Справа «Хірту проти Франції»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

2 Червня 2020
|
4 241
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ, 134, (2020)
14.05.2020

Органи влади порушили Конвенцію не врахувавши належним чином наслідки розгону ромського табору або особливих обставин заявників

У сьогоднішньому рішенні Палати в справі Hirtuі Інші проти Франції (заява № 24720/13) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив відсутність порушення статті 3 (заборона нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження) Європейської конвенції з прав людини, порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя та житла), а також порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту)

Справа стосувалась розгону несанкціонованого табору, в якому протягом шести місяців мешкали заявники ромського походження.

Спочатку Суд зазначив, що обставини їх насильницького виселення та їх наступних умов життя не складали нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження.

Органи влади, в принципі, мали право виселити заявників, які незаконно займали муніципальну землю і не могли стверджувати, що вони  мали законне очікування залишитися там.

Проте, стосовно способу виселення заявників Суд зазначив, що захід не був заснований на судовому рішенні, а на процедурі офіційного повідомлення відповідно до розділу 9 Закону від 5 липня 2000 року. Рішення про застосування цієї процедури викликало ряд наслідків. Через короткий проміжок часу між видачею наказу префекта та його виконанням не були враховані наслідки виселення або особливі обставини заявників. Крім того, через застосовану процедуру почав застосовуватися передбачений національним законодавством засіб судового захисту після того, як було прийняте рішення адміністративними органами влади, та він був неефективним в цій справі.

Суд наголосив, що той факт, що заявники належали до соціальної групи, яка користується меншими правами, а також їх особливі потреби у зв’язку з цим повинні були враховуватися під час оцінювання пропорційності, яке були зобов’язані провести національні органи влади. Оскільки цього не було зроблено в цій справі Суд визнав, що спосіб виселення заявників порушив їх право на повагу до приватного та сімейного життя.

Наприкінці, Суд зазначив, що в першій інстанції не був проведений судовий розгляд тверджень заявників відповідно до статей 3 та 8 Конвенції, або під час судового розгляду по суті, або відповідно до термінової процедури, в порушення вимог статті 13.

Основні факти

Заявниками є сім громадян Румунії, які належать до ромської громади: Laurentiu Constantin Hirtu , Stanica Caldaras , Dorinaі PaulinaCirpaci, Imbreaі VirginiaIstfanта АngelicaLatcu.

Заявники вказали, що прожили у Франції багато років, а також те, що всі вони, за винятком одного, мали посвідки на проживання протягом десяти років як громадяни Європейського Союзу. На момент подій всі діти шкільного віку відвідували школу. 1 жовтня 2012 року після попереднього розгону табору заявники, як частина групи з 141 особи, в тому числі близько 50 дітей, переїхали в 43 кибитках на земельну ділянку в муніципалітеті Ла-Курнев, в передмісті Парижа.

За запитом мера муніципалітету Ла Курнев префект Сена-Сен-Дені 29 березня 2013 року видав наказ вимагаючи, щоб « мандрівники, які незаконно поселилися на території rue Politzer та rue de la Prévôté в муніципалітеті La Courneuve» звільнили територію протягом 48 годин, якщо вони не зроблять це, вони будуть насильно виселені.

Пан Hirtuбув єдиним заявником, якому вдалося подати позов до адміністративного суду м. Монрей, який оголосив його позов неприйнятним. Він подав апеляцію до адміністративного суду м. Версаль, але не мав успіху.

5 квітня 2013 року VirginiaIstfan, DorinaCirpaci, StanicaCalderasі інший мешканець цього місця подали термінову заяву про захист основної свободи до адміністративного суду вимагаючи перенести виселення до 1 липня 2013 року для того, щоб дати їм час знайти стабільне місце для розміщення.

У рішенні від 10 квітня 2013 року, врученому того ж дня, суддя з розгляду термінових заяв оголосив заяву неприйнятною. Заявники подали апеляцію до судді з розгляду термінових заяв до Conseild’État, але згодом відкликали її за порадою їх адвоката, оскільки їх тим часом виселили з земельної ділянки.

11 квітня 2013 року заявники подали заяву до Суду про тимчасовий захід відповідно до Правила 39 і покладаючись на статті 3 і 8 Конвенції та статтю 2 Протоколу № 1 (право на освіту) вимагали призупинити наказ префекта. 12 квітня 2013 року їх представник, Європейський центр з прав циган (ERRC) повідомив Суд про те, що заявники добровільно пішли вночі 11 квітня і залишалися на декількох вулицях в Бобіньї.

Заявникам не було запропоноване житло, вони стверджували, що спали на вулиці або в своїх автомобілях до переїзду в селище під назвою Coquetiers в Бобіньї, де вони  були змушені ділити кибитку з іншими сім’ями або придбати новий.

19 серпня 2014 року муніципалітет видав наказ вимагаючи від мешканців табору Coquetiers звільнити його протягом 48 годин. Декілька мешканців подали термінову заяву для отримання захисту основної свободи до адміністративного суду, який відхилив її 25 серпня 2014 року. Того ж дня троє заявників подали запит до Суду про застосування Правила 39 Регламенту Суду вимагаючи призупинення наказу муніципалітету.

1 вересня 2014 року черговий суддя вирішив не застосовувати Правила 39 з огляду на надані урядом запевнення, що до будь-якого виселення префект буде проводити соціальне оцінювання, передбачене національним законодавством, і буде надавати всім вразливим особам тимчасовий притулку. 16 квітня 2015 року Суд оголосив заяву (№ 58553/14) неприйнятною.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 3 (заборона нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження) заявники стверджували, що обставини їх примусового виселення та їх наступні умови життя складали нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно статті 8 (право  на повагу до приватного і сімейного життя і житла) вони скаржилися на порушення їх права на повагу до приватного і сімейного життя і їх житла. Посилаючись на статтю 13 (право на ефективний засіб судового захисту) вони стверджували, що вони не мали ефективного засобу судового захисту для оскарження їх примусового виселення.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 11 квітня 2013 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Síofra O’Leary (Ірландія), Голова

Gabriele Kucsko-Stadlmayer (Австрія),

André Potocki (Франція),

Yonko Grozev (Болгарія)

Mārtiņš Mits (Латвія),

Lәtif Hüseynov (Азербайджан),

Lado Chanturia (Грузія),

а також  Victor Soloveytchik, заступник секретаря Секції.

Рішення Суду

Стаття 3

Суд зазначив, що заявники скаржилися, по-перше, на обставини їх виселення.

Проте переселення з місця, законно призначене префектом, не відбулося, оскільки заявники передбачили це і залишили табір за власним бажанням. В той час як заявники стверджували, що більшість їх кибиток були вилучені, проте це не було встановлено і вони не стверджували, що у зв’язку з цим вони зазнали будь-якого іншого насильства. Друга скарга заявників стосувалася їх житлових умов після виселення. У зв’язку з цим Суд зауважив, що декілька заявників повернулися в Румунію після розгону табору, а також те, що Stanica Caldaras і його сім’я були забезпечені соціальним житлом. Стосовно інших, їх запит про тимчасові заходи щодо їх ситуації в селищі Coquetiersбув відхилений з огляду на запевнення уряду та їх наступна заява до Суду була визнана неприйнятною. Відповідно, неможливо стверджувати, що органи влади Франції залишалися байдужими до їх ситуації.

Тому Суд постановив, що стаття 3 Конвенції не була порушена.

Стаття 8

Суд спочатку зазначив, що заявники не могли стверджувати про втручання в їх право на повагу до свого житла з огляду на відсутність достатнього та постійного зв’язку з місцем, в якому вони проживали. Як і в декількох попередніх справах Суд вважав, що розгін стоянки табору неминуче мав наслідки на приватне життя і сімейні зв’язки. Тому мало місце втручання в право заявників на повагу до їх приватного та сімейного життя.

У цій справі апеляційний адміністративний суд зазначив, що згідно з поданим до нього протоколом поліції кибитки на стоянці були на колесах і були припарковані поруч з транспортними засобами, які могли їх буксирувати. На основі цього Суд дійшов висновку, що Закон від 5 липня 2000 року, зазначений вище, був застосований у справі заявників. Тому втручання відповідало закону.

Суд зазначив, що наказ префекта був заснований як на ризиках для здоров’я населення, так і на заворушеннях в населеному пункті. В протоколі поліції були зазначені ряд проблем, від яких страждав місцевий бізнес, в тому числі вторгнення, присутність осіб, які мали ножі, бійки, сміття біля живої огорожі і наявність екскрементів. Тому Суд вважав, що втручання переслідувало законні цілі охорони здоров’я та громадської безпеки та захисту прав і свобод інших осіб.

Суд встановлював різницю між самим виселенням та способом його здійснення. Що стосується першого аспекту, органи влади, в принципі, мали право виселити заявників, які незаконно займали муніципальну землю і не могли стверджувати, що мають законне очікування залишитися там.

Щодо способу здійснення виселення, Суд зауважив, що цей захід не був заснований на судовому рішенні, але він був проведений відповідно до процедури офіційного повідомлення згідно з розділом 9 Закону від 5 липня 2000 року. Рішення про застосування цієї процедури тягло за собою ряд наслідків.

По-перше, з огляду на короткий час між видачею наказу префекта, його врученням та самим виселенням жоден із заходів, вказаних в циркулярі від 2012 року, не був здійснений. В той час як уряд стверджував, що не існувало зобов’язання переселяти заявників, оскільки вони мали кибитки, Суд зазначив, по-перше, що заявники стверджували, що всі кибитки, окрім однієї, були вилучені, по-друге, що заходи, перелічені в циркулярі (оцінювання ситуації відповідних сімей та осіб, а також допомога з навчанням, охороною здоров’я та житлом) були застосовними незалежно від того, чи мали зацікавлені особи кибитки. Отже,  наслідки виселення або особливі обставини заявників не були враховані.

По-друге, оскільки була застосована процедура офіційного повідомлення, почав застосовуватися передбачений національним законодавством засіб судового захисту після того, як було прийняте рішення адміністративними органами влади, в той час як в інших справах суди оцінювали пропорційність заходу до того, як прийняти рішення. Жоден із застосованих заявниками засобів судового захисту не надав їм можливість згодом надати свої аргументи до судового органу.

Як наслідок, першим судовим органом, який прийняв рішення про пропорційність втручання в жовтні 2014 року, через 18 місяців після виселення з табору, був апеляційний адміністративний суд,.

Суд ще раз підтвердив, що той факт, що заявники належали до соціальної групи, яка користується меншими правами, а також їх особливі потреби у зв’язку з цим повинні були враховуватися під час оцінювання пропорційності, яке були зобов’язані провести національні органи влади, не лише під час розгляду підходів для вирішення питання про незаконне поселення, але також, якщо виселення було необхідним, під час прийняття рішення про його терміни та спосіб і, якщо можливо, домовленості про альтернативне розміщення. Як частина процесуальних гарантій статті 8 будь-яка особа, яка зазнала втручання в його або її права відповідно до цього положення, повинна мати можливість перегляду пропорційності заходу незалежним судовим органом в світі відповідних принципів згідно зі статтею 8.

Оскільки в цій справі не було такої ситуації Суд постановив, що спосіб виселення заявників складав порушення статті 8 Конвенції.

Стаття 13 разом зі статтями 3 та 8

Суд зазначив, що національне законодавство передбачало особливий засіб судового захисту з призупиняючим ефектом відповідно до розділу 9 Закону від 5 липня 2000 року.

Незважаючи на те, що цей засіб здавався ефективним, Суд зазначив, що у справі заявників суддя не розглянув позов по суті, але оголосив її неприйнятною на підставі того, що пан Hirtu  не довів, що він мешкав в тому місці стоянки. Суд також зазначив, що термінова заява про захист основної свободи, подана трьома іншими заявниками, також була оголошена неприйнятною на підставі існування особливого засобу судового захисту, передбаченого розділом 9 Закону від 5 липня 2000 року.

Відповідно, Суд встановив, що в першій інстанції не був проведений судовий розгляд тверджень заявників відповідно до статей 3 та 8 Конвенції, або під час судового розглядуі по суті, або відповідно до термінової процедури, в порушення вимог статті 13.

Таким чином, мало місце порушення статті 13

 

Справедлива сатисфакція (Стаття 41)

Суд постановив, що Франція повинна виплатити 7000 (EUR) кожному з заявників і спільно Imbrea і Virginia Istfan відшкодування моральної шкоди та 7,920 євро заявникам спільно плюс будь-який податок, який може бути нарахований, відшкодування видатків і витрат.

Рішення доступне лише французькою мовою.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту