Справа «X та інші проти Росії»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

28 Січня 2020
|
1 046
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ, 015, (2020)
14.01.2020

Неналежне функціонування системи правосуддя та розголошення інформації про усиновлення двох дітей на веб-сторінці суду: порушення

Справа стосувалась двох заяв у зв’язку з твердженнями про неналежне функціонування системи правосуддя.

Троє заявників скаржилися, зокрема, на розкриття їх осіб в судових рішеннях або документах, оприлюднених у справі про зґвалтування (заява № 66158/14) та в справі про усиновлення (заява № 78042/16). Цивільні позови, подані заявниками проти відповідних суддів, не були розглянуті по суті національними судами.

У сьогоднішньому рішенні Палати  у справі X та інші проти Росії (заяви № 78042/16 та 66158/14) Європейський суд з прав людини:

– оголосив заяву відповідно до цивільного аспекту статті 6 § 1 (право доступу до суду) Європейської Конвенції з прав людини неприйнятною стосовно обох заяв (№ 78042/16 та 66158/14);

– оголосив скарги відповідно до статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) та статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) прийнятними щодо лише заяви № 78042/16;

– одноголосно встановив порушення статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) у зв’язку з оприлюдненням рішення обласного суду, в якому розголошувалася інформація про усиновлення дітей заявниками X та Y (заява № 78042/16) на веб-сторінці цього суду; та порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) разом зі статтею 8 стосовно цих заявників.

Стосовно скарги відповідно до цивільного аспекту  статті 6§ 1 Суд виявив, що це положення не застосовувалося в жодній справі, оскільки національне законодавство Росії не передбачало жодного матеріального права, яке надавало можливість стороні в цивільному процесі вимагати відшкодування збитків у випадку шкоди, завданої актом судової влади процесуального характеру (на це право покладалися в цій справі), окрім випадків необґрунтованої тривалості провадження (яка не була зазначена в цій справі). Суд вказував, що в іншому випадку інший висновок шляхом тлумачення статті 6§1 викликав би створення матеріального права, яке не мало жодної правової основи у національному законодавстві.

Стосовно скарг відповідно до статей 8 та 13(заява № 78042/16) Суд виявив, що інформація на веб-сторінці обласного суду, яка стосувалася конфіденційного характеру усиновлення дітей X та Y була опублікована з порушенням національного законодавства, і вони не скористалися ефективним засобом судового захисту відповідно до національного законодавства для того, щоб подати свою скаргу щодо права на повагу до їх приватного та сімейного життя.

Основні факти

Справа стосувалась двох заяв у зв’язку з твердженнями про неналежне функціонування системи правосуддя.

Заява № 66158/14 була подана  М.В., громадянкою Росії, яка народилася у 1978 році та проживає в Росії. У невстановлену дату М.В. подала скаргу на зґвалтування і звернулася до суду з запитом зібрати інформацію про стан здоров’я передбачуваного насильника (Т.) в рамках позову про відшкодування збитків. Відповідний суддя надіслав листи до фонду страхування на здоров’я, центру гігієни і епідеміології та старшого офіцера поліції вимагаючи інформацію про Т. У своєму листуванні суддя вказав, що його запит стосувалося фактів, пов’язаних із передбачуваним зґвалтуванням та інфікуванням заявника певними захворюваннями не приховуючи її особи.

У 2013 році заявник подала позов про відшкодування збитків вимагаючи відшкодування, interalia, за оприлюднення її особистих даних. Проте суд відмовився від юрисдикції  зазначивши, що суддя не міг бути суб’єктом позову про відшкодування збитків, навіть якщо він або вона були звільнені з посади за висловлення думки, пов’язаної з виконанням своїх обов’язків або винесення рішення, якщо суддя не був визнаний винним у вчиненні кримінальних правопорушень. Суд зазначив, що в рішенні, прийнятому в 2001 році, Конституційний Суд ухвалив, що судді дійсно могли бути відповідальними і позови про компенсацію проти них було можливо задовольнити, якщо б суддя був визнаний відповідальним не лише відповідно до рішення у кримінальній справі, але й у цивільній. Проте суд встановив, що незважаючи на рекомендацію Конституційного Суду законодавча влада ніколи не приймала законодавчих актів, які регулюють порядок та умови виплати такої компенсації і повноваження суду у цій сфері. Як наслідок, позов заявника був визнаний неприйнятним. Це рішення було підтримане по апеляції.

Заява № 78042/16 була подана X та Y, двома громадянами Росії, які усиновили двох дітей, імена останніх були змінені для того, щоб зберегти їх анонімність. Крім того, коли діти змінили дитячі садки, завідувач другого садка розкрив конфіденційний характер їх усиновлення своєму персоналу. Як наслідок, X та Y вимагали відшкодування збитків, які  були присуджені їм в листопаді 2014 року. Проте обласний суд опублікував рішення на своїй веб-сторінці не приховуючи особи заявників.

У квітні 2016 року рішення суду було видалене з усіх загальнодоступних сайтів і Голова обласного суду висловив заявникам два послідовних вибачення. Проте останні подали два позови стверджуючи, що їм була завдана шкода: дисциплінарний захід проти Голови обласного суду до Вищої ради судової влади і позов про відшкодування моральної шкоди, яку, як вони стверджували, вони зазнали. Згодом Вища рада судової влади відмовилася від юрисдикції щодо перегляду судового провадження на підставі відсутності дисциплінарного порушення, яке викликало покарання, передбачене законом. Обласний суд оголосив позов про відшкодування збитків неприйнятним зазначивши, що компенсація могла бути присуджена за шкоду, завдану суддею, коли його або її провина була встановлена в рішенні кримінального суду, а також те, що він не міг розглядати позов заявників.

Наприкінці, в обох заявах позови про відшкодування збитків, поданих трьома заявниками (M.B., X та Y) проти відповідних суддів, не були розглянуті по суті національними судами.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд) заявники скаржилися на порушення свого права на доступ до суду, оскільки, на їх думку, національне законодавство не передбачало права на відшкодування шкоди, завданої неналежним функціонуванням системи правосуддя.

Посилаючись на статтю 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) X та Y скаржилися на публікацію в Інтернеті органами влади судового рішення в повному обсязі, яке містило їх імена та імена їх усиновлених дітей, що порушувало конфіденційність процесу усиновлення.

Посилаючись на статтю 13 (право на ефективний засіб судового захисту) вони стверджували, що вони не мали ефективного засобу судового захисту, за допомогою якого можливо отримати компенсацію завданої шкоди.

Заяви були подані до Європейського суду з прав людини 29 листопада 2016 року і 16 вересня 2014 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Paul Lemmens (Бельгія), Голова,

Georgios A. Serghides (Кіпр),

Paulo Pinto de Albuquerque (Португалія),

Dmitry Dedov (Росія),

María Elósegui (Іспанія),

Erik Wennerström (Швеція),

Lorraine Schembri Orland (Mальта),

а також Stephen Phillips, Секретар Секції.

Рішення Суду

Стаття 6§ 1 (право на доступ судового органу) – скарга, на яку посилаються обидві заяви (№ 78042/16 та 66158/14)

Суд повторив, що для того, щоб стаття 6 §1 була застосовною відповідно до її «цивільного» аспекту повинна існувати суперечка (спростування) щодо «права», про яке принаймні на спірних підставах можливо стверджувати, що воно є визнаним відповідно до національного законодавства незалежно від того, чи закріплене це право в Конвенції.

У цій справі Суд зазначив, що стаття 1070 Цивільного кодексу визначає державну відповідальність за будь-яке неналежне функціонування системи правосуддя. Перший параграф цієї статті містить вичерпний перелік ситуацій, коли може бути присуджена компенсація за шкоду, завдану судовими рішеннями незалежно від будь-якої провини судді. Другий параграф передбачає, що будь-яка шкода, завдана в рамках здійснення правосуддя, викликає компенсацію за умови, що провина судді є встановленою остаточним засудженням в кримінальному порядку.

В 2001 році Конституційний суд Росії, підтримуючи конституційність статті 1070 Цивільного кодексу постановив, що відповідальність держави може виникати за судові рішення або бездіяльність судді навіть коли останній не була суб’єктом остаточного засудження в кримінальному порядку. Таким чином, звернувши увагу на прогалину в закону Конституційний Суд вказав, що російський парламент повинен видавати закони для того, щоб встановити умови та порядок виплати державою компенсації шкоди, яка виникає внаслідок незаконних дій або бездіяльності суду чи судді, та визначити, які суди мають юрисдикцію для розгляду справ відшкодування такої шкоди.

У 2010 році нижня палата російського парламенту, Державна дума, прийняла Федеральний закон № 68-ФЗ, який виконує рішення Конституційного Суду, яке стосується права сторін в цивільному процесі на компенсацію за порушення їх права на вирішення справ протягом розумного строку, та забезпечує виконання виконавчих судових рішень протягом розумного строку. З іншого боку, ні цей закон, ні будь-які інші закони не закріплювали матеріальне право фізичних осіб на відшкодування шкоди, завданої судовим актом процесуального характеру, яке відрізнялося від відшкодування шкоди за необґрунтовану тривалість провадження.

У цій справі російські суди зазначили, що незважаючи на рекомендацію Конституційного Суду російському законодавчому органу не вдалося виправити недолік, про який йде мова, у зв’язку з запровадженням матеріального права на компенсацію за неналежне функціонування судової системи та умови і порядок подання позову для підтвердження такого права. У зв’язку з цим Суд зазначив, що рішення, прийняті національними судами, в яких позови трьох заявників були оголошені неприйнятними, не були ні свавільними, ні явно необґрунтованими. Крім того, позиція, обрана судами, стійко і однозначно полягала в тому, що за відсутності відповідного матеріального права вони не мали юрисдикції для вирішення спору.

Як наслідок Суд вважав, що заявники не мали права, про яке принаймні на спірних підставах можливо стверджувати, що воно є визнаним відповідно до національного законодавства. Він також вказав, що інший висновок шляхом тлумачення статті 6§1 викликав би створення матеріального права, яке не мало жодної правової основи у національному законодавстві. Відповідно, стаття 6 § 1 не застосовувалася відповідно до  її цивільного аспекту у цій справіскарга згідно з цим положенням була неприйнятною щодо обох заяв.

Стаття 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) – скарга, на яку посилаються X та Y (№ 78042/16)

Суд повторив, що поняття «приватне життя» є широким терміном, який не допускає вичерпного визначення, яке охоплює фізичну та психічну недоторканність особи і тому може охоплювати декілька аспектів його або її ідентичності. Воно також охоплює особисту інформацію, яка, як вони могли законно очікувати, не буде опублікована без їх згоди.

У цій справі Суд вважав, що розкриття інформації, що стосується усиновлення заявниками, X та Y, дітей викликало втручання в їх приватне життя. У зв’язку з цим він зазначив, що інформація на веб-сторінці обласного суду була опублікована з порушенням національного законодавства, яке передбачало, що судові рішення, прийняті у справах з сімейного права, в тому числі в справах про усиновлення, не повинні публікуватися в Інтернеті. Отже, Суд встановив порушення статті 8 .

Стаття 13 (право на ефективний засіб судового захисту) разом зі статтею 8 – скарга, на яку посилаються заявники X та Y (№ 78042/16)

Суд зазначив, що X і Y безуспішно намагалися подати заяву до Вищої ради судової влади, яка відмовилася від юрисдикції щодо перегляду судового провадження та функціонування судових реєстрів. За словами уряду, заявники повинні були відкрити кримінальне провадження проти судді для того, щоб згодом вони змогли відкрити цивільне провадження відповідно до статті 1070 Цивільного кодексу з метою забезпечення можливої компенсації. Проте уряд вказав, що оскаржена дія була скоєна співробітником судового реєстру, а не суддею. У зв’язку з цим Суд зазначив, що положення, на яке посилається уряд (стаття 1070 Цивільного кодексу) створив відповідальність держави залежною від злочинної дії, скоєної суддею, а не членом реєстру. Крім того, визначення відповідальності держави за неналежне функціонування системи правосуддя у спосіб залежною від злочинної дії судді в спосіб, який суперечить основним правам, означало встановлення залежності цього права від фактору, який знаходився поза контролем жертв цього неналежного функціонування. Дійсно, таке неналежне функціонування може бути наслідком ненавмисної дії, яка не підлягала кримінальному покаранню, або за вчинення дії чи бездіяльності, яку було неможливо приписати будь-якому конкретному судді.  У зв’язку з цим Суд посилався на обґрунтування, викладене Конституційним судом в рішенні від 2001 року, постановивши, що конституційне право на державне відшкодування шкоди, яка виникає внаслідок незаконної дії або бездіяльності судді не повинне залежати від встановлення його або її індивідуальної провини. Як наслідок, Суд вважав, що засіб судового захисту не є ефективним, і виявив порушення статті 13 разом зі статтею 8 Конвенції стосовно X та Y.

Справедлива сатисфакція (Стаття 41)

Суд постановив, що Росія повинна виплатити Х та Y 2 600 євро (EUR) відшкодування моральної шкоди та 1460 євро відшкодування видатків і витрат

Рішення доступне лише французькою мовою.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту