Справа «Вільямсон проти Німеччини» (прес-реліз)

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

11 Лютого 2019
|
200
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ 046 (2019)
31.01.2019

Скарги на засудження судами Німеччини за заперечення Голокосту на шведському телебаченні неприйнятні

У своєму рішенні у справі «Вільямсон проти Німеччини» (заява № 64496/17) Європейський суд з прав людини одноголосно визнав заяву неприйнятною. Рішення є остаточним.

Справа стосувалася скарги заявника на його засудження в кримінальному порядку за розпалювання ненависті.

Суд зазначив, що пан Вільямсон погодився надати інтерв’ю в Німеччині, в якому він заперечив Голокост в той час як він проживав в іншому місці йому було відомо, що в цій країні ці заяви викликали кримінальну відповідальність. Він не наполягав під час інтерв’ю, щоб воно не було широко розповсюджене в Німеччині і не уточнив з інтерв’юером або телеканалом, як інтерв’ю буде опубліковане.

Таким чином, Суд встановив, що оцінювання Обласним судом фактів було прийнятним у зв’язку з його висновком стосовно того, що злочин був скоєний у Німеччині, зокрема, тому, що основні характеристики злочину (інтерв’ю) були розглянуті там.

Основні факти

Заявник, Річард Вільямсон, є громадянином Сполученого Королівства, який народився в 1940 році і мешкає в графстві Кент (Сполучене Королівство). Він є єпископом і колишнім членом Товариства Святого Пія X.

У листопаді 2008 року журналіст, який працював на шведському телевізійному каналі SVT-1, взяв інтерв’ю у пана Вільямсона у семінарії Товариства Святого Пія X у Цайцкофені, Німеччина. Заявник не мешкав в Німеччині в той час. Після розмови про релігійні питання журналіст змінив тему і відбувся діалог, в якому пан Вільямсон зазначив, що він вважав, що під час нацистського режиму не було газових камер. У січні 2009 року SVT-1 транслював інтерв’ю в шведській телевізійній программі.

У жовтні 2009 року Окружний суд Регенсбурга видав наказ про покарання (Strafbefehl ) проти пана Вільямсона визнавши його винним у розпалюванні ненависті призначив йому штраф у розмірі 12 000 євро (EUR). Після різних апеляцій у лютому 2012 року апеляційний суд м. Нюрнберг припинив провадження виявивши, що наказ про покарання не відповідав необхідним вимогам, оскільки він не містив опис відповідних фактів, які визначають злочин.

У жовтні 2012 року Окружний суд м. Регенсбург за запитом прокурора видав інший наказ про покарання проти пана Вільямсона за підбурювання до ненависті призначивши йому штраф в розмірі 6 500 євро.

За апеляцією заявника Окружний суд визнав його винним у підбурюванні до ненависті та засудив його до штрафу в розмірі 1800 євро. Засудження пана Вільямсона було підтверджене по наступній апеляції. Компетентний обласний суд вважав, що заява заявника, яка заперечувала існування газових камер під час нацистського режиму і вбивство євреїв у цих газових камерах, складалa заперечення геноциду, здійсненого під владою націонал-соціалізму. На думку Обласного суду пан Вільямсон, коли він надавав інтерв’ю, розумів і визнав, що його могла переглядати більша група осіб, у тому числі в Німеччині, через супутникове телебачення або Інтернет. Йому було зрозуміло, що його заяви можуть привернути інтерес у всьому світі, але особливо в Німеччині з огляду на історію країни, інтерв’ю в Німеччині та той факт, що Папа в той час, папа Бенедикт XVI, був громадянином Німеччини.

Апеляція пана Вільямсона з питань права була відхилена, як і прохання заслухати його та апеляція, подана проти цього рішення. У березні 2017 року Федеральний конституційний суд відмовився прийняти конституційну скаргу заявника на вирішення справи.

Скарги, процедура та склад Суду

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 28 серпня 2017 року.

Посилаючись на статтю 10 (свобода вираження поглядів) пан Вільямсон скаржився на те, що його засудження в кримінальному порядку за підбурювання до ненависті порушило його право на свободу вираження поглядів. Зокрема, він стверджував, що законодавство Німеччини не було застосовним до його заяв, оскільки злочин не був скоєний у Німеччині, а у Швеції – де ця заява не викликала кримінальну відповідальність. Крім того, він не мав наміру, щоб його заява транслювалася в Німеччині і зробив все, що було в його силах для того, щоб запобігти його трансляції.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Андре Потоцькі (Франція), Голова ,

Ангеліка Нусбергер (Німеччина),

Сіофра O’Лірі (Ірландія),

Mартіньш Miтц (Латвія),

Габріел Куцко-Штадлмайер (Австрія),

Летіф Хюсейнов (Азербайджан),

Ладо Чантурія (Грузія),

а також Клаудія Вестердік , Секретар секції.

Рішення Суду

Стаття 10

Суд нагадав, що його завдання відповідно до статті 10 полягає в тому, щоб переконатися, що національні органи влади заснували свої рішення на прийнятному оцінюванні відповідних фактів. Обласний суд виявив, що заперечення паном Вільямсоном та применшення геноциду, здійсненого проти євреїв, принизили гідність єврейських жертв і могли серйозно заважати громадському спокою в Німеччині. Суд не знайшов підстав не погоджуватися з цим оцінюванням та вважав примітним, що пан Вільямсон не відступав від змісту цих заяв, а також не стверджував про неправомірне оцінювання цього змісту судами Німеччини. Це навело Суд на висновок, що він прагнув скористатися своїм правом на свободу вираження поглядів з метою просування ідей, які суперечать тексту та духу Конвенції.

Обласний суд також встановив, що пану Вільямсону було зрозуміло, що його заяви могли привернути інтерес у всьому світі, але особливо в Німеччині з огляду на історію країни, інтерв’ю, яке відбувалося в Німеччині, а також на те, що Папа в той час, Папа Бенедикт XVI, був громадянином Німеччини. Тому він діяв з наміром оскільки, незважаючи на те, що йому було відомо, що його заяви викликали кримінальну відповідальність в Німеччині, він не досяг жодної конкретної угоди стосовно будь-якої заборони або обмеження використання запису інтерв’ю, і тому йому було зрозуміло, що воно може бути розповсюджене і переглянуте в Німеччині. Суд не вбачав причин для відступу від оцінювання національних судів і повторив, що держави, які пережили нацистські жахи у світлі їх історичної ролі та досвіду, можливо було розглядати як такі, які мають особливу моральну відповідальність дистанціюватися від масових жорстоких вчинків, які здійснили нацисти.

Далі Суд зазначив, що покарання заявника було дуже м’яким. Відповідно, він виявив, що національні органи влади, які надали відповідні і достатні підстави, не перевищили свої межі розсуду. Таким чином, втручання було пропорційним переслідуваній законній меті і було “необхідним в демократичному суспільстві”.

Таким чином, заява була відхилена як явно необґрунтована.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту