Справа «Улусой проти Туреччини» (прес-реліз)

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

3 Липня 2019
|
139
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ 235 (2019)
25.06.2019

Відсутність ефективного розслідування заяв про злочинну недбалість лікарів щодо новонародженої дитини, яка страждала від постійної інвалідності

У сьогоднішньому рішенні Палати в справі Ulusoy проти Туреччини (заява №. 54969/09) Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що мало місце порушення процесуального аспекту статті 8 (право на повагу до приватного життя) Європейської конвенції з прав людини, а також відсутність порушення матеріального аспекту статті 8.

У цій справі пан та пані Ulusoy приписували постійну та незворотну інвалідність сина злочинній недбалості лікаря під час передродового етапу та пологів пані Ulusoy. Вони також скаржилися на відсутність ефективного розслідування їх тверджень.

Суд розглянув ці скарги відповідно до статті 8, яка охоплює питання стосовно захисту моральної та фізичної недоторканності осіб у контексті надання медичної допомоги.

Стосовно процесуального аспекту (розслідування заяв про злочинну недбалість лікарі) Суд постановив, що жоден орган влади не міг забезпечити послідовну та науково обґрунтовану відповідь на твердження та скарги заявників, або оцінити можливу відповідальність медичних працівників з повним знанням фактів.

Стосовно матеріального аспекту (захист моральної та фізичної недоторканності осіб у контексті надання медичної допомоги) Суд зазначив, що скарги заявників загалом стосувалися помилкового оцінювання ризиків перед пологами, під час пологів і фази народження дитини. Отже, Суд вважає, що справа головним чином стосувалася тверджень про звичайні медичні помилки або недбалість. У зв’язку з цим, повторюючи свої висновки у справі Lopes de Sousa Fernandes проти Португалії  Суд зазначив, що суттєві позитивні зобов’язання Туреччини обмежувалися ефективним впровадженням і здійсненням нормативно-правової бази, здатної захищати пацієнтів. Потім він зазначив, що нормативно-правова база, чинна у відповідний час, per se не вказувала на будь-яке порушення держави.

Основні факти

Заявники, Zeynep Ulusoy і Sebahattin Ulusoy, є громадянами Туреччини, які народилися в 1979 і 1970 роках, відповідно, і мешкають в м. Малатья (Туреччина). Вони діяли від свого імені і від імені їх сина, Mehmet Ulusoy, який народився у 2001 році і страждає від психомоторного порушення і постійної розумової відсталості з народження.

У 2001 році, в перші місяці вагітності, пані Ulusoy відвідала Регіональний медичний центр № 2 в м. Невшехір зі скаргами на набряк і високий кров’яний тиск. Згодом вона переїхала в м. Малатья, де вона була обстежена 3, 13 і 17 липня 2001 року (восьмий місяць вагітності) в цивільній лікарні знову зі скаргами на дифузний набряк і високий кров’яний тиск.

20 липня 2001 року пані Ulusoy втратила свідомість і була доставлена в лікарню. Проте вона повернулася додому без обстеження. За словами уряду, вона вирішила, за власною ініціативою, не проходити обстеження через її упереджене ставлення до обстеження лікарем-чоловіком.

За словами заявників, лікарі відмовилися оглянути її і призначити обстеження (ультразвукове сканування та рентгенографія) пропонуючи їй відвідувати приватних лікарів.

30 липня 2001 року, за десять днів до передбачуваної дати народження, пані Ulusoy повернулася в лікарню, де її негайно підготовили до звичайних пологів. Виявившись нездатною народити самостійно, вона перенесла значну епізіотомію. Після народження дитини, в якої були ознаки ціанозу і асфіксії, її довелося реанімувати і помістити в кувез. Наступного дня стан здоров’я дитини погіршився і він був переведений в університетську лікарню ім. Іньюнью, в якій лікарі помітили, що функції його мозку були порушені через відсутність насичення киснем.

У різні дати заявники безуспішно відкривали дисциплінарне провадження, кримінальне провадження (подання скарги) та адміністративне провадження (позов про відшкодування збитків). Під час цих проваджень медична картка пані Ulusoy зникла.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 1 (обов’язок поважати права людини), статтю 3 (заборона нелюдського, або такого, що принижує гідність, поводження ), статтю 6 (право на справедливий судовий розгляд) та статтю 17 (заборона зловживання правами) Конвенції заявники приписували постійну психічну та фізичну інвалідність Mehmet Ulusoy злочинній недбалості лікаря. Вони також скаржилися на те, що медичний персонал, який вони обвинувачують в недбалості, ніколи не був притягнутий до відповідальності за відсутності розслідування. Суд вирішив розглянути ці скарги відповідно до статті 8 (право на повагу до приватного життя).

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 6 жовтня 2009 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Robert Spano (Iсландія), Голова

Marko Bošnjak (Словенія),

Işıl Karakaş (Tуреччина),

Julia Laffranque (Eстонія),

Valeriu Griţco (Республіка Молдова),

Ivana Jelić (Чорногорія),

Arnfinn Bårdsen (Норвегія),

а також Stanley Naismith, Секретар Секції.

Рішення Суду

Стаття 8 (право на повагу до приватного життя)

  1. Матеріальний аспект (захист моральної та фізичної недоторканності осіб в контексті надання медичної допомоги)

Повторюючи своє рішення у справі Lopes de Sousa Fernandes проти Португалії, Суд зазначив, що у випадках передбачуваної злочинної недбалості лікарів, за умови, що Договірна держава створила відповідне положення для забезпечення високих професійних стандартів серед медичних працівників та захисту життя пацієнтів, питання, такі як помилка в рішенні медичного працівника або недбала координація між медичними працівниками під час лікування певного пацієнта, не були достатніми для того, щоб закликати Договірну Державу відповідати з точки зору її позитивних зобов’язань відповідно до статті 8 Конвенції.

Суттєві позитивні зобов’язання були обмежені обов’язком встановлювати правила, тобто запроваджувати діючу нормативно-правову базу, яка вимагала б від як державних, так і приватних лікарень та медичних працівників створення відповідних заходів для захисту недоторканності своїх пацієнтів. Таким чином, навіть якщо була встановлена злочинна недбалість лікарів, то Суд, як правило, виявляє лише порушення матеріального аспекту статті 8, якщо застосовна нормативно-правова база не в змозі належним чином захистити пацієнтів, або ж, якщо необхідні заходи для забезпечення ефективного впровадження чинних нормативних актів не були створені 4.

У цій справі пані Ulusoy ні явно, ні імпліцитно не стверджували, що постійна інвалідність їх сина була створена навмисно, або те, що він був жертвою системної або структурної дисфункції, яка впливала на лікарні, про які йде мова. Також не існувало жодних доказів, які можливо перевірити та які б вказували на те, що відповідні медичні працівники свідомо позбавили їх доступу до невідкладної допомоги, або на те, що помилки, які, як стверджувалося, вони вчинили, були більш ніж звичайною медичною помилкою або недбалістю. Скарги заявників здебільшого стосувалися помилкового оцінювання пренатальних ризиків під час пологів і фази народження дитини пані Ulusoy.

Тому справа в першу чергу стосувалася тверджень про звичайні медичні помилки або недбалість.

Отже, суттєві позитивні зобов’язання Туреччини були обмежені ефективним впровадженням і здійсненням нормативно-правової бази, здатної захищати пацієнтів. Знову, нормативно-правова база, чинна у відповідний час, per se не вказувала на будь-яке порушення держави, а також заявники не скаржилися на будь-які недоліки такого характеру. Тому матеріальний аспект статті 8 не був порушений.

  1. Процесуальний аспект (розслідування заяв про злочинну недбалість лікарів)

Правова система Туреччини надавала заявникам засоби правового захисту, які, теоретично, відповідали вимогам, які необхідно виконувати відповідно до процесуальних зобов’язань статті 8. Крім того, заявники скористалися всіма відповідними засобами правового захисту. Проте, всі провадження дисциплінарного, кримінального і адміністративного характеру, виявилися неефективними.

По-перше, дисциплінарне провадження було предметом рішення про припинення на підставі експертного звіту, складеного заступником головного лікаря лікарні. Цей звіт також був головним в кримінальному розслідуванні, яке виявилося безуспішним за відсутності дозволу відкриття провадження проти відповідного медичного персоналу. Правила, викладені в Законі №. 4483, висвітлювали структурну проблему щодо процесуальних зобов’язань в цій справі. Крім того, експерти, які відіграли домінуючу роль у припиненні кримінальних розслідувань, були лікарями, які працювали в лікарні, в якій також працював медичний персонал, про який де мова, що суперечило вимозі офіційної і практичної незалежності, яка повинна бути дотримана в процедурах експертного оцінювання.

По-друге, в рамках адміністративного провадження заявники не брали участі в призначенні експертів або у виборі питань, які їм необхідно поставити. Крім того, незважаючи на недосконалість звіту, поданого радою експертів 26 травня 2006 року, адміністративний суд вирішив відхилити запит заявників про нову експертну оцінку.

Згодом Верховний адміністративний суд проігнорував їх запит про новий звіт незважаючи на їх докладне обґрунтування. Наприкінці, в прийнятих рішеннях замочувалося питання будь-якої відповідальності органів влади за втрату медичної картки. Проте, за словами Верховного адміністративного суду, це складало серйозну злочинну недбалість органів влади та перешкоду для судового перегляду питання стосовно того, чи було міністерство відповідальним за шкоду, завдану заявникам.

Як наслідок, Суд постановив, що органи влади не змогли надати послідовну і науково обґрунтовану відповідь на твердження та скарги заявників або оцінити можливу відповідальність медичних працівників з повним знанням фактів.

Дійсно, у своїх рішеннях національні суди посилалися на офіційні звіти, які були встановлені або в порушення вимог незалежності, або які уникнули чи незадовільно розглядали головні питання, які необхідно вирішити. Крім того, адміністративні суди відхилили заперечення заявників не надавши значення їх аргументам, які були, якщо не вирішальними, принаймні центральними, та які вимагали особливі та чіткі відповіді. Відповідно, Суд вважав, що, зіткнувшись зі спірними скаргами заявників, які стверджували, що злочинна недбалість лікарів викликала незворотну інвалідність їх сина, національна система в цілому не надала належну відповідь згідно з зобов’язанням Туреччини відповідно до статті 8 Конвенції. Отже, був порушений процесуальний аспект цього положення.

Стаття 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження)

Заявники спеціально не зверталися до національних органів влади із скаргами на будь-яке поводження всупереч статті 3, яке вони особисто зазнали, та не згадували будь-які скарги у зв’язку з цим під час різних наборів проваджень. Тому скарга була відхилена за невичерпання національних засобів правового захисту.

Справедлива сатисфакція (стаття 41)

Суд постановив, що Туреччина повинна виплатити заявникам 15 000 євро (EUR) відшкодування моральної шкоди та 103 євро відшкодування видатків та витрат.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту