Справа «Шиксайтов проти Словаччини»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та доцента кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

30 Грудня 2020
|
927
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ, 365, (2020)
10.12.2020

Затримання шведського біженця в Словаччині для екстрадиції в Росію є незаконним

У сьогоднішньому рішенні Палати в справі Shiksaitov проти Словаччини (заява № 56751/16) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив порушення статті 5§1  (право на свободу і безпеку) і 5§5 (забезпечене правовою санкцією право на  відшкодування) Європейської Конвенції з прав людини.

Справа стосувалася передбачуваної незаконності арешту та тримання під вартою заявника з метою його екстрадиції в Росію незважаючи на те, що він мав статус біженця у Швеції.

Суд встановив, зокрема, що арешт заявника та окремі накази про тримання під вартою відповідали законодавству Словаччини та Конвенції. Проте загальний період тримання заявника під вартою був занадто тривалим і підстави для його тримання під вартою втратили чинність порушуючи його права. Суд також встановив, що заявник не мав забезпеченого правовою санкцією права на компенсацію за вищезазначене порушення.

Основні факти

Заявник, Hamzat Shiksaitov, є громадянином Росії, який народився у 1982 році та мешкає в м. Альвеста (Швеція).

12 липня 2017 суд Чеченської Республіки в Росії видав міжнародний ордер на арешт заявника. Стверджувалося, що він вчинив теракти. В 2011 року заявник втік з України в Швецію побоюючись екстрадиції з першої. Він отримав притулок у Швеції. В 2015 році заявник був заарештований у Словаччині на шляху в Україну, оскільки він перебував в  міжнародному розшуку Інтерполу.

Обласний суд м. Кошиці видав наказ про попереднє затримання заявника до визначення обставин щодо його статусу в Швеції. Це рішення було підтверджене після проміжної апеляції, а згодом  – Конституційним судом, який також вказав, що його права не були порушені.

23 лютого 2015 року заявника взяли під варту до екстрадиції в Росію.

Заявник подав проміжну апеляцію стверджуючи, що Словаччина була зобов’язана рішенням шведських судів про його статус біженця. Ця апеляція була відхилена Верховним судом, рішенням, яке було згодом підтверджене Конституційним судом.

8 вересня 2016 року був виданий наказ про екстрадицію заявника в Росію. Обласний суд зазначив, зокрема, що біженці автоматично не користувалися імунітетом від переслідування (оскільки заявника розшукували за серйозний неполітичний злочин у цій справі), а також те, що він був переконаний загальними гарантіями, наданими органами влади Росії.

Потім Конституційний суд відхилив конституційну скаргу заявника. Він передав справу до нижчої інстанції для встановлення того, чи було необхідним не надавати заявникові статус біженця.

Пізніше Верховний суд скасував рішення від 8 вересня 2016 року та видав наказ про звільнення заявника 2 листопада 2016 року. Прикордонна поліція вислала заявника в Швецію.

Скарги, процедура та склад Суду

Покладаючись на статтю 5§1 (право на свободу і безпеку) і 5 § 5 (забезпечене правовою санкцією право на відшкодування) Конвенції, заявник скаржився на те, що його арешт та тримання під вартою у Словаччині порушили його право на свободу.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 22 вересня 2016 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Ksenija Turković (Хорватія), Голова,

Krzysztof Wojtyczek (Польща),

Linos-Alexandre Sicilianos (Греція),

Alena Poláčková (Словаччина),

Péter Paczolay (Угорщина),

Erik Wennerström (Швеція),

Lorraine Schembri Orland (Mальта),

а також Abel Campos, Секретар Секції.

Рішення Суду

Заявник стверджував, що його арешт не відповідав законодавству Словаччини, зокрема, Закону про поліцію та Кримінально-процесуального кодексу. Він стверджував, що оскільки Росія не просила його затримання та оскільки він був біженцем у Швеції не повинен був видаватися наказ про його попереднє ув’язнення та тримання під вартою до екстрадиції.

Суд повторив, що позбавлення волі повинно бути «законним». Проте відповідність національному законодавству є недостатнім; рішення повинне бути прийняте добросовісно з урахуванням наведених підстав, а також те, що тримання під вартою не повинно бути занадто тривалим. Зокрема, тримання під вартою, пов’язане з екстрадицією, повинне обґрунтовано вважатися необхідним.

Суд був переконаний в тому, що попередній арешт заявника був законним,  оскільки органам влади Словаччини не могло бути відомо про статус заявника у Швеції.

Так само Суд вважав, що попереднє тримання заявника під вартою було законним незважаючи на відсутність запиту органів влади Росії, оскільки в Словаччині наказ про попереднє затримання міг бути виданий лише прокурором.

Щодо тримання заявника під вартою до екстрадиції, Суд погодився з національними судами, що затримання не було принципово заборонене, оскільки рішення органів влади Швеції не були обов’язковими для Словаччини. Крім того, для органів влади Словаччини було прийнятним ретельно розглядати справу заявника, особливо з огляду на те, що органи влади Швеції не перевіряли його статус в Інтерполі. Загалом, тримання заявника під вартою було обґрунтоване необхідністю утримувати його в Словаччині з метою встановлення того, чи існували юридичні або фактичні перешкоди для екстрадиції заявника.

Загалом тримання заявника під вартою тривало один рік дев’ять місяців та вісімнадцять днів. Це відбувалося незважаючи на той факт, що органи влади мали інформацію про статус заявника у Швеції та його переслідування в Росії з початкового етапу, а також на те, що ніщо не перешкоджало судам прийняти остаточне рішення щодо допустимості екстрадиції заявника набагато раніше, ніж це фактично було зроблено.

У світлі вищезазначеного Суд дійшов висновку, що органи влади не діяли сумлінно і підстави для тримання заявника під вартою втратили чинність. Це призвело до порушення статті 5§1 Конвенції.

Суд також вирішив, що заявник не мав забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування за незаконне затримання, яке порушує статтю 5§5.

Справедлива сатисфакція (Стаття 41)

Суд постановив, що Словаччина повинна виплатити заявникові 1 200 EUR відшкодування моральної шкоди та 8 000 євро відшкодування видатків і витрат.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту