Справа «Развозжаєв проти Росії та України та Удальцов проти Росії»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

24 Листопада 2019
|
134
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ 394 (2019)
19.11.2019

Російські протестувальники опозиції зазнали численних порушень прав після засудження за організацію актів масового порушення громадського порядку в 2012 році

Справа Razvozzhayev проти Росії та України та Udaltsov проти Росії (заява № 75734/12 та дві інших) стосувалася засудження двох чоловіків за організацію «масових заворушень» у зв’язку з їх участю в травні 2012 року в протестах опозиції та, як наслідок, заворушеннях у центрі Москви, в інциденті, яких опинився в центрі декількох попередніх справ, які розглядалися Європейським судом з прав людини.

У сьогоднішньому рішенні Палати Суд одноголосно встановив декілька порушень прав двох заявників відповідно до Європейської Конвенції з прав людини. Серед них були порушення прав першого заявника відповідно до статті 3 (заборона катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження) та статті 5 (право на свободу та безпеку) у зв’язку з нездатністю Росії і України провести ефективне розслідування небезпідставних тверджень про те, що під час перебування в Україні їх викрали державні службовці Росії і повернули їх в Росію, а також порушення прав другого заявника, захищених статтею 11 (свобода зібрань) внаслідок його засудження за організацію масових заворушень. Суд відхилив скаргу першого заявника відповідно до цього положення встановивши, що його дії не підпадали під поняття «мирне зібрання».

Суд зазначив, що національні суди звинувачували протестуючих в насильстві і особисто другого заявника як організатора, проте вони не оцінили відповідальність органів влади за погіршення мітингу з його мирного початкового етапу. Навпаки, Суд в попередній справі постановив, що напруженість виникла тому, що органи влади несподівано змінили місце проведення мітингу і не спілкувалися належним чином з протестуючими. Крім того, другий заявник ніколи не виявляв жодних насильницьких намірів і натомість закликав до спокою.

Суд також встановив різні інші порушення прав, захищених статтею 5, статтею 6 (право на справедливий судовий розгляд), статтею 8 (право на повагу до приватного життя) та статтею 1 Протоколу № 1 (захист власності).

Основні факти

Заявники, Леонід Развозжаєв (Leonid Razvozzhayev) та Сергій Удальцов (Sergey Udaltsov), є громадянами Росії, які народились в 1973 та 1977 роках, відповідно, і мешкають в Москві.

Пан Udaltsov був одним із організаторів мітингу, запланованого на 6 травня 2012 року, проти передбачуваних сфальсифікованих парламентських та президентських виборів. Мітинг повинен був відбуватися на декількох вулицях Москви та закінчитися зустріччю на території, що включала парк на Болотній площі та набережну Болотної .

У день маршу, в якому взяли участь тисячі осіб, протестуючі виявили, що поліція перекрила площу залишивши доступ лише до набережної. Лідери мітингу, в тому числі другий заявник, провели коротку сидячу акцію протесту, в той час як інші учасники намагалися прорватися через оточення навколо площі. В кінцевому підсумку поліція оголосила зустріч закритою із залученням поліцейського підрозділу для придушення масових заворушень.

Були також різні протистояння між демонстрантами та поліцією. Другий заявник та інші лідери протесту були заарештовані.

Органи влади розпочали розслідування масових заворушень. Другий заявник був розміщений під домашній арешт з лютого 2013 року до його засудження в першій інстанції в липні 2014 року.

Перший заявник, політичний активіст, який на той час був помічником депутата Держдуми, поїхав в Київ в жовтні 2012 року, де він планував подати заяву про надання притулку. Він стверджував, що його викрали невідомі люди, заштовхнули в мікроавтобус і проти його волі відвезли в Росію, де його змусили зізнатися в тому, що він склав план політичного заворушення і насильства.

У липні 2014 року заявники були визнані винними в організації масових заворушень 6 травня 2012 року та засуджені до чотирьох з половиною років позбавлення волі. Їх апеляції були відхилені, які закінчились тим, що Верховний суд в січні 2016 року відмовився провести наглядове провадження щодо їх справ.

Скарги, процедура та склад Суду

Перший заявник подав скарги на його передбачуване викрадення та відсутність належного розслідування або Росією, або Україною відповідно до статті 3 (заборона катування і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) та статті 5 (право на свободу та безпеку) Європейської Конвенції з прав людини. Він також покладався на статтю 3 для того, щоб подати скаргу на відсутність медичного лікування під час досудового ув’язнення та на наслідки для його здоров’я інтенсивного розкладу судових слухань.

Обидва заявники скаржилися відповідно до статті 5 на їх досудове ув’язнення, а другий заявник посилався на його тривалий період домашнього арешту та відповідно до різних положень статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) – на судовий розгляд їх справи за звинуваченнями у масових заворушеннях.

Відповідно до статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) перший заявник скаржився на те, що йому не був наданий дозвіл тимчасово залишити місце досудового ув’язнення для того, щоб відвідати його матір, яка помирала, або бути присутнім на її похоронах, а також на те, що його відправили відбувати покарання у в’язницю в м. Красноярськ, далеко від його рідного міста Москва.

Заявники посилалися на статтю 10 (свобода вираження поглядів) та статтю 11 (свобода зібрань та об’єднань ) для скарги на те, що він був визнаний відповідальним за заворушення на місці протесту. Другий заявник також подав скаргу згідно зі статтею 18 (застереження щодо використання обмежень прав) у зв’язку з його арештом та переслідуванням. Другий заявник посилався на статтю 1 Протоколу №1 ( захист власності) стосовно судового ордеру на арешт його майна.

Заяви були подані до Європейського суду з прав людини 28 листопада 2012 року, 13 січня 2015 року та 10 вересня 2015 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Paul Lemmens (Бельгія), Голова

Georgios A. Serghides (Кіпр),

Ganna Yudkivska (Україна),

Paulo Pinto de Albuquerque(Португалія),

Helen Keller (Швейцарія),

Dmitry Dedov(Росія),

Alena Poláčková (Словаччина),

а також Stephen Phillips, Секретар Секції.

Рішення Суду

Стаття 3 та 5

Пан Razvozzhayev повідомив, що його викрали в жовтні 2012 року невідомі чоловіки, які діяли від імені Росії, та незаконно перевезли через кордон України з Росією. Він добровільно не залишав Україну, де він планував подати заяву про надання притулку. Ні Україна, ні Росія, не провели ефективне розслідування його тверджень.

Уряд України спершу стверджував, що органи влади розслідували інцидент, але після наступного відновлення розслідування не надав жодних коментарів. Уряд Росії заперечував його твердження зазначивши, що він повернувся добровільно.

Суд встановив, що не існувало доказів того, що викрадачі діяли від імені уряду Росії, або того, що органи влади України були залучені в його повернення в Росію.

Проте в пана Razvozzhayev була небезпідставна заява про викрадення та жорстоке поводження і жодна з держав не вжила необхідні заходи для розгляду справи, що викликало порушення процесуальних гарантій статей 3 і 5 обох країн.

Далі Суд відхилив як явно необґрунтовану його скаргу на порушення статті 3 через передбачувану відсутність медичної допомоги під час його тривалого періоду досудового ув’язнення, а також через погіршення стану його здоров’я, викликане занадто інтенсивним графіком судових засідань та умовами в суді.

Стаття 5

Перший заявник

Суд відхилив як явно необґрунтовану скаргу пана Razvozzhayev відповідно до статті 5§1 на те, що органи влади не врахували період його викрадення або інший період, пов’язаний з інцидентом в 1997 році під час розрахунку терміну його тримання під вартою.

Проте Суд зазначив, що його тримали під вартою протягом одного року та дев’яти місяців. В той час як звинувачення в вчиненні злочинів масового порушення громадського порядку могли обґрунтувати початковий період його тримання під вартою, Суд не мав жодних підстав для визнання того, що ризики, такі як повторне скоєння злочину або вплив на свідків, не було неможливо усунути за допомогою інших превентивних заходів. Таким чином, було недостатньо підстав для його тримання під вартою протягом такого тривалого періоду і була порушена стаття 5 § 3.

Другий заявник

Пан Udaltsov скаржився на незаконний та тривалий домашній арешт для очікування судового розгляду. Уряд стверджував, що цей захід був необхідним, оскільки він порушив попереднє зобов’язання не виїжджати з Москви та поводитись належним чином, зокрема, коли він брав участь в інших акціях протесту.

Суд зазначив, що він знаходився під домашнім арештом протягом одного року та п’яти місяців і виявив, що застосування цього заходу було обґрунтованим відповідно до статті 5 §1 (с) як спосіб запобігання повторного скоєння ним злочину з огляду на його поведінку під час громадських зібрань протягом періоду дії попереднього зобов’язання.

Тому це положення не було порушене.

Проте цієї підстави було достатньо лише для перших двох місяців домашнього арешту та п’ять наступних рішень про продовження домашнього арешту не були належним чином обґрунтовані. Суди покладалися на підстави, надані в першому рішенні, не переглядаючи їх, і, крім того, відхилили його пропозицію про внесення застави лише шаблонною відповіддю. Тому мало місце порушення статті 5§3 Конвенції.

Стаття 6

Суд розглянув три прийнятні скарги відповідно до цього положення: щодо показань свідка, якого спочатку повинні були судити разом із заявниками, але провадження у справі якого було припинене, і який був засуджений окремо відповідно до угоди про визнання провини; щодо обмежень пана Razvozzhayev тому, що його тримали у скляній кабіні під час судового розгляду; і щодо розкладу слухання, який залишив його занадто втомленим для того, щоб ефективно брати участь в судовому розгляді.

Суд виявив, що в рішенні про припинення провадження у справі проти чоловіка, який згодом став свідком проти них, не було оцінювання компенсаційних інтересів або будь-яких інших консультацій з двома заявниками для того, щоб дозволити їм висунути заперечення. Достовірність свідка у справі проти заявників також була підірвана, оскільки він був змушений підтверджувати заяви, які він зробив для переговорів про зменшення покарання в той час, коли він не прийняв присягу.

Крім того, суд у справі заявників мав стимул підтримувати висновки, зроблені проти свідка, хоча ці висновки не були перевірені в змагальний спосіб. Таким чином обидва заявники постраждали від порушення своїх прав відповідно до статті 6§1.

Суд застосував своє попереднє прецедентне право до ув’язнення пана Razvozzhayev у скляній кабіні під час п’яти місяців судового розгляду виявивши, що він зазнав зайвих обмежень. Це викликало порушення його прав відповідно до статті 6§1 разом зі статтею 6§ 3 (b) та (c).

Щодо інтенсивності розкладу слухань Суд встановив, що національний суд належним чином не врахував скарги першого заявника розглядаючи лише час, проведений в суді та не враховуючи час, необхідний для перевезення з місця його ув’язнення. Весь процес був кумулятивно виснажливим і серйозно погіршив його здатність брати участь у цьому провадженні. Як наслідок, він не мав належних засобів для підготовки свого захисту, що підривало вимоги справедливого судового розгляду і рівності сторін та порушило статтю 6 §§ 1 і 3 (b).

Стаття 8

Уряд не надав жодних підстав для того, чому пану Razvozzhayev не дозволили відвідати його хвору матір. Йому також не було дозволено відвідати її похорони, хоча вони відбулися в Москві, де він знаходився під вартою, при цьому уряд вказував на недостатність часу для необхідних заходів.

Суд зазначив, що особи, які перебувають під вартою або в ув’язненні, мають право на збереження сімейного життя, хоча не існувало безумовного права мати можливість відвідувати похорони. Проте національні органи влади могли відмовити фізичній особі у праві на відвідування похорон батьків лише за наявності переконливих підстав для такої відмови і було неможливо знайти альтернативне рішення.

У справі пана Razvozzhayev відмова не була заснована на оцінюванні його індивідуальної ситуації, зокрема того факту, що він не зміг побачити свою матір до її смерті. Питання обмеження у часі не було достатньою підставою для відмови. Тому пан Razvozzhayev постраждав від порушення його прав відповідно до статті 8.

Щодо його розміщення у в’язниці, розташованій далеко від місця проживання, Суд зазначив, що він раніше розглядав такі питання і виявляв порушення Конвенції через відсутність належного правового захисту від можливих зловживань, а також тому, що чинне законодавство не відповідало вимозі «якості закону». Він не знайшов підстав для іншого висновку в цій справі і встановив наступне порушення статті 8 тому, що пан Razvozzhayev повинен був відбувати покарання у Красноярську.

Стаття 10 та стаття 11

Суд розглядав ці скарги переважно відповідно до статті 11 як такі, що відображають обмеження права на свободу мирних зібрань. Ця справа відрізнялася від інших справ щодо Болотної площі, оскільки вона стосувалася тверджень про організацію масових заворушень, а не участі в них.

Суд дотримувався свого висновку в попередніх справах щодо Болотної площі, таких як Frumkin та інші проти Росії, в якій сидячий страйк протестувальників розпочався через несподівану зміну місця проведення тому, що органи влади не доклали достатньо зусиль для спілкування з організаторами, і не було підтверджено, що прорив через оточення поліції був бажаним результатом організаторів.

У той же час стаття 11 захищала мирні зібрання і було визнано, що деякі з протестуючих сприяли виникненню сутичок з поліцією та погіршенню мирного характеру зібрань .

Щодо пана Razvozzhayev, він був визнаний винним в тому, що він керував рядом осіб під час прориву через оточення поліції, як це підтвердили свідки, що призвело до ескалації насильства в найважливіший момент, що спричинило початок сутичок. Тому Суд встановив, що його дії не підпадали під поняття «мирне зібрання» і він відхилив його скаргу відповідно до статті 11.

На відміну від цього, положення було застосовне до пана Udaltsov, який не проявляв жодних насильницьких намірів у своєму заклику до сидячого страйку та розбивки табору в забороненому законом місці.

Суд зазначив, що він був засуджений до чотирьох років і чотирьох місяців ув’язнення за організацію масових заворушень, які він повинен був відбувати одночасно з чотирма роками за організацію подібних дій в іншому місці. Суди встановили, що він був відповідальним за протистояння між протестуючими і поліцією на Болотній площі як частини плану розгорнути протест поза межами дозволеної території і створити в парку довготривалий табір протесту.

Проте Суд повторив свої висновки стосовно того, що органи влади самі мали деяку відповідальність за ситуацію, хоча в рішеннях національних судів щодо пана Udaltsov не було жодної спроби вивчити рівень їх відповідальності за події на площі.

Крім того, жодна його дія або заява не підбурювали до насильства, оскільки він неодноразово закликав до спокою. Також було неможливо виявити насильницькі наміри у звинуваченнях проти нього щодо інших протестів. Заходи проти нього також мали стримуючий вплив на готовність інших брати участь у демонстраціях та відкритих політичних дебатах.

Встановивши, що суворість штрафу, накладеного на пана Udaltsov , разом з відсутністю оцінювання судами відповідальності органів влади, Суд дійшов висновку, що його засудження не було пропорційним переслідуваній законній меті запобігання заворушень або злочинів та захисту прав інших осіб. Тому мало місце порушення статті 11.

Стаття 18

Суд повторив, що це положення застосовувалося, коли він встановлював, що обмеження щодо заявника, яке не відповідало Конвенції, було фундаментальним аспектом справи. Проте він встановив, що це було не так в цій справі на основі того, що твердженнях сторін були по суті такими самими, що й твердження відповідно до статті 10 та статті 11. Не виникло окремого питання відповідно до цього положення і не було необхідно проводити окремий розгляд.

Стаття 1 Протоколу №1

Суд зазначив, що наказ про конфіскацію активів пана Udaltsov залишився дійсним після закінчення кримінального провадження, оскільки суд першої інстанції встановив, що його злочин викликав цивільний позов про відшкодування збитків. Проте суд не визначив, яке законне положення регулювало продовження наказу про конфіскацію; також уряд не надав жодної інформації про будь-яке цивільне провадження або про те, як пан Udaltsov, який був засуджений в кримінальному провадженні, міг повернути свою власність.

Суд дійшов висновку про порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції, оскільки наказ про конфіскацію не був заснований на чітких і передбачуваних законодавчих положеннях та був незаконним.

Справедлива сатисфакція (стаття 41)

Суд постановив, що Росія повинна виплатити першому заявникові 11 000 євро відшкодування моральної шкоди, а Україна повинна виплатити йому 4000 євро.

Суд постановив, що Росія повинна виплатити другому заявникові 9000 євро відшкодування моральної шкоди.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту