Справа «N.D. та N.T. проти Іспанії»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

17 Лютого 2020
|
1 020
|

Реліз мовою оригіналу можна завантажити за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ, 063, (2020)
13.02.2020

Іспанія не порушила Конвенцію повернувши в Марокко мігрантів, які намагалися перетнути огорожі анклаву Мелілья

У сьогоднішньому рішенні Великої Палатиу справі N.D. та N.T. проти Іспанії (заяви № 8675/15 та 8697/15) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив відсутність порушення статті 4 Протоколу № 4 (заборона колективного вислання іноземців) Конвенції про захист прав людини і основоположних свободі одноголосно – відсутність порушення статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб судового захисту) разом зі статтею 4 Протоколу №4.

Справа стосувалася негайного повернення в Марокко двох громадян Малі та Кот-д’Івуару, які 13 серпня 2014 року намагалися несанкціоновано увійти на територію Іспанії і залізли на огорожі, що оточують іспанський анклав Мелілья на північноафриканському узбережжі.

Суд вважав, що заявники фактично опинилися в незаконній ситуації, коли 13 серпня 2014 року вони навмисно намагалися увійти на територію Іспанії перетнувши структури охорони кордону Мелілья в складі великої групи в несанкціонованому місці скориставшись перевагою великої кількості групи та застосовуючи силу. Таким чином, вони вирішили не використовувати існуючі законні процедури для того, щоб законного увійти на територію Іспанії. Отже, Суд вважав, що відсутність окремих рішень про вислання може бути пов’язана з тим фактом, що заявники – припускаючи, що вони бажали відстоювати права згідно Конвенції – не використали існуючі офіційні процедури в’їзду з цією метою, і, таким чином, це було наслідком їх власної поведінки.

Оскільки Суд встановив, що відсутність індивідуалізованої процедури їх вислання була наслідком власної поведінки заявників, він не міг вважати державу-відповідача відповідальною за відсутність в м. Мелілья засобу судового захисту, який дозволяв їм оскаржити це висилання.

Основні факти

Заявники, N.D. та N.T., є громадянами Малі та Кот-д’Івуару, які народились у 1986 та 1985 роках, відповідно. Перший заявник вказав, що покинув Малі через збройний конфлікт там в 2012 році. Після поїздки через Мавританію та Алжир він прибув в Марокко в березні 2013 року і, очевидно, залишився в таборі мігрантів на горі Гуругу, недалеко від кордону з містом Мелілья. Другий заявник прибув в Марокко наприкінці 2012 року і також залишився у таборі мігрантів.

Автономне місто Мелілья є іспанським анклавом з 12 квадратними км на північноафриканському узбережжі, оточеному територією Марокко. Органи влади Іспанії збудували бар’єр вздовж 13 кілометрового кордону, який з 2014 року містить три паралельні огорожі. Чотири пункти пропуску на кордоні розташовані вздовж потрійної огорожі. Між цими пунктамислужбовці GuardiaCivil(Цивільна гвардія – поліцейське воєнізоване формування, яке перебуває в підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ Іспанії. приміт. авт.) патрулюють сухопутний кордон і узбережжя з метою запобігання незаконного в’їзду. Групи іноземних громадян, серед іншого, Африки південніше Сахари часто роблять спроби зламати огорожі.

Зранку 13 серпня 2014 року відбулася перша спроба увійти на територію. За словами уряду поліція Марокко не дозволила близько 500 мігрантам перелізти через зовнішню огорожу, але близько сотні мігрантів все-таки досягли успіху. Близько 75 мігрантам вдалося досягти верху внутрішньої огорожі, але лише декілька перелізли і приземлилися на іспанську землю, де їх зустріли члени GuardiaCivil. Інші залишилися сидіти на внутрішній огорожі.

СлужбовціGuardiaCivilдопомогли їм спуститися вниз до того, як провести їх назад на територію Марокко з іншого боку кордону через ворота між парканами.

Як повідомляється, N.D. і N.T. вдалося досягти вершини внутрішнього паркану і вони залишалися там протягом декількох годин. Близько 14:00 та 15:00, відповідно, вони злізли з огорожі з допомогою іспанських правоохоронців, які забезпечили їх драбинами. Відразу після того, як вони встали на землю, їх затримали службовці GuardiaCivil, які, як повідомляється, надягли на них кайданки, повернулися з ними в Марокко та передали їх органам влади Марокко. Заявники, як стверджується, не проходили жодної процедури ідентифікації та не мали можливості пояснити свої особисті обставини посадовим особам та не отримували допомоги адвокатів або перекладачів. Було повідомлено, що їх перевели в відділок поліції Надор, за декілька кілометрів на південь від Мелілья. Там вони, як стверджувалося, звернулися за медичною допомогою, але їм було відмовлено, до того як їх відвезли в Фез, за 300 км,  та залишили напризволяще.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 4 Протоколу № 4 (заборона колективного вислання) Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзаявники стверджували, що вони зазнали колективного вигнання без індивідуального оцінювання їх обставин та за відсутності будь-якої процедури або юридичної допомоги. Вони скаржилися на систематичну політику висилки мігрантів без попередньої ідентифікації, яка, на їх думку, не мала законної основи у відповідний час. Посилаючись на статтю 13 (право на ефективний засіб судового захисту) разом зі статтею 4 Протоколу № 4 вони скаржилися на відсутність ефективного засобу судового з призупиняючим ефектом, за допомогою якого було можливо оскаржити їх негайне повернення в Марокко.

Заяви були подані до Європейського суду з прав людини 12 лютого 2015 року. В рішенні Палати від 3 жовтня 2017 року Суд одноголосно встановив порушення статті 4 Протоколу № 4 та порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) разом зі статтею 4 Протоколу № 4.

14 грудня 2017 року уряд звернувся з запитом про передачу справи до Великої Палати відповідно до статті 43 Конвенції та 29 січня 2018 року колегія Великої Палати задовольнила цей запит. Слухання відбулося 26 вересня 2018 року.

Уряди Бельгії, Франції та Італії, яким був наданий дозвіл приєднатися до письмової процедури, надали зауваження як треті сторони. Зауваження також були отримані від Уповноваженого Ради Європи з прав людини, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), Іспанської комісії з допомоги біженцям, які діяли колективно, Центру консультацій з прав людини в Європі, Amnesty International, Європейської ради з питань біженців та вигнанців та Міжнародної комісії юристів, до якої приєдналася Голландська рада у справах біженців. Письмові зауваження, надані Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців під час розгляду справи Палатою також були додані до матеріалів справи. Пані Дунья Міятович, Уповноважений Ради Європи з прав людини з 1 квітня 2018 року, виступила на слуханні відповідно до статті 36§3 Конвенції. УВКБ ООН також взяло участь у слуханнях.

Рішення було прийняте Великою Палатою з 17 суддів в наступному складі:

Linos-Alexandre Sicilianos (Греція), Голова

Angelika Nußberger (Німеччина),

Robert Spano (Ісландія)

Vincent A. De Gaetano (Мальта),

Ganna Yudkivska (Україна),

André Potocki (Франція),

Aleš Pejchal (Чеська Республіка),

Faris Vehabović (Боснія і Герцеговина),

Mārtiņš Mits (Латвія),

Armen Harutyunyan (Вірменія),

Gabriele Kucsko-Stadlmayer (Австрія),

Pauliine Koskelo (Фінляндія)

Marko Bošnjak (Словенія),

Tim Eicke (Сполучене Королівство),

Lәtif Hüseynov (Азербайджан),

Lado Chanturia (Грузія),

María Elósegui (Іспанія),

А також Johan Callewaert, Заступник секретаря Великої Палати

Рішення Суду

Стаття 4 Протоколу №4

Суд зазначив, що заявники були членами групи, яка складалася з великої кількості осіб, які намагалися увійти на територію Іспанії шляхом несанкціонованого перетину сухопутного кордону скориставшись перевагою їх великої кількості та в контексті операції, яка була запланована заздалегідь. Палата визнала неприйнятними скарги заявників відповідно до статті 3.

Заявники не були ідентифіковані і не було проведено жодної письмової процедури для розгляду їх індивідуальних обставин. Тому їх повернення в Марокко було defactoіндивідуальною, але негайною передачею, проведеною іспанськими прикордонниками.

Стосовно таких Договірних держав як Іспанія, кордони яких збігалися із зовнішніми межами Шенгенської зони, ефективність прав Конвенції вимагала, щоб ці держави надавали справжній та ефективний доступ до засобів законного в’їзду, зокрема прикордонних процедур для осіб, які прибули на кордон. Ці засоби повинні дозволити усім особам, які зазнали переслідування, подати заяву про захист, зокрема, відповідно до статті 3 Конвенції (заборона катування і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) за умов, які гарантували те, що заява буде опрацьована в такий спосіб, що відповідає міжнародним нормам, в тому числі нормам Суду. Якщо існували домовленості, що забезпечують право вимагати справжнього і ефективного захисту відповідно до Конвенції та, зокрема, відповідно до статті 3, Конвенція не перешкоджала державам під час виконання свого зобов’язання щодо контролю над кордонами, вимагати, щоб заяви про такий захист були подані на діючих пунктах пропуску. Отже, держави могли б відмовити у в’їзді на свою територію іноземцям, в тому числі потенційним шукачам притулку, які без поважних причин не відповідали цим вимогам і намагалися перетнути кордон в іншому місці, особливо, як це відбулося в цій справі, скориставшись перевагою їх великої кількості та використовуючи силу.

Суд зазначив, що законодавство Іспанії надало заявникам декілька можливих засобів пошуку в’їзду на національну територію. Вони могли подати заяву для отримання візи або для міжнародного захисту, зокрема на пункті пропуску, але також в дипломатичних та консульських представництвах Іспанії у відповідних країнах походження або транзиту, або в Марокко.

1 вересня 2014 року органи влади Іспанії створили офіс для реєстрації заяв про надання притулку, які працювали цілодобово на міжнародному пункті пропуску Бені Ензар. Ще до цієї дати законний шлях до цієї мети був встановлений відповідно до розділу 21 Закону 12/2009. Уряд вказав, що в м. Мелілья з 1 січня до 31 серпня 2014 року було подано двадцять одну заяву про надання притулку, в тому числі шість заяв, які були подані на прикордонному пункті пропуску Бені Ензар, потім осіб, які шукають притулку, супроводжували в відділок поліції м. Мелілья для того, щоб подати офіційну заяву. Особи, про які йде мова, приїхали з Алжиру, Буркіна-Фасо, Камеруну, Конго, Кот-д’Івуару та Сомалі.

Тому Суд не вбачав підстав для сумнівів в тому, що навіть до створення спеціального управління міжнародного захисту в Бені Ензар 1 вересня 2014 року існувало законне зобов’язання приймати заяви про надання притулку на цьому прикордонному пункті пропуску, а також в фактичній можливості подання таких заяв. Сам факт – не заперечений урядом – що в Бені Ензар до 1 вересня 2014 року було подано дуже мало заяв про надання притулку, не дозволяв зробити висновок, що держава-відповідач не надала справжній та ефективний доступ до цього прикордонного пункту пропуску.

Під час письмової процедури в Великій Палаті заявники не стверджували, що вони намагалися в’їхати на територію Іспанії за допомогою законних засобів. Лише на слуханні Великої Палати вони вказали, що вони намагалися наблизитися до Бені Ензар, але їх «переслідували марокканські службовці». Окрім сумнівів, пов’язаних із цим твердженням, через той факт, що воно було зроблене на останньому етапі процедури, Суд зазначив, що заявники жодного разу не повідомляли, що органи влади Іспанії були відповідальними за перешкоди, які виникли.

Отже, Суд не був переконаний в тому, що у відповідний час заявники мали переконливі підстави для невикористання пункту пропуску Бені Ензар з метою подання причин проти їх вислання належним чином та законно.

Стаття 4 Протоколу № 4 не встановлює загального обов’язку Договірної держави брати під власну юрисдикцію осіб, які перебували під юрисдикцією іншої держави. Навіть припускаючи, що існували труднощі у фізичному наближенні до пункту пропуску Бені Ензар на марокканській стороні, не була встановлена відповідальність уряду-відповідача за цю ситуацію. Цього рішення було достатньо для висновку Суду про відсутність порушення статті 4 Протоколу № 4 у цій справі.

Під час перевірки можливостей, на які посилається уряд Іспанії, для доступу до іспанських посольств і консульства, де може бути подана заява про міжнародний захист, Суд зазначив, що іспанське консульство в Надорі знаходилося лише за 13,5 км від Бені Ензар і, отже, не в місці штурму огорожі 13 серпня 2014 року. Заявники, які повідомили, що вони пробули в таборі Гуругу два роки (у справі N.D.) та один рік та дев’ять місяців (у справі N.T.), могли б легко поїхати туди, якщо б вони хотіли подати заяву про міжнародний захист. Вони не надали Суду жодних пояснень, чому вони цього не зробили, а також не стверджували, що їм не дозволяли скористатися цією можливістю. Наприкінці, заявники не оскаржували справжню та ефективну можливість подання заяви для отримання візи в інших посольствах Іспанії, або в їх країнах походження, або в одній із країн, через які вони подорожували з 2012 року. У справі N.D., спеціальна угода між Іспанією та Малі навіть надавала можливість отримати спеціальну робочу візу.

Суд вважав, що заявники дійсно опинилися під загрозою через участь в штурмі прикордонних огорож м. Мелілья 13 серпня 2014 року використовуючи переваги великої кількості групи і застосовуючи силу. Вони не використовували існуючі правові процедури для законного в’їзду на територію Іспанії відповідно до положень Кодексу про шенгенські кордони щодо перетину зовнішніх кордонів Шенгенської зони. Отже, Суд вважав, що відсутність окремих рішень про вислання може бути пов’язана з тим фактом, що заявники не скористалися існуючими для цього офіційними процедурами в’їзду, і, таким чином, це було наслідком їх власної поведінки.

Відповідно, стаття 4 Протоколу №4 не була порушена.

Стаття 13 разом зі статтею 4 Протоколу №4

Суд зазначив, що іспанське законодавство передбачало можливість оскарження на кордоні наказів про вислання, але самі заявники також повинні були дотримуватися правил подання таких апеляцій на накази про їх вислання.

Оскільки Суд встановив, що відсутність індивідуалізованої процедури їх вислання була наслідком власної поведінки заявників, які опинилися в незаконній ситуації 13 серпня 2014 року перетнувши структури охорони кордону м. Мелілья в складі великої групи в несанкціонованому місці, він не міг притягнути державу-відповідача до відповідальності за відсутність засобу судового захисту в м. Мелілья, який дозволяв їм оскаржити це висилання.

Оскільки скарги заявників щодо ризиків, з якими вони могли б зіткнутися в країні призначення Марокко, були відхилені на початку процедури, коли скарга відповідно до статті 3 була визнана неприйнятною, відсутність такого засобу судового захисту сама по собі не складає порушення статті 13.

Відповідно, стаття 13 Конвенції разом зі статтею 4 Протоколу №4 не була порушена.

Окремі думки

Суддя Pejchal (суддя Алеш Пейчал від Чеської Республіки. прим. авт.) висловив окрему збіжну думку. Суддя Koskelo (суддяПаулін Коскело від Фінляндії. прим. авт.)окрему частково розбіжну думку. Ці думки додані до рішення.

Рішення доступне англійською і французькою мовами.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту