Справа «Мелул проти Франції»

Документ у перекладі члена Комісії з питань правової реформи при Президентові України, д.ю.н. Олександра Дроздова та доцента кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука, к.ю.н. Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

13 Грудня 2021
|
741
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ, 358, (2021)
25.11. 2021

Суд підтверджує оцінку французьких судів: відмова у посвідці на проживання з наказом покинути Францію не вплинули непропорційно на право громадянина Алжиру на повагу до його приватного та сімейного життя

У своєму рішенні у справі Melouli проти Франції (заява № 42011/19) Європейський суд з прав людини одноголосно оголосив заяву неприйнятною на підставі того, що скарга за статтею 8 Конвенції про порушення права на повагу до приватного та сімейного життя була явно необґрунтованою.

Справа стосувалася відмови у наданні заявникові дозволу на проживання у Франції разом з наказом покинути країну.

Суд спочатку зазначив, що адміністративний суд та апеляційний адміністративний суд відповідно до статті 8 Конвенції переглянули пропорційність наслідків відповідних заходів на право заявника на повагу до його приватного та сімейного життя.

Суд встановив, що у французьких судах заявник не міг довести, що він постійно проживає у Франції з 2007 року, що він не пояснив, чому не поновив свідоцтво про місце проживання, яке він отримав за десять років до подання нової заяви, а також те, чому він не надав жодних доказів того, що члени сім’ї перебувають на його утриманні у Франції, що вимагає його присутності з ними.

З урахуванням справедливого балансу, встановленого національними судами між різними інтересами, що розглядаються, а також з урахуванням меж розсуду, наданих національним органам влади у таких питаннях, Суд встановив, що наказ префектури, який розглядається, про відмову заявникові в дозволі залишитися та який зобов’язує його покинути Францію, не вплинули непропорційно на його право на повагу до його приватного і сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Рішення остаточне.

Основні факти

Заявник, Фарук Мелул (Farouk Melouli), є громадянином Алжиру, який народився в 1968 році і мешкає в муніципалітеті Віттенайм. Він прибув у Францію за схемою возз’єднання сім’ї в 1977 році, коли йому було 9 років. 23 листопада 2016 року пана Melouli взяли під судовий нагляд за звинуваченням у зґвалтуванні, вчиненому в 2006 році.

13 квітня 2017 року префект Верхнього Рейна видав наказ про відхилення його заяви про дозвіл на проживання зобов’язавши його покинути Францію протягом тридцяти днів, при цьому країною призначення був визначений Алжир.

Страсбурзький адміністративний суд відхилив апеляцію пана Melouli на наказ від 13 квітня 2017 року. Апеляційний адміністративний суд м. Нансі залишив це рішення без змін. 30 квітня 2019 року Conseil d’État вирішила не задовольняти апеляцію заявника з питань права.

Скарги, процедура та склад Суду

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 2 серпня 2019 року.

Покладаючись на статтю 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) заявник стверджував, що наказ про його виcилку надмірно втручався в його право на повагу до його приватного та сімейного життя, оскільки проблеми зі здоров’ям деяких членів його сім’ї змушували його залишитися у Франції.

Рішення було прийняте Комітетом з трьох суддів в наступному складі:

Ganna Yudkivska (Україна), Голова,

Arnfinn Bårdsen (Норвегія),

Mattias Guyomar (Франція),

а також  Martina Keller, заступник Секретаря Секції.

Рішення Суду

Стаття 8

Ця справа відрізнялася від тих, що стосуються «осілих мігрантів», відповідно до використання цього терміну в прецедентному праві Суду, що означає осіб, яким вже був офіційно наданий дозвіл залишатися в країні перебування та законно проживати там. Оскільки ситуація «осілого» мігранта та іноземця, який подає заяву на дозвіл на проживання, були різними як фактично, так і за законом, критерії, які Суд розробив протягом багатьох років, для оцінювання, чи було скасування дозволу на проживання осілого мігранта сумісним зі статтею 8, не могли бути автоматично перенесені до ситуації заявника навіть незважаючи на те, що він був особою, що законно проживає на території держави з відповідним статусом, який він отримав декілька років тому.

Хоча заявник неодноразово подавав заяву для отримання посвідки на проживання, він не робив цього близько десяти років після закінчення терміну дії його останньої посвідки на проживання. Отже, Суд повинен був визначити, чи відповідно до статті 8 органи влади Франції були зобов’язані надати заявникові посвідку на проживання на основі приватного та сімейного життя у Франції.

Суд повторив, що стосунки між батьками та дорослими дітьми або між дорослими братами і сестрами не користувалися захистом статті 8 Конвенції як «сімейне життя», за винятком, якщо не буде продемонстровано, що існують додаткові фактори залежності, окрім звичайних емоційних зв’язків. Проте такі зв’язки можуть бути враховані відповідно до статті 8 Конвенції як «приватне життя». Щодо цієї справи, Суд спочатку зазначив, що адміністративний суд та апеляційний адміністративний суд відповідно до статті 8 Конвенції переглянули пропорційність наслідків відповідних заходів на право заявника на повагу до його приватного та сімейного життя. Суд зазначив, що у національних судах заявник не міг встановити, що він постійно проживає у Франції з 2007 року. Він не пояснив, чому в 2004 році він не подав запит про заміну його втраченої посвідки на проживання або подав заяву про її поновлення після закінчення терміну дії в 2007 році. Він не надав жодних доказів того, що члени сім’ї перебувають на його утриманні у Франції, що вимагає його присутності з ними. Крім того, як самотня особа без дітей заявник не зміг довести, що він інтегрований у французьке суспільство.

З урахуванням справедливого балансу, встановленого національними судами між різними інтересами, що розглядаються, а також з урахуванням меж розсуду, наданих національним органам влади у таких питаннях, Суд встановив, що наказ префектури, який розглядається, про відмову заявникові в дозволі залишитися та який зобов’язує його залишити Францію, не вплинув непропорційно на його право на повагу до його приватного і сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Таким чином, скарга заявника була явно необґрунтована і повинна була бути відхилена.

Рішення доступне лише французькою мовою.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту