Справа «Мандлі та інші проти Угорщини»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

24 Червня 2020
|
132
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ, 142, (2020)
26.05.2020

Зупинення акредитації журналістів для роботи в Парламенті порушило право на свободу слова

У сьогоднішньому рішенні Палати в справі Mándliі інші проти Угорщини (заява №  63164/16) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив  порушення статті 10 (свобода вираження поглядів) Європейської Конвенції з прав людини.

Справа стосувалася зупинення акредитації заявників для роботи в Парламенті як журналістів. Суд виявив, зокрема, що заявники -журналісти, які працюють у різних ЗМІ,  висвітлювали питання, які викликають інтерес суспільства – стверджували про незаконні платежі, пов’язані з Національним банком.

Їх акредитація на роботу в Парламенті була призупинена після того, як вони спробували взяти інтерв’ю в депутатів за межами території, призначеної для такої роботи.

Визнаючи право парламентів регулювати поведінку у своїх приміщеннях Суд встановив, що заявники не мали механізму оскарження призупинення їх акредитації. Таким чином, санкція проти них не супроводжувалася достатніми гарантіями, що призвело до порушення Конвенції.

Основні факти

Заявники, Іван Саболч Мандлі (IvánSzabolcsMándli), FerencBakro-Nagy, TamásFabián, NorbertFekete, BalázsKaufmann, і KláraAnikó Kovács, є громадянами Угорщини, які народилися в 1975, 1967, 1987, 1976, 1987 та 1978 роках, відповідно, і проживають у Будапешті, за винятком пана Mándli, який проживає в м. Дунахарасті, та пана Fabián, який проживає в м. Ньїредьгаза (обидва в Угорщині).

У квітні 2016 року заявники, які працюють у різних ЗМІ, в тому числі index.hu, 24.hu та hvg.hu, отримали акредитацію для звітування про пленарне засідання Парламенту.

Маючи намір отримати коментарі щодо питання передбачуваних платежів, пов’язаних з Національним банком Угорщини, вони намагалися допитати різних членів Парламенту, в тому числі спікера Парламенту та Прем’єр-міністра. Вони ставили свої запитання без попереднього повідомлення в частині будівлі парламенту, не призначеної для запису. Багато членів парламенту відмовилися відповідати.

Заявників попередив прес-аташе Прем’єр-міністра та співробітники офісу парламенту, що вони не знімали в дозволений спосіб або в спеціально відведених місцях.  Наступного дня спікер призупинив акредитацію для роботи в парламенті посилаючись, серед іншого, на «запис без дозволу та відкрите та навмисне порушення правил».

Вони подали запит для отримання доступу до Парламенту на червневе пленарне засідання для повідомлення про заплановані дискусії щодо шостої поправки до Основного закону Угорщини, але не отримали жодної відповіді.

В вересні 2016 року спікер відкликав рішення про призупинення акредитації.

Скарги, процедура та склад Суду

Заявники скаржилися на те, що призупинення їх акредитації для роботи в Парламенті порушило їх права відповідно до статті 10 (свобода вираження поглядів).

Відповідно до статті 6§1 (доступ до суду) та статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) вони скаржилися на відсутність засобів судового захисту для оскарження накладених на них санкцій; зокрема, на те, вони не могли оскаржити рішення спікера в суді.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 26 жовтня 2016 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Jon Fridrik Kjølbro(Данія), Голова,

Faris Vehabović(Боснія і Герцеговина),

Iulia Antoanella Motoc(Румунія),

Carlo Ranzoni (Ліхтенштейн),

Georges Ravarani(Люксембург),

Jolien Schukking(Нідерланди),

Péter Paczolay(Угорщина),

а також Andrea Tamietti, секретар Секції.

Рішення Суду

Стаття 10

Для Суду центральним питанням було те, чи оскаржене заявниками втручання було «необхідним в демократичному суспільстві».

Він повторив свої принципи прецедентного права, такі як той факт, що захист статті 10 для журналістів підпорядковувався умові, що вони діяли добросовісно для надання точної та надійної інформації відповідно до принципів відповідальної журналістики.

Поняття відповідальної журналістики не обмежувалося змістом, але також включало законність поведінки журналістів, в тому числі їх громадську взаємодію з органами влади.

Суд зазначив, що заявники, намагаючись отримати інформацію від членів парламенту, порушили правила поведінки в парламенті, які забороняли зйомку на певній території. Суд був переконаний в тому, що на них не був накладений штраф за передачу інформації з політичних питань, але, швидше, за місце та спосіб, в який вони це зробили. Проте захід все-таки обмежував їх подальшу журналістську діяльність, а саме безпосереднє звітування про роботу Парламенту.

Суд не погодився з аргументом уряду, що записи, про які йде мова, не мали на меті розгляд питання занепокоєння суспільства, але їх метою було сенсаційне представлення членів парламенту, і, таким чином, не мали захисту такого ж рівня, який мало б звітування про події в Парламенті в іншому випадку.

Фактично заявники намагалися отримати реакцію членів парламенту на передбачувані незаконні платежі, пов’язані з Національним банком, що викликало значний інтерес суспільства.

Суд вже постановляв, що свобода преси надає громадськості один з найкращих засобів виявлення та формування думки щодо ідей та поглядів їх політичних лідерів. Зокрема, вона надавала політикам можливість замислитись та прокоментувати поглинутість громадської думки; таким чином, це надавало можливість всім брати участь у вільній політичній дискусії, яка знаходилася в самій основі концепції демократичного суспільства.

Ні Суд, ні національні суди не могли замінити свої власні погляди на думку преси щодо необхідних технік звітування. Таким чином, Суд визнав, що питання, про яке йде мова,  складало інтерес суспільства, і вважав, що інтерес заявників в отриманні дозволу на вхід в Парламент для подальшої звітності стосувався питань, щодо яких громадськість мала законний інтерес бути поінформованою.

Суд також розглядав питання захисту організованої роботи Парламенту, а також права членів парламенту. В принципі воно визнавало, що парламенти повинні регулювати поведінку в їх приміщеннях, наприклад, визначаючи території для запису для уникнення збою в роботі Парламенту, щоб цей збій не був явним, а також те, що перевірка Судом таких правил повинна були бути обмеженою.

Таким чином, він зосередив свій перегляд на тому, чи обмеження права заявників на свободу вираження поглядів супроводжувалося ефективними та відповідними гарантіями від зловживань. Він зазначив, що наказ спікера щодо заявників не вимагав жодного оцінювання потенційного впливу санкції або актуальності журналістської діяльності, яка створює підставу для обмеження.

Крім того, він не передбачав можливості для осіб, на яких були накладені санкції, брати участь в процедурі прийняття рішень, яка складалася з листа, відправленого головним редакторам заявників, який інформував їх про призупинення акредитації. Ні в наказі спікера, ні в рішенні про заборону заявникам входити в Парламент, не був вказаний період обмеження та наступні запити для отримання дозволу на вхід в парламент залишилися без відповіді. Наприкінці, наказ спікера не пропонував жодного ефективного засобу для оскарження рішення, в якому заявники могли представити свої аргументи.

Поправки до наказу спікера, які набули чинності в липні 2017 року, запроваджували граничний строк призупинення акредитації, елементи, доречні для оцінювання санкцій, та можливість в журналістів отримати відшкодування.

Суд дійшов висновку, що втручання в право заявників на свободу вираження поглядів не було пропорційним переслідуваним законним цілям, оскільки воно не супроводжувалося відповідними процесуальними гарантіями. Таким чином, втручання не було «необхідним в демократичному суспільстві», і тому мало місце порушення статті 10.

Інші статті

З огляду на свої висновки відповідно до статті 10 Конвенції Суд дійшов висновку, що не було необхідно окремо розглядати питання про прийнятність і  сутність скарги в відповідно до статей 6 і 13.

Справедлива сатисфакція (Стаття 41)

Суд постановив, що  виявлення порушення складало достатню справедливу сатисфакцію щодо будь-якої моральної шкоди, завданої заявникам. Суд постановив, що Угорщина повинна виплатити заявникам 4575  (EUR) євро відшкодування видатків і витрат.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту