Справа «Магоссо і Бріндані проти Італії»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

3 Лютого 2020
|
150
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ, 019, (2020)
16.01.2020

Засудження за передбачувану наклепницьку статтю про вбивство журналіста Уолтера Тобагі в 1980 році: порушення свободи вираження поглядів

У сьогоднішньому рішенніПалати в справі Magosso і Brindani проти Італії (заява № 59347/11) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив порушення статті 10 (свобода вираження поглядів) Європейської конвенції з прав людини.

Справа стосувалася засудження за наклеп двох заявників, журналіста та директора видавництва після публікації статті про вбивство журналіста Уолтера Тобагі в 1980 році терористичним угрупованням, тісно пов’язаним з Червоними бригадами.

Стосовно повідомлення новин на основі інтерв’ю Суд повторив попередній висновок, що необхідно було розрізняти власні заяви журналіста та заяви, зроблені третіми сторонами і наведеними в статті або звіті. У цій справі Суд постановив, що національні суди не розрізняли заяви першого заявника та заяви, зроблені D.C., на якого посилалися в статті.

Суд також зазначив, що заявники надали дуже велику кількість документів та істотні фактичні докази, які дозволяють вважати версії фактів, представлених у статті, достовірними і такими, які мають міцну фактичну основу. Також необхідно зазначити, що оскаржені заяви стосувалися подій кінця 1979 року, а також те, що стаття була опублікована через 25 років, в 2004 році.

Як наслідок, Суд постановив, що національні суди, вважаючи, що зауваження D.C. були неправдивими та суперечили «правді, встановленій судами в останній інстанції», не надали відповідні та достатні підстави для ігнорування інформації, наданої заявниками.

Основні факти

Заявники, пан Ренцо Магоссо і пан Умберто Бріндані (RenzoMagosso, UmbertoBrindani), є двома громадянами Італії, які народилися в 1947 та 1958 році, відповідно, і проживають в Мілані. Першим заявником був журналіст щотижневика Gente, в той час як другий був директором видавництва.

28 травня 1980 року журналіст Уолтер Тобагі був вбитий групою екстремістів лівого крила, відомою як  «28thofMarchBrigade». Лідер групи був заарештований наприкінці вересня 1980 року. Він вирішив співпрацювати зі слідством і зробив зізнання. У червні 1983 року Беттіно Краксі, тогочасний прем’єр-міністр публічно оголосив, що за декілька місяців до смерті пана Тобагі поліцейські отримали інформацію щодо запланованої терористичної операції, спрямованої на журналіста.

17 червня 2004 року пан Magossoнаписав статтю під назвою «Тобагі можливо було врятувати», в якій він повідомив про заяви, висловлені D.C., колишнім бригадиром антитерористичного підрозділу поліції Мілану, який повідомив, що за декілька місяців до вбивства він отримав інформацію від інформатора щодо можливого запланованого нападу на пана Тобагі. Пан Магоссо також цитував іншого колишнього офіцера,генерала N.B., який вказував, що його не допустили до слідчої діяльності поліціїМілану.

Після скарги, поданої деякими особами, названими у статті, пан Магоссо та пан Brindaniбули притягнуті до судової відповідальності в окружному суді м. Монца за звинуваченням у наклепі через пресу. Колишній бригадир, D.C.,  був притягнутий до судової відповідальності в окремих провадженнях і засуджений в суді першої інстанції. 20 вересня 2007 року районний суд визнав заявників винними у наклепі та присудив їм штрафи в розмірі 1000 євро (EUR) та 300 євро, відповідно. Суд наказав заявникам відшкодувати спільно витрати на провадження та видав наказ опублікувати витяг з рішення в журналі Genteта щоденній газеті Corriere della Sera. Заявникам також було наказано виплатити 120 000 євро та 90 000 євро відшкодування моральної шкоди двом особам, які вказані цій статті, та 20 000 євро для покриття процесуальних витрат. Заявники подали апеляцію і подали запит про приєднання їх справи до провадження проти D.C. Апеляційний суд відхилив апеляції заявників та D.C.  і підтримав рішення суду першої інстанції. Заявники подали апеляцію з питань права. Касаційний суд відхилив апеляцію, підтвердив наказ заявникам виплатити проміжну суму в розмірі 120 000 євро та наказав їм спільно з D.C. виплатити цивільним сторонам 7000 євро відшкодування видатків і витрат.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 10 (свобода вираження поглядів) заявники скаржилися на втручання в їх право на свободу вираження поглядів.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 16 вересня 2011 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Krzysztof Wojtyczek (Польща), Голова,

Aleš Pejchal (Чеська Республіка),

Armen Harutyunyan (Вірменія),

Pere Pastor Vilanova (Aндорра),

Tim Eicke (Сполучене Королівство),

Jovan Ilievski (Північна Македонія),

Raffaele Sabato (Італія),

а також Abel Campos, Секретар Секції.

Рішення Суду

Стаття 10

Суд зазначив, що події, описані в оскарженій статті, стосувалися питання інтересу суспільства і сприяли публічним дебатам, особливо з урахуванням оскаржених подій новітньої історії Італії, а саме вбивства журналіста терористичною групою та вплив масонської ложі P2 на італійські установи під час «свинцевих років» («anni di piombo»). Проте Суд встановив, що національні суди не врахували цю обставину і, навпаки, вони звернули увагу на «сенсаційний» аспект статті, про яку йде мова.

Стосовно повідомлення новин на основі інтерв’ю Суд повторив, що необхідно розрізняти спірні заяви, зроблені самими журналістами і цитування інших. Суд вважав, що національні суди не розмежовували заяви першого заявника та заяви D.C.  Другий заявник був визнаний відповідальним за недолік непроведення попередньої перевірки потенційно наклепницьких заяв.

По-перше, в той час як Суд, як і національні суди, визнав, що твердження, які містяться в статті, були такими, що завдають шкоди репутації цивільним сторонам, він зазначав, що оскаржені заяви  не були зроблені саме першим або другим заявником, а D.C.. У зв’язку з цим, оскільки засудження заявників переслідувало мету захисту законних інтересів цивільних сторін від наклепницьких заяв D.C., цей інтерес був значною мірою збережений провадженням за наклеп проти D.C., що, крім того, призвело до його засудження.

По-друге, Суд повторив, що журналісти відтворювали заяви, зроблені третіми сторонами, спочатку було необхідно встановити, чи діяли вони сумлінно і  дотримувались зобов’язання перевіряти факти покладаючись на достатньо точну та надійну основу, яка була пропорційною характеру і рівню звинувачень.

Суд вказав, що заявники надали дуже велику кількість документів та істотні фактичні докази, які дозволяють вважати версії фактів, представлених у статті, достовірними і такими, які мають міцну фактичну основу. Суд також зазначив, що з плином часу було складніше довести факти, на яких були засновані заяви, і шкода, завдана передбачуваним жертвам наклепу, ймовірно, зникла. У цій справі оскаржені заяви стосувалися подій кінця 1979 року, а стаття була опублікована через 25 років, в 2004 році.

Як підсумок, Суд постановив, що національні суди, вважаючи, що зауваження D.C. були неправдивими та суперечили «правді, встановленій судами в останній інстанції», не надали відповідні та достатні підстави для ігнорування інформації, наданої заявниками, та для перевірки, проведеної під час серйозного та обґрунтованого розслідування.

Заявники були засуджені за наклеп і кожному було наказано сплатити кримінальний штраф, що означало, що захід був дуже серйозним. Кримінальна санкція була такою, яка ймовірно мала стримуючий вплив на здійснення свободи вираження поглядів. Суди видали наказ двом заявникам і D.C. виплатити цивільним сторонам проміжну суму в розмірі 120 000 євро відшкодування збитків та 33 500 євро відшкодування видатків та витрат, понесених на трьох рівнях юрисдикції, і передали справу до цивільного суду для визначення точного розміру моральної шкоди, завданої цивільним сторонам.

Суд дійшов висновку, що засудження заявників складало непропорційне втручання в їх право на свободу вираження поглядів, яке не було «необхідним у демократичному суспільстві» для цілей статті 10 Конвенції.

Справедлива сатисфакція (Стаття 41)

Суд постановив, що Італія повинна виплатити кожному заявникові 15 000 євро (EUR) відшкодування моральної шкоди та 3 500 євро видатків і витрат.

Рішення доступне лише французькою мовою.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту