Справа «Льюїт проти Австрії»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

24 Жовтня 2019
|
177
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий секретарем Суду
ЄСПЛ 346 (2019)
10.10.2019

Австрійські суди не провели належний перегляд тверджень жертви концтабору про наклеп

У сьогоднішньому рішенні Палати у справі Lewit проти Австрії (заява № 4782/18) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив порушення статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини.

Справа стосувалась скарги 96-річної жертви Голокосту, який залишився живим, на те, що він потерпів від дифамації періодичного видання правого крила, а також на те, що суди не захистили його право на репутацію.

Суд встановив, що австрійські суди не захистили права заявника, оскільки вони не розглянули центральне питання його позовної вимоги:  він потерпів від дифамації в статті, в якій використовувалися такі терміни, як «масові вбивці», «злочинці» та «чума» для опису таких людей як він, які звільнилися з комплексу концтаборів Маутхаузен в 1945 році.

Натомість суди дійшли висновку, що він взагалі не мав права подавати до суду, оскільки кількість звільнених людей була настільки великою, що заяви, в яких не було зазначене його ім’я, не могли вплинути на нього особисто. Проте суди не розглянули той факт, що на моменту публікації статті осіб, які залишилися в живих, було набагато менше.

Суди також дійшли висновку, що ця стаття лише повторювала заяви, зроблені раніше в статтях на цю саму тему, і тому слова не мали окремого наклепницького значення. Суд виявив, що  не було надано пояснення для цього висновку і постановив, що фактично контекст і мета двох статей були дуже різними.

Загалом, відсутність належного розгляду судами позову заявника про наклеп призвела до порушення його прав на конфіденційність.

Основні факти

Заявник, Аба Льюїт (Aba Lewit), є громадянином Австрії, який народився в 1923 році і мешкає у Відні (Австрія).

Він є одним із останніх вцілілих жертв, Голокосту, який ще живий.

Влітку 2015 року періодичний журнал Aula опублікував статтю, в якій особи, які звільнилися з комплексу концтаборів Маутхаузен, були описані як «масові вбивці», «злочинці» та «чума».  Органи влади відкрили кримінальні розслідування проти автора статті, але вони були в кінцевому підсумку припинені.

У випуску Aula за лютий 2016 року той же автор повідомив про припинення  кримінального розслідування та дослівно повторив попередні твердження. Пан Lewit разом з дев’ятьма іншими особами, які залишилися в живих, які всі були ув’язнені в концтаборах та звільнені у 1945 році, подали позов відповідно до Закону про засоби масової інформації ( Mediengesetz ) проти Aula та автора.

Позивачі стверджували, що стаття від 2016 року ганьбила та ображала їх навіть незважаючи на те, що вони не були названі особисто. Вони повторили, що всі вони стали жертвами націонал-соціалістичного режиму і були ув’язнені Маутхаузені через їх походження, переконання або релігію та були звільнені після війни. Вони ніколи не вчинили жодних серйозних дій відповідно до кримінального законодавства.

Регіональний кримінальний суд м. Грац відхилив їх позов встановивши, що кількість людей, звільнених з Маутхаузена, близько 20 000 осіб у 1945 році, була настільки великою, що означало, що твердження статті не могли стосуватися особисто позивачів. Таким чином, він постановив, що позивачі не мали права подавати позов. Він також виявив, що стаття не містила жодних окремих наклепницьких заяв порівняно зі статтею, опублікованою в 2015 році.

В апеляційній скарзі позивачі стверджували, що їх дійсно було можливо впізнати, по-перше, тому, що лише декілька колишніх в’язнів Маутхаузена були ще живі, а по-друге, тому, що вони були відомі як активісти, які залишилися в живих після Голокосту.

Апеляційний суд м. Грац відхилив апеляцію не розглядаючи питання розміру групи та правосуб’єктності позивачів. Він підтвердив висновок суду першої інстанції, що заяви, про які йде мова, не мали значення, яке відрізнялося від значення статті, опублікованої в 2015 році.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) пан Lewit скаржився на те, що суди не змогли захистити його репутацію від помилкових і наклепницьких заяв, зроблених в Aula.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 18 січня 2018 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному  складі:

Angelika Nußberger (Німеччина),Голова

Gabriele Kucsko-Stadlmayer (Австрія),

Ganna Yudkivska (Україна),

André Potocki (Франція),

Síofra O’Leary(Ірландія),

Mārtiņš Mits (Латвія),

Lado Chanturia  (Грузія),

а також  Claudia Westerdiek, секретар Секції.

Рішення Суду

Прийнятність

Суд спочатку встановив, що пан Lewit та інші колишні ув’язнені Маутхаузена, як особи, які залишилися в живих після Голокосту, складали соціальну групу, повторюючи своє прецеденте право стосовно того, що на приватне життя кожного члена групи можуть впливати негативні стереотипні або наклепницькі заяви.

Таким чином, він вважав, що, хоча в статті не було назване ім’я пана Lewit, справа підпадала під сферу його приватного життя, а також те, що стаття 8 Конвенції була застосовною.

Суд взяв до уваги аргумент уряду, що він повинен був вичерпати національні засоби правового захисту до того, як подати його заяву до Страсбурга, зокрема, шляхом подання позову відповідно до 1330 Цивільного кодексу згідно з початковою статтею від 2015 року або наступною – від 2016 року.

Суд повторив, що у справах про конфіденційність, пов’язаних із засобами масової інформації, засоби правого захисту на національному рівні повинні пропонувати принаймні можливість відшкодування завданої моральної шкоди. Проте, на основі прецедентного права Верховного суду Австрії позов відповідно до статті 1330 Цивільного кодексу не передбачав таку можливість і тому пан Lewit, однією з заявлених цілей якого було отримання відшкодування моральної шкоди, не був зобов’язаний вичерпати цей законний варіант. Суд також відхилив інші засоби правового захисту, запропоновані урядом, як неефективні для його цілей.

Сутність

Суд повторив, що відповідно до статті 8 необхідно досягти справедливий баланс між конкуруючими інтересами особи і інтересами суспільства в цілому. Проте в справі пана Lewit національні суди не дійшли до етапу встановлення балансу.

Засновуючи свій висновок на попередньому прецедентному праві суд першої інстанції виявив, що розмір групи звільнених ув’язнених був занадто великим, щоб дозволити встановити особу пана Lewit, що означало, що він не мав права подавати позов. Це відбулося незважаючи на те, що суди раніше ніколи не розглядали дуже конкретне питання впливу заяви на групу осіб, кількість яких з часом значно зменшувалася, як і в цій справі.

Апеляційний суд взагалі не розглядав питання правосуб’єктності незважаючи на те, що пан Lewit надав дуже докладні докази. Це означало, що суди не розглядали сутність його позову: він особисто постраждав від дифамації в заявах, оскільки лише дуже невелика кількість членів групи були все ще живими. Суди не надали відповідні та достатні аргументи для підтвердження їх думки.

Суд першої інстанції також встановив, що стаття від 2016 року була лише описом попереднього розслідування в статті від 2015 року, а також те, що твердження в другій статті не мали окремого наклепницького значення. Він не дав жодної відповіді на те, як він дійшов цього висновку, хоча це було питанням, яке необхідно докладно розглянути.

Апеляційний суд, у свою чергу, чітко зазначив відсутність пояснень суду першої інстанції, але все одно погодився з його висновком.

Зі свого боку Суд не був переконаний висновками, що друга стаття могла особисто вплинути на пана Lewit та інших позивачів з огляду на те, що контексти двох статей були дуже різними. Перша стаття зосереджувала увагу на історичній події звільнення з Маутхаузена, в той час як друга стосувалася кримінального розслідування щодо автора. Таким чином, національні суди повинні були надати вичерпне пояснення причин для їх тлумачення

Суд дійшов висновку, що національні суди фактично ніколи не розглядали сутність  позову пана Lewit про наклеп, оскільки вони не провели всебічний аналіз питань правосуб’єктності, а також того, чи заяви, про які йде мова, мали однакове або різне значення в контексті статті від 2016 року.

Тому суди не провели всебічний аналіз питання, що вплинуло на права пана Lewit на приватне життя та призвело до порушення процесуального аспекту статті 8.

Справедлива сатисфакція (стаття 41)

Суд постановив, що Австрія повинна виплатити заявникові 648,48 євро (EUR) відшкодування матеріальної шкоди, 5000 євро відшкодування моральної шкоди та 6 832,85 євро відшкодування видатків та витрат.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту