Справа «Капштан проти України» (прес-реліз)

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

29 Травня 2019
|
457
|

З текстом рішення мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Капштан проти України

(заява № 56224/10; дата: 16.05.2019)

У вересні 2009 року стосовно заявника було відкрито кримінальне провадження за звинуваченням у шахрайстві та хабарництві.

12 січня 2010 року заявника було визнано винним за пред’явленими обвинуваченнями та призначено покарання у виді двох років позбавлення волі. Тим самим вироком суду заявника було поміщено під варту очікувати набрання вироком законної сили.

23 березня 2010 року за наслідками розгляду апеляційної скарги заявника Апеляційний суд Сумської області скасував вирок суду від 12 січня 2010 року та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Цією ж ухвалою суд продовжив обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без відповідного обґрунтування і визначення термінів такого перебування під вартою.

27 квітня цього ж року заявник звернувся до Роменського міськрайонного суду Сумської області з клопотанням про його звільнення з-під варти за умови встановлення заборони уникати слідства. Окрім цього, заявник зазначав, що вирок щодо нього було скасовано, він не був раніше судимим, а злочини, у вчиненні яких його було обвинувачено, не були надто серйозними, а тому щодо нього може бути обрано більш м’який запобіжний захід. Окрім іншого, стверджував про наявність в нього постійного місця проживання та позитивної характеристики; стверджував про необхідність підтримувати родину, зокрема дитину, яка страждає на кілька хронічних захворювань та потребує регулярних медичних оглядів, а внаслідок перебування заявника під вартою стан його дитини міг погіршитись.

Заявник обґрунтовував своє клопотання, зокрема, тим, що під час першого етапу проваджень щодо нього не було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, він не намагався переховуватися від слідства та суду і виконував всі покладені на нього процесуальні обов’язки.

У невстановлену дату травня 2010 року Роменський міськрайонний суд Сумської області відмовив у задоволенні клопотання заявника про зміну запобіжного заходу на більш м’який, мотивувавши це тяжкістю пред’явленого обвинувачення та можливим покаранням у виді позбавлення волі на строк три і більше років, та зазначив, що заявник може перешкоджати розслідуванню у разі його звільнення з-під варти, при цьому не обґрунтовуючи такий мотив у своєму рішенні.

У подальшому, 13 липня, 29 вересня та 7 грудня 2010 року, заявник звертався з клопотанням про його звільнення з-під варти та обрання більш м’якого запобіжного заходу; суд відхилив кожне з таких клопотань, обґрунтовуючи свої рішення тяжкістю пред’явленого обвинувачення та відсутністю будь-яких підстав, які виправдовують його звільнення.

10 лютого 2011 року заявник знову звернувся з аналогічним клопотанням про зміну запобіжного заходу, додавши до своїх попередніх аргументів необхідність дотримання спеціальної дієти та потребу у медичному огляді; 23 лютого 2011 року Роменський міськрайонний суд Сумської області задовольнив клопотання заявника про зміну запобіжного заходу, поклавши на нього обов’язок не переховуватись від слідства.

Зрештою, кримінальне провадження щодо заявника було повернуто органам прокуратури для подальшого розслідування. Обвинувачення у хабарництві стосовно заявника було скасовано органами прокуратури; до суду було направлено матеріали справи лише за обвинуваченням у шахрайстві.

23 листопада 2012 року Роменський міськрайонний суд Сумської області визнав заявника винним у вчиненні шахрайства та призначив покарання у вигляді штрафу. Окрім іншого, суд звільнив заявника від сплати штрафу у зв’язку зі спливом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. Суд у зв’язку із цим закрив провадження у справі. Заявник не оскаржував це рішення суду, і надалі воно набрало законної сили.

Оцінка ЄСПЛ

«22. Уряд не коментував зміст претензій. Проте він визнав, що у світлі висновків у справі «Харченко проти України» (№ 40107/02, §§ 98 та 100, 10 лютого 2011 року), питання, порушені заявником, призвели до визнання Судом порушення пунктів 1, 4 і 5 статті 5 Конвенції.

Нагадаємо читачеві, що у згаудваних вище пунктах 98 та 100 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» йдеться про наступне:

«98. У справі, що розглядається, Суд констатував порушення статті 5 Конвенції, які можна визначити як такі, що постійно констатуються Судом у справах проти України. Хоча завдяки змінам у законодавстві дві з проблем, виявлених у цій справі (взяття під варту та продовження строку тримання під вартою за санкцією прокурора а  також неврахування періоду ознайомлення з матеріалами справи у строк досудового ув’язнення), вже не виникають у справах стосовно досудового ув’язнення в Україні, проте інші проблеми досі мають місце. Тому Суд постійно констатує порушення пункту 1(c) статті 5 Конвенції щодо періодів, протягом яких тримання під вартою здійснювалося без відповідного судового рішення, особливо протягом періоду після закінчення слідства та до початку судового розгляду, а також щодо судових рішень, винесених на стадії судового розгляду, які не містять визначених строків подальшого тримання під вартою, таким чином залишаючи без змін такий запобіжний захід, а не продовжуючи строк його застосування, що суперечить вимогам статті 5 (див., серед багатьох інших джерел, згадане вище рішення у справі Єлоєва, пп.  49- 55). Видається, що обидві проблеми мають місце в зв’язку з законодавчою прогалиною.

100. Стосовно права на розгляд питання законності тримання під вартою, що гарантується пунктом 4 статті 5, Суд зазначає, що в цій справі та інших подібних справах, які розглядалися раніше, він стикнувся з проблемою відсутності адекватного реагування з боку національних судів на аргументи заявників про необхідність звільнення їх з-під варти. Незважаючи на існування національних судів, компетентних вирішувати такі питання і ухвалювати рішення про звільнення з-під варти, без чіткої процедури розгляду питання законності тримання під вартою суди часто залишаються теоретичним, а не практичним засобом для цілей пункту 4 статті 5 (див. згадане вище рішення у справі “Молодорич проти України” (Molodorych v. Ukraine), п. 108, не остаточне). Крім того, вбачається, що забезпеченню невідкладності розгляду питання законності тримання під вартою заважає те, що такий розгляд пов’язаний з іншими процесуальними заходами, що вживаються у кримінальній справі заявника протягом розслідування і судового розгляду справи, хоча такі процесуальні заходи не обов’язково можуть збігатися з необхідністю без зволікання і з розумною періодичністю вирішувати питання про подальше тримання заявника під вартою (див., серед багатьох інших джерел, згадані вище рішення у справах Свершова, пп. 70-72, і Сергія Волосюка, пп. 52-59). Нарешті, чинне законодавство не захищає заявників від свавілля, коли, як це мало місце у справі Єлоєва, національний суд відмовляється повторно дослідити обґрунтованість тримання заявника під вартою, посилаючись на те, що раніше він уже неодноразово вирішував питання щодо законності тримання під вартою, тим самим позбавляючи заявника права, гарантованого пунктом 4 статті 5, на розгляд питання законності його ув’язнення (див. згадане вище рішення у справі “Єлоєв проти України“, п. 65). Суд вважає, що національні органи повинні розв’язати ці проблеми, щоб не допустити подальших повторюваних скарг щодо цього питання.»

23. Заявник підтримав свої вимоги.

1. Пункт 1 статті 5 Конвенції.

24. Суд зазначає, що 23 березня 2010 року Апеляційний суд, скасувавши засудження заявника, постановив про повторний розгляд його справи і подальше тримання під вартою, але не надав жодних підстав і не вказав строку для такого тримання (див. пункт 7 вище). Далі він зазначає, що у справі Харченко (згадане вище, § 98) виявив порушення в подібних обставинах. Суд не бачить підстав для відступу від своїх висновків у цій справі. Відповідно, було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

2. Пункт 4 статті 5 Конвенції.

25. Суд зазначає, що суд першої інстанції відхилив клопотання заявника про звільнення, які він подав у 2010 році, вказуючи на те, що існує достатньо доказів того, що заявник, якщо він буде звільнений, може перешкодити розгляду справи, посилаючись на серйозність злочинів, які йому інкриміновано і відсутність будь-яких вагомих причин, що виправдовують його звільнення (див. пункти 8-10 вище). Суд також зазначає, що суд першої інстанції не навів жодних конкретних причин у своїх рішеннях, які б стосувалися аргументів заявника на користь звільнення. У зв’язку з цим Суд зауважує, що раніше він виявив порушення в аналогічних справах проти України (див. вищезгадане рішення Харченко, § 100). Суд не бачить підстав для відступу від своїх висновків у цій справі. Відповідно, також було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

3. Пункт 5 статті 5 Конвенції.

26. Суд зауважує, що скарга заявника з цього приводу аналогічна скарзі, розглянутої Судом у ряді інших справ проти України (див., як останній приклад, Синькова проти України, № 39496/11, § § 79-84, 27 лютого 2018 р.). Суд дійшов висновку, що заявник не мав забезпеченго правовою санкцією права на відшкодуваня за незаконне тримання під вартою, як того вимагає пункт 5 статті 5 Конвенції. Отже, було порушення цього положення.»

У вище згадуваних пунктах 79-84 справи «Синькова проти України» йшлося про наступне:

«79. Суд нагадує, що пункт 5 статті 5 гарантує забезпечене правовою санкцією право на відшкодування тим, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч іншим положенням статті 5 (див. рішення у справах «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункт 182, від 17 січня 2012 року, з подальшими посиланнями, та «Лелюк проти України» (Lelyuk v. Ukraine), заява № 24037/08, пункт 50, від 17 листопада 2016 року).

80. У цій справі Суд встановив порушення пунктів 1 та 3 статті 5, у поєднанні з якими має бути розглянута ця скарга. З цього випливає, що пункт 5 статті 5 Конвенції є застосовним. Отже, Суд має встановити, чи надавало українське законодавство або надає зараз заявниці забезпечене правовою санкцією право на відшкодування у зв’язку з цим порушенням у її справі.

81. Суд зазначає, що питання відшкодування за незаконне тримання під вартою регулюється в Україні Законом «Про відшкодування шкоди». Право на відшкодування виникає, зокрема, якщо незаконність тримання під вартою було встановлено судовим рішенням (див. пункт 49).

82. Суд зазначає, що поки тримання заявниці під вартою формально відповідає вимогам національного законодавства, вона не може вимагати відшкодування у зв’язку з цим на національному рівні. Крім того, в Україні не має законодавчо передбаченої процедури для порушення провадження з метою відшкодування шкоди за позбавлення свободи, яке Страсбурзький Суд визнав таким, що порушує один з інших пунктів (див. рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункт 233, від 21 квітня 2011 року).

83. Це означає, що один з принципів пункту 5 статті 5, а саме ефективне здійснення гарантованого ним права на відшкодування має забезпечуватися із достатнім рівнем визначеності (див. згадане рішення у справі «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], пункт 182), не був дотриманий у цій справі.

84. Отже, було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції».

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту