Справа «Кайнар та інші проти Туреччини» (прес-реліз)

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

20 Травня 2019
|
299
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ 170 (2019)
07.05.2019

Порушення права власності через відсутність компенсації: апеляція до Ради з питань компенсації зараз надає засіб судового захисту

Справа стосувалася цивільного провадження, в якому розглядалися вимоги щодо права власності на земельну ділянку, придбану заявниками і класифіковану як “природна зона”. Національні суди вирішили зареєструвати землю на ім’я Казначейства на основі нового закону, який набув чинності під час провадження. Заявники не отримали жодної компенсації.

У сьогоднішньому рішенні Палати в справі Kaynar і ін. проти Туреччини (заяви № 21104/06, 51103/06 та 18809/07) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист власності) Європейської конвенції з прав людини.

Суд встановив, зокрема, що зміна законодавства позбавила заявників можливості отримати реєстрацію своєї земельної ділянки навіть незважаючи на те, вони могли законно очікувати, що вони будуть відповідати всім вимогам для визнання їх власниками. Таким чином, Суд також встановив, що заявники, які не отримали жодної компенсації за втрату їх власності, були змушені нести індивідуальний та надмірний тягар.

Суд також виявив, що національне законодавство у той момент дозволяло відшкодування за таке порушення. Апеляція до Ради з питань компенсації, повноваження якої були подовжені у 2019 році наказом Президента № 809 у той час дозволила заявникам отримати компенсацію. Вважаючи, що ця апеляція представлятиме відповідні засоби відшкодування порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції Суд вирішив вилучити частину заяви, яка стосується статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція).

Суд також виявив порушення статті 6§1 (право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку).

Суд виявив, що тривалість провадження (близько 10 років) в контексті заяв, поданих двома заявниками, не відповідала вимозі розумного строку. Таким чином він присудив заявникам справедливу сатисфакцію за їх моральну шкоду.

Основні факти

Заявники, Naci Kaynar, Ayşe Boztepe та Cemile Bürge Kuşman, є громадянами Туреччини, які народилися в 1953, 1938 і 1967 роках, відповідно, і мешкають в м. Чанаккале (Туреччина).

У 1993 і 1995 роках заявники придбали земельну ділянку на острові Гьокчеада. Земельна ділянка була класифікована як «природна зона», право власності на яку не було зареєстроване.

У 1996 році земельна ділянка була зареєстрована на ім’я Казначейства у зв’язку з переглядом кадастру.

Того ж року заявники подали заяву до земельного суду в Гьокчеада вимагаючи зареєструвати земельні ділянки на їх імена відповідно до правил володіння, що базується на утвердженні правового титулу всупереч домаганням іншої особи.

У 1999 році земельний суд задовольнив їх запит вважаючи, що умови для володіння, що базується на утвердженні правового титулу всупереч домаганням іншої особи, були виконані. Це рішення було скасоване Касаційним судом, який виявив, що судді земельного суду не подали належним чином запит, чи використовувалася земельна ділянка для випасу худоби і ,таким чином, її було неможливо отримати як володіння, що базується на утвердженні правового титулу всупереч домаганням іншої особи.

У 2004 році, в той час як тривало провадження в земельному суді, були внесені зміни в законодавство про захист культурної та природної спадщини. Земельну ділянку, яка була класифікована  «природна зона»,  вже було неможливо отримати як володіння, що базується на утвердженні правового титулу всупереч домаганням іншої особи. Як наслідок, заява заявників була відхилена і земельна ділянка була зареєстрована на ім’я Казначейства.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 1 Протоколу № 1 (захист власності) три заявники скаржилися на те, що вони зазнали порушення свого права на користування своїм майном у зв’язку з законодавчим втручанням. Вони стверджували, зокрема, що без цієї поправки в законодавство національні суди забезпечили б реєстрацію земельної ділянки на їх імена.

Відповідно до статті 6 §1 (право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку) два заявники скаржилися на тривалість провадження та стверджували, що рішення суду містили недостатнє обґрунтування.

Заяви були подані до Європейського суду з прав людини 8 квітня 2006 року та 18 грудня 2006 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Robert Spano (Icландія), Голова,

Paul Lemmens (Бельгія),

Işıl Karakaş (Tуреччина),

Julia Laffranque (Eстонія),

Ivana Jelić (Чорногорія),

Arnfinn Bårdsen (Норвегія),

Darian Pavli (Aлбанія),

а також Hasan Bakırcı, заступник Секретаря Секції.

 

Рішення Суду

Стаття 1 Протоколу № 1 (захист власності)

Поправка в законодавство від 2004 року позбавила заявників можливості отримати реєстрацію їх земельної ділянки навіть незважаючи на те, вони могли законно очікувати, що вони будуть відповідати всім вимогам для визнання їх власниками або їх продавці володіли нею протягом тривалого періоду часу.

Таким чином, закон від 2004 року викликав втручання у права власності, які могли відстоювати згідно з законодавством, чинним до цього часу і, отже, в їх право на мирне користування своїм майном. Втручання відповідало умовам законності для цілей статті 1 Протоколу № 1.

Суд був готовий визнати, що поправка в законодавство була спрямована на захист навколишнього середовища, що було законною метою в загальних інтересах. Проте, в 2007 році, після менш ніж трьох років закон знову був змінений для того, щоб виключити всі земельні ділянки, класифіковані як природні зони – класифікація земельної ділянки, про яку йде мова – з своєї сфери застосування. З цього часу, як вже в той час, коли були подані заяви, земельна ділянка в межах природної зони могла бути отримана за допомогою володіння, що базується на утвердженні правового титулу всупереч домаганням іншої особи.

Далі Суд виявив, що заявники не отримали жодної компенсації і уряд не покладався на жодні виняткові обставини для того, щоб обґрунтувати повну відсутність будь-якого присудженого відшкодування. Таким чином, заявники були змушені нести індивідуальний та надмірний тягар, який викликав порушення їх прав відповідно до статті 1 Протоколу № 1 Конвенції.

Стаття 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку)

Суд виявив, що тривалість провадження (близько 10 років) не відповідала вимозі розумного строку. Таким чином, він виявив порушення статті 6§1 Конвенції щодо заяв, поданих пані Boztepe і пані Kusman.

Справедлива сатисфакція (стаття 41)

Стосовно втручання в право на користування майном, Суд зазначив, що наказ Президента №. 809, який набув чинності 8 березня 2019 року, розширив повноваження Ради з питань компенсації, створеної у січні 2013 року. Наказ виклав принципи і процедуру, якої необхідно дотримуватися стосовно компенсації у справах, в яких Суд виявив порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції, але не приймав рішення щодо вимог справедливої сатисфакції згідно зі статтею 41 Конвенції (що було в цій справі) або вирішив відкласти питання.

Посилаючись на допоміжний характер механізму захисту прав людини відповідно до Конвенції Суд дійшов висновку, що апеляція до Ради з питань компенсації протягом одного місяця з моменту повідомлення про остаточне рішення могла надати можливість отримати компенсацію від органів влади і, таким чином, була відповідним засобом для вимоги відшкодування за встановлене порушення статті 1 Протоколу № 1. У цьому контексті Суд нагадав, що національні органи влади, безперечно, знаходилися в найкращому положенні для оцінювання будь-якої завданої шкоди і мали відповідні правові та технічні засоби для того, щоб покласти край порушенню Конвенції і дозволити надати відшкодування, особливо в тих випадках, коли воно було питанням визначення вартості нерухомості в Договірній Державі в певну дату.

Таким чином, Суд визнав, що національне законодавство зараз дозволяло відшкодування за порушення, виявлене в цій справі. Суд вважав, що не було необхідним приймати рішення щодо грошових вимог, поданих заявниками, і вирішив вилучити частину заяви відповідно до статті 41 Конвенції щодо матеріальної та моральної шкоди.

Стосовно надмірної тривалості провадження Суд постановив, що Туреччина повинна виплатити пані Boztepe і пані Kuşman 5000 євро відшкодування моральної шкоди та 2270 євро спільно відшкодування видатків та витрат.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту