Справа «Іліє проти Румунії» (прес-реліз)

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

30 Вересня 2019
|
362
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий секретарем Суду
ЄСПЛ 323 (2019)
26.09.2019

Відсутність об’єктивних ознак упередженості суддів у справі у зв’язку з суперечкою про право власності в Румунії

У своєму рішенні у справі Ilie проти Румунії (заява № 26220/10) Європейський суд з прав людини одноголосно оголосив заяву неприйнятною. Рішення є остаточним.

Справа стосувалася передбачуваної відсутності неупередженості суддів у суперечці щодо прав власності.

Суд постановив, що не існувало об’єктивного обґрунтування твердження заявника стосовно того, що чотири судді, які розглядали її суперечку щодо земельної ділянки, не були неупередженими. Коли судді розглядали справу в остаточному наборі проваджень, вони не розглядали такі ж факти або докази, як у попередньому провадженні, до якого вони були залучені.

Рішення національних судів про відхилення її позову про упередженість проти одного судді та відмову надати дозвіл на відвід трьом іншим суддям були засновані на законі та були прийняті незалежно.

Її занепокоєння щодо упередженості було безпідставним і її скарга у зв’язку з цим питанням повинна бути відхилена як явно необґрунтована.

Основні факти

Заявник, Єлена Іліє (Elena Ilie), є громадянкою Румунії, яка народилася у 1944 році та мешкає в повіті Вилча (Румунія).

У 1991 році предок пані Ilie успішно подала заяву відповідно до національного законодавства про повернення її земельної ділянки, яка була націоналізована комуністичним режимом. Згодом вона успадкувала землю.

У 2005 році приватні особи подали запит про визнання недійсними документів, які визнавали право власності її предка на землю. Суддя окружного суду, M.V., постановив, що органи влади визнали, що вони допустили помилку під час видачі документів, а також те, що заявник не мала можливості підтвердити право власності її предка на землю до її націоналізації. Це рішення було скасоване в 2007 році окружним судом, який визнав чинність документів та право на власність предка.

Через декілька місяців ті ж приватні особи намагалися отримати наказ суду, який визнавав, що вони отримали права власності на землю за приписом. У 2008 році окружний суд, до складу якого входили судді M.V., G.D., та L.I., встановив, що приватні особи володіли спірною землею протягом більш ніж 30 років.

В провадженні приватних осіб щодо повернення земельної ділянки головував суддя M.V. Заперечення заявника у зв’язку з упередженістю судді у попередній справі було відхилене у 2009 році і суд задовольнив позов приватних осіб.

Апеляція заявника на обидва рішення надійшла до суддів M.V., G.D. та L.I., які намагалися взяти самовідвід у зв’язку з їх попередньою участю. Проте заяви про відвід були відхилені . У листопаді 2009 року окружний суд встановив, що обидві сторони мали права власності на землю, але права приватних осіб були краще визначені.

Скарги, процедура та склад Суду

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 30 квітня 2010 року.

Посилаючись на статтю 6§1 (право на справедливий судовий розгляд), заявник скаржилася на те, що провадження, яке було завершене остаточним рішенням окружного суду Вилча від 24 листопада 2004 року, було несправедливим через відсутність неупередженості суддів, неправильне оцінювання доказів національними судами та неправильне тлумачення ними чинного законодавства.

Посилаючись на статтю 1 Протоколу № 1 (захист власності) заявник далі скаржилася на порушення її прав у зв’язку з тим фактом, що вона була позбавлена землі, яку вона отримала згідно з законодавством про реституцію майна.

Рішення було прийняте Комітет з трьох суддів в наступному складі:

Faris Vehabović (Боснія та Герцеговина), Голова,

Iulia Antoanella Motoc (Румунія),

Péter Paczolay (Угорщина),

а також Andrea Tamietti, заступник секретаря.

Рішення Суду

Стаття 6

Суд перевірив, чи побоювання заявника щодо відсутності неупередженості у третьому та остаточному провадженні були об’єктивно обґрунтовані. Ці побоювання виникли тому, що всі чотири судді в  деякий час вирішували справу про аспекти майнового спору. Проте було неможливо стверджувати, що третє провадження стосувалося тих самих фактів або доказів, що й перші два.

Фактично, остаточне провадження стосувалося виключно порівняння прав власності сторін і функцією судів повинне було бути визначення, на підставі об’єктивних факторів, яке право власності було краще визначене. Не було можливості перевірки обґрунтованості попередніх  рішень, які стали остаточними і підлягали виконанню. Хоча заяви та висновки попереднього провадження були відтворені в остаточному провадженні, до того часу вони стали res judicata та обов’язковими для виконання.

Заявник також стверджувала про неправильне оцінювання доказів, оскільки суди в третьому провадженні не звернули увагу на деякі документи, які підтверджували її право власності. Проте Суд зазначив, що судді суду першої інстанції і апеляційного суду в цьому провадженні чітко визнали, що обидві сторони підтвердили права власності на основі наявних доказів, в тому числі попередніх рішень.

Крім того, заперечення заявника у зв’язку з упередженістю судді M.F.  та заява M.V., G.D. та L.I. про відвід були відхилені після розгляду суддями, неупередженість яких не була поставлена під сумнів і які посилалася на чинне законодавство. Підстави для відхилення заперечення, заснованого на упередженості, та заяви про відвід не були ні свавільними, ні необґрунтованими.

Загалом, не існувало об’єктивного обґрунтування сумнівів заявника в неупередженості суддів та її скарга з цього питання повинна була бути відхилена як явно необґрунтована.

Розглянувши також інші її скарги відповідно до статті 6 та статті 1 Протоколу № 1 Суд встановив, що вони не демонстрували жодного порушення і відхилив цю частину її заяви як явно необґрунтовану.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту