Справа «Грубник проти України»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та доцента кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

22 Вересня 2020
|
480
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ, 260, (2020)
17. 09.2020

Досудове ув’язнення підозрюваного в терористичному акті із застосуванням вибухового пристрою не порушило Конвенцію

Справа Grubnyk проти України  (заява № 58444/15) стосувалася арешту і тримання під вартою заявника у зв’язку з різними терористичними злочинами в Одесі в 2015 році.

У сьогоднішньому рішенні Палати в справі Європейський суд з прав людини одноголосно встановив відсутність порушення статті 5§2 та 3 (право на свободу і безпеку) стосовно скарги заявника на те, що його негайно не повідомили про причини його арешту та на відсутність можливості внести заставу відповідно до закону, оскільки його звинувачували в терористичних злочинах; два порушення статті 5§1 Європейської Конвенції з прав людини, оскільки  арешт заявника був здійснений без попереднього рішення суду і фактично не був зафіксований до наступного дня; порушення статті 6§2 (презумпція невинуватості), оскільки в початковому наказі про його досудове ув’язнення було зазначено, що він був винним в особливо «тяжкому злочині», в той час як його лише підозрювали і він не був засуджений за будь-який терористичний злочин.

Суд встановив, зокрема, що за особливих обставин справи заявника національні суди надали достатні причини для його досудового ув’язнення з огляду на те, що його підозрювали в терористичному акті із застосуванням вибухового пристрою під час великої напруженості в Одесі та в контексті обвинувачених в інших попередніх гучних справах, які втекли після звільнення.

Проте він із задоволенням зазначив, що з того часу Конституційний суд України вирішив визнати неконституційним закон про заставу, на який посилалися у справі заявника та який в деяких випадках обмежив можливість національних судів видавати належним чином обґрунтовані накази про тримання під вартою.

Основні факти

Заявник, Володимир Юрійович Грубник, є громадянином України, який народився в 1983 році і до звільнення згідно з програмою обміну полоненими перебував під вартою в Одесі.

Арешт і затримання заявника відбувалися на фоні серії терористичних нападів в Одесі – зокрема вибуху в офісі Служби безпеки України («СБУ») 27 вересня 2015 року – та жорстоких подій в Криму та на сході України в 2014 та 2015 рр.

Заявник мав зв’язки з російською націоналістичною групою.

19 жовтня 2015 року після арешту деяких передбачуваних співучасників злочинної змови заявник був заарештований у зв’язку з нападом на офіс СБУ. Згодом до звинувачень були внесені зміни, були додані створення та керування терористичною організацією.

Заявник стверджує, що він не був повідомлений про причини його арешту. Обшуки його будинку та квартири, яку він орендував, були проведені за його відсутності, але він мав доступ до адвоката лише з наступного дня, коли був складений офіційний протокол про арешт. Того ж дня було призначене досудове ув’язнення на 60 днів.

Цей період подовжувався декілька разів і був підтверджений вищими судами по апеляції. Зокрема, суди аргументували тим, що за законом застава не була передбачена для терористичних злочинів, а також тим, що існував ризик втечі заявника і він міг повторно скоїти злочин. Суди не розглядали скаргу заявника на те, що між фактичним арештом та складанням протоколу про арешт була затримка в більш ніж 23 години. Вони також не розглядали його аргумент, що підстава для надання дозволу на його арешт без рішення суду, підкреслена у звіті, а саме те, що злочин був щойно скоєний, не була застосовною в його справі.

Згідно з повідомленнями ЗМІ 29 грудня 2019 року заявник був звільнений та відправлений в так звану «Донецьку народну республіку» за програмою обміну полоненими з Росією.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 5 (право на свободу та безпеку) пан Грубник скаржився на різні порушення прав у зв’язку з його арештом та продовженням запобіжного заходу. Він також скаржився відповідно до статті 6§2 (презумпція невинуватості) на те, що формулювання початкового наказу про його тримання під вартою порушило його право на презумпцію невинуватості.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 13 листопада 2015 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Síofra O’Leary (Ірландія), Голова

Gabriele Kucsko-Stadlmayer (Австрія),

Ganna Yudkivska (Україна),

Mārtiņš Mits (Латвія),

Lәtif Hüseynov (Азербайджан),

Lado Chanturia (Грузія),

Anja Seibert-Fohr (Німеччина),

а також  Victor Soloveytchik,  секретар Секції.

Рішення Суду

Стаття 5§1

Заявник скаржився на те, що він був заарештований без попереднього рішення суду, а також на те, що протокол про арешт був складений лише наступного дня після його арешту і був нечітко сформульований.

Суд зазначив, що, безперечно, була затримка в більш ніж 23 години між фактичним арештом заявника та складанням офіційного протоколу про арешт. Заявник скаржився на цю затримку, але під час провадження в національних судах не було надано жодних пояснень.

Суд постійно вважав, що незафіксоване затримання було серйозним недоліком і запереченням принципово важливих гарантій, передбачених статтею 5 Конвенції. Тому, відповідно, мало місце порушення статті 5§1.

Суд також встановив, що арешт заявника без попереднього рішення суду не був здійснений «відповідно до процедури, передбаченої законом», що далі порушило статтю 5§1. Національні суди не надали пояснення, чому підстави, зазначені у звіті про арешт, а саме те, що арешт відбувся «відразу після» скоєння правопорушення, можуть використовуватися як правова основа для арешту заявника без ордера, коли він фактично був заарештований через три тижні після теракту.

З огляду на ці висновки, Суд постановив, що не було необхідно розглядати решту скарги заявника відповідно до статті 5§1 щодо формулювання протоколу про арешт.

Стаття 5§2

Заявник заперечував, що співробітники СБУ в усній формі повідомили його про причини арешту, як стверджував уряд.

Проте Суд встановив, що заперечення заявника було нечітким та необґрунтованим.

З іншого боку, пояснення уряду підтверджувалися контекстом, а саме високим резонансним терористичним актом в часи великої напруженості в Одесі, а також низкою подій, пов’язаних з обшуками, проведеними співробітниками СБУ в супроводі експерта з питань розмінування, в результаті яких були виявлені вибухові пристрої в орендованій квартирі заявника. Ці фактори плюс той факт, що співробітники служби безпеки допитували заявника щодо вибухівки під час обшуку, значною мірою вказували йому на причини позбавлення волі.

Крім того, затримка з офіційним поясненням причин арешту заявника в жодному разі не завдавала йому шкоди під час оскарження законності його тримання під вартою. Він постав перед суддею наступного дня після його арешту і на той момент він вже був офіційно проінформований про підозру щодо нього.

Отже, стаття 5 §2 Конвенції не була порушена.

Стаття 5§3

Суд зазначив, що в 2019 році Конституційний суд вирішив визнати неконституційними Положення про виключення застави, Закону від 2014 року, який унеможливлював отримання підозрюваним в тероризмі можливості звільнення під заставу. Рішення Конституційного Суду, зокрема, наголошувало на тому, що на практиці цей закон обмежував можливість національних судів видавати належним чином обґрунтовані накази про тримання під вартою незважаючи на те, що суди зберігали повноваження звільняти таких підозрюваних, якщо вони не складали ризик.

Проте завданням Суду був перегляд відповідного закону та практики за певних обставин особливої справи, а не абстрактний перегляд.

За особливих обставин справи заявника Суд вважав, що було само собою зрозуміло, що звільнення не було можливим. Заявника підозрювали в організації та керівництвом терористичною групою, яка використовувала складні методи таємної операції для залучення в надзвичайно небезпечну поточну діяльність.

Крім того, його справу розглядали на фоні великої напруженості в Одесі та втечі відповідачів в інших попередніх резонансних справах.

Тому національні суди, які мали повну юрисдикцію розглядати питання про тримання заявника під вартою, мали перед собою значні докази на підтвердження підозри проти нього та ризику його втечі у випадку звільнення.

Крім того, підстави національних судів для продовження тримання заявника під вартою змінилися з часом; в квітні 2016 року вони особливо зазначили, що його роль в організації підпільної діяльності була ще однією підставою для припущення, що існує ризик його втечі.

Наголошуючи на тому, що згідно з Конвенцією органи влади мали обов’язок захищати права фактичних або потенційних жертв від насильницьких нападів, Суд встановив, що національні суди надали «відповідні» та «достатні» підстави для затримання заявника. Отже, стаття 5§3 не була порушена.

Стаття 6§2

Заявник стверджував, що окружний суд зазначив в початковому наказі про затримання, що він «скоїв особливо тяжкий злочин», що завдало шкоди результату провадження проти нього.

Суд встановив, що він міг тлумачити це твердження лише як вираження думки окружного суду, що заявник дійсно був винним у особливо тяжкому злочині, в якому його лише підозрювали на той час, а не засуджували.

Таке погане формулювання могло бути технічною помилкою окружного суду, але згодом вона жодного разу не була визнана або виправлена судами, або будь-яким іншим національним органом влади.

Відповідно мало місце порушення права заявника на презумпцію невинуватості в порушення статті 6§2.

Справедлива сатисфакція (Стаття 41)

Суд постановив, що  виявлення порушень складало достатню справедливу сатисфакцію щодо будь-якої моральної шкоди, завданої заявникові.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту