Справа «Горлов та інші проти Росії» (прес-реліз)

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

16 Липня 2019
|
167
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ 247 (2019)
02.07.2019

Постійне відеоспостереження за ув’язненими в їх камерах порушувало Конвенцію

У сьогоднішньому рішенні Палати в справі Gorlov і інші проти Росії ( заяви № 27057/06 та 2 інші) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив порушення статті 8 (право на повагу до приватного життя) Європейської конвенції з прав людини і порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) разом зі статтею 8.

Далі він більшістю голосів постановив, що виявлення порушення складало достатньо справедливу сатисфакцію моральної шкоди, завданої заявникам.

Справа стосувалася постійного відеоспостереження за ув’язненими в їх камерах за допомогою камер системи внутрішнього телевізійного спостереження.

Суд виявив, зокрема, що національна правова система щодо постійного відеоспостереження не була достатньо чіткою, точною і докладною для забезпечення відповідного захисту від свавільного втручання органів державної влади.

Основні факти

Заявники Igor Yevgenyevich Gorlov, Denis Viktorovich Vakhmistrov та Viktor Valeryevich Sablin, є громадянами Росії, які народилися в 1965, 1977 і 1976 роках, відповідно. Перші два заявники зараз відбувають покарання у пенітенціарних установах Красноярського краю (Росія).

Третій заявник проживає в м. Шилка Забайкальського краю (Росія).

Після засудження за декілька правопорушень пан Gorlov був розміщений у в’язниці UP-288/Т в м. Мінусінськ, де він знаходиться до сьогоднішнього часу. Його камера знаходиться під постійним спостереженням тюремних охоронців, в тому числі охоронців жіночої статі, за допомогою встановлених всередині камер системи внутрішнього телевізійного спостереження («CCTV камера »). У  камерах, в яких його тримали, CCTV камера була встановлена над дверима, на рівні стелі, таким чином, що всю його камеру було добре видно, в тому числі ліжко. Туалет був розташований безпосередньо під CCTV камерою і майже повністю був прихований від перегляду перегородкою.

Протягом періоду з травня 2007 року до травня 2010 року пан Vakhmistrov також відбував покарання у в’язниці UP-288 / T. За його словами, під час тримання під вартою в цьому закладі взимку він не зміг гуляти на свіжому повітрі і вести активний спосіб життя тому, що він не був забезпечений зимовими чоботами відповідного розміру незважаючи на численні запити у зв’язку з цим. Після його переведення у пенітенціарну установу ІК-5 в м. Красноярськ його камера перебувала під постійним спостереженням  тюремних охоронців за допомогою встановленої всередині  CCTV камери. Тюремним охоронцем, який проводив  відеоспостереження за його камерою, була жінка.

Під час відбування покарання в Забайкальському краї пан Sablin був переведений в слідчий ізолятор в цьому ж регіоні і розміщений в камері, в якій він залишався до лютого 2014 року.

За його словами, камера була призначена для двох ув’язнених, але більшу частину часу він був там один.

Камера знаходилася під постійним спостереженням за допомогою CCTV камери, якими управляли жінки-охоронці.

Вона була встановлена над вхідними дверима таким чином, щоб всю  камеру було добре видно, в тому числі частину ліжка. Туалет був розділений перегородкою з кожного боку, але не мав покриття зверху, внаслідок чого верхню частину кабінки було видно.

У невизначену дату пан Sablin подав скаргу до окружного суду стверджуючи, що постійне відеоспостереження за його камерою операторами жіночої статі було принизливим, оскільки, зокрема, він був змушений роздягатися в межах видимості, що порушувало його права. Проте у липні 2013 року окружний суд відхилив його скаргу зазначивши, що ситуація не принижувала гідність пана Sablin, оскільки співробітники жіночої статі діяли в межах своїх повноважень та  виконували свої професійні обов’язки.

У вересні 2013 року обласний суд по апеляції підтримав рішення суду першої інстанції.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 8 заявники скаржилися, зокрема, на те, що постійне спостереження за їх камерами, іноді жінками-охоронцями, за допомогою CCTV камер порушувало їх право на повагу до приватного життя. Посилаючись на статтю 3 пан Vakhmistrov також скаржився на відсутність можливості гуляти на свіжому повітрі взимку, оскільки органи влади відмовилися надати йому відповідне зимове взуття. Пан Vakhmistrov і пан Sablin також посилалися на статтю 13 стверджуючи про відсутність ефективних засобів правового захисту щодо будь-якої з їх скарг.

Заяви були подані до Європейського суду з прав людини 10 травня 2006 року, 11 вересня 2009 року та 6 травня 2014 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Vincent A. De Gaetano (Maльта), Голова,

Helen Keller (Швейцарія),

Dmitry Dedov (Росія),

Branko Lubarda (Сербія),

Alena Poláčková (Словаччина),

Gilberto Felici (Сан-Марино),

Erik Wennerström (Швеція),

а також Stephen Phillips, Секретар Секції.

Рішення Суду

Стаття 8

Суд зазначив, що сторонами не був оскаржений той факт, що постійне відеоспостереження CCTV за ув’язненими в їх камерах складало втручання у право заявників на повагу до їх приватного життя. Таке втручання порушувало б статтю 8, якщо б воно не було «відповідним до закону» у значенні статті 8§2. Таким чином закон повинен бути досить доступним та передбачуваним, тобто сформульованим з достатньою точністю для того, щоб особа могла регулювати його або її поведінку.

У цій справі уряд покладався на різні законодавчі положення та підзаконні акти. Проте, після їх розгляду Суд визнав, що відповідні законодавчі положення встановлювали загальне правило, яке дозволяло адміністраціям пенітенціарних установ та слідчих ізоляторів звертатися до заходів відеоспостереження, в той час як підзаконний акт лише відтворював ці положення, а не уточнював їх. Зокрема, не було зазначено, наприклад, чи загальні і житлові зони повинні підпорядковуватися спостереженню; в який час дня воно повинне працювати; його умови та тривалість; застосовні процедури, тощо.

В той час як Суд визнав, що цей захід мав певну основу в національному законодавстві, він не був переконаний, що існуюча нормативно-правова база була сумісною з вимогою «якості права». Фактично, національна нормативно-правова база надавала адміністрації слідчих ізоляторів та пенітенціарних установ необмежені повноваження здійснювати постійне відеоспостереження за кожною особою, яка знаходиться в досудовому ув’язненні або в ув’язненні після засудження, без будь-яких умов на будь-якій території установи, в тому числі в  камерах,  протягом невизначеного терміну без періодичних переглядів. В тогочасному вигляді національне законодавство фактично не пропонувало жодних гарантій від зловживань державних посадових осіб.

Хоча Суд міг визнати, що, може виникнути необхідність контролювати певні території пенітенціарних установ, або певних ув’язнених на постійній основі, він встановив, що існуючу нормативно-правову базу в Росії неможливо вважати достатньо зрозумілою, чіткою та докладною для того, щоб надавати відповідний захист від свавільного втручання органів влади у право на повагу до приватного життя. Тому Суд дійшов висновку, що цей захід не був «відповідним до закону», як цього вимагає стаття 8 § 2. Отже мало місце порушення статті 8.

Стаття 13 разом зі статтею 8

Суд зазначив, що відповідні судові рішення виявили, що національні суди, у тому числі суди найвищого рівня – Конституційний Суд і Верховний Суд Російської Федерації – загалом вважали постійне відеоспостереження необхідним елементом покарання у вигляді позбавлення волі, а також частиною механізму, який забезпечував особисту безпеку ув’язнених і співробітників відповідних установ, виконання ув’язненими їх обов’язків та дотримання режиму тримання під вартою. Таким чином, було зрозуміло, що національне законодавство не передбачало жодного встановлення балансу або надання можливості особі отримати судовий перегляд пропорційності його/її розміщення під відеоспостереженням з інтересами забезпечення недоторканності його або її приватного життя.

Проте сутність скарги заявників полягала у відсутності будь-яких істотних шляхів відшкодування на національному рівні в їх особливій ситуації, тобто їх перебування під постійним відеоспостереженням, яке негативно впливало на їх приватне життя. Отже, Суд визнав, що пан Vakhmistrov та пан Sablin не мали в своєму розпорядженні ефективного національного засобу правового захисту стосовно їх скарг відповідно до статті 8, в порушення статті 13.

Інші статті

З огляду на всі матеріали, які були у його розпорядженні, Суд не міг зробити висновок, що пан Vakhmistrov надав prima facie  доказову базу стосовно передбачуваної відмови адміністрації  в’язниці надати йому відповідне зимове взуття. Таким чином, ця частина заяви була явно необґрунтованою і повинна бути відхилена як неприйнятна.

Справедлива сатисфакція (стаття 41)

Суд постановив, що Росія повинна виплатити другому та третьому заявникові 1800 та 2000 євро (EUR) відшкодування видатків і витрат. Далі він постановив, що виявлення порушення складало достатньо справедливу сатисфакцію моральної шкоди, завданої заявникам.

Окремі думки

Суддя Keller висловив особливу частково негативну думку, до якої приєднався суддя De Gaetano. Ця думка додана до рішення суду.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту