Справа «Годлевська проти Росії»

Документ у перекладі члена Комісії з питань правової реформи при Президентові України, д.ю.н. Олександра Дроздова та доцента кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука, к.ю.н. Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

20 Грудня 2021
|
588
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ, 377, (2021)
07.12.2021

В національному законодавстві відсутня правова основа для арешту та продажу майна заявниці внаслідок засудження її колишнього чоловіка

У сьогоднішньому рішенні Палати у справі Godlevskaya проти Росії (заява № 58176/18) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист власності) Європейської Конвенції з прав людини.

Справа стосується наказу про арешт та продаж (звернення стягнення за вироком) нерухомого майна заявниці, виданого судами після засудження в кримінальному порядку її колишнього чоловіка.

Суд уточнив, що арешт і продаж активів є втручанням – що включає контроль за користуванням майном – в право заявниці на мирне користування її майном. Він повторив, що будь-яке втручання у мирне володіння майном повинне мати правову основу в національному законодавстві. У цій справі він дійшов висновку, що для такого заходу не було правової основи і, як наслідок, мало місце порушення Конвенції.

Основні факти

Заявниця,  Lyudmila Godlevskaya, є громадянкою Росії, яка народилася у 1963 році та мешкає в Москві (Росія).

У 1996 році заявниця вийшла заміж за G., з яким вона уклала шлюбну угоду в 2000 році.

В 2011 та 2014 році заявниця придбала дві квартири та ще одне майно. В 2015 році подружжя розлучилося.

Тим часом у 2011 році було відкрите кримінальне провадження за фактом розтрати на заводі, де G. був директором з 2006 року. В 2015 році він потрапив під слідство у цій справі. Наступного року за клопотанням заводу, який долучився до провадження як цивільна сторона, суд санкціонував тимчасовий арешт майна заявниці встановивши, що були правдоподібні підстави вважати, що ці активи були отримані внаслідок злочинної поведінки G. Це рішення було підтримане обласним судом.

У 2017 році G. був засуджений до двох років позбавлення волі умовно за два злочини розкрадання, скоєних між 2007 та 2009 роками. Відзначаючи, що ці будівлі були придбані на ім’я заявниці під час шлюбу з G., суд видав наказ про їх арешт та продаж, а також постановив, що виручені кошти повинні були бути передані заводу. Подані заявницею апеляція та апеляція з питань права були відхилені. Після цього вона тричі зверталася до цивільних судів з вимогою скасування наказу про арешт (иски об освобождении от ареста), але ці заяви також були відхилені. В 2020 році G. помер.

Скарги, процедура та склад Суду

Покладаючись на статтю 1 Протоколу №1 Конвенції (захист власності) заявниця скаржилася на наказ про арешт та продаж її нерухомого майна, виданий у зв’язку з засудженням її колишнього чоловіка.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 28 листопада 2018 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Georges Ravarani (Люксембург), Голова,

Georgios A. Serghides (Кіпр),

Dmitry Dedov (Росія),

María Elósegui (Іспанія),

Anja Seibert-Fohr (Німеччина),

Andreas Zünd (Швейцарія),

Frédéric Krenc (Бельгія),

а також Milan Blaško, Секретар Секції.

Рішення Суду

Стаття 1 Протоколу №1

Суд зазначив, що шлюбна угода, яка накладала на заявницю та G. встановлений законном режим поділу майна, не оскаржувалася, не була скасована чи розірвана, що заявниця придбала та зареєструвала оскаржувані об’єкти нерухомості на своє ім’я, а також те, що вона була їх власницею в значенні законодавства Росії. Тому він вважав, що ця власність була «майном» заявниці у значенні статті 1 Протоколу № 1 Конвенції.

Далі він постановив, що наказ про арешт і продаж, навіть якщо він ще не виконаний, є втручанням –що включає контроль за користуванням майном – в право заявниці на мирне користування її власністю. Він також повторив, що будь-яке втручання у мирне володіння майном повинне мати чітку правову основу в національному законодавстві. Особливо це стосується остаточного позбавлення без відшкодування законно набутого майна від особи, яка не була ні обвинувачена у кримінальному провадженні, ні, a fortiori, не була засуджена.

У зв’язку з цим він зазначив, що в обґрунтуванні продажу і арешту суди Росії посилалися на різні положення, а саме статті 115§3 та статті 299§11 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) та статті 45 Сімейного кодексу.

Він вирішив розглянути кожне з цих положень послідовно для того, щоб з’ясувати, чи національне законодавство забезпечило правову основу, яка відповідає вимогам правової визначеності, притаманній статті 1 Протоколу № 1 Конвенції.

Що стосується статті 115§3 КПК він спочатку зазначив, що це положення регулює лише тимчасові заходи арешту (наложение ареста), а не арешт і продаж, що тягне за собою позбавлення відповідних активів (обращение взыскания).

Стосовно статті 299§1 КПК він зазначив, що це положення містить перелік «питань», які повинен був  вирішити суд під час прийняття рішення визнавати винним чи виправдовувати відповідача. В той час як пункт 11 статті 299§1 вимагав, щоб суд вирішував, що необхідно зробити з арештованими активами, його неможливо вважати таким, що утворює достатньо чітку та передбачувану правову основу згідно зі статтею 1 Протоколу №1 для обґрунтування арешту та продажу майна. Дійсно, уряд ніколи не стверджував, що вираз «вирішувати, що необхідно зробити з арештованими активами» можливо вважати таким, що надає дозвіл на передачу права власності на майно. З рішення від 17 квітня 2019 року Конституційного суду було зрозуміло, що стаття 299 КПК не може бути правовою основою для арешту та продажу активів, що належать третій стороні, з метою відшкодування шкоди жертвам кримінального злочину.

Стосовно статті 45§2 Сімейного кодексу Суд зазначив, що вона допускає повний або частковий арешт та реалізацію майна, якщо рішенням в кримінальному провадженні було встановлено, що спільне майно, що належить подружжю, було придбане або відремонтоване за рахунок коштів від незаконної діяльності одного з членів подружжя. Таким чином, ця стаття може бути правовою основою для втручання з дотриманням двох кумулятивих умов: (1) захід повинен стосуватися активів, які належать обом членам подружжя; (2) у рішенні про визнання кримінального правопорушення повинно бути встановлено, що це спільне майно було придбане або відремонтоване за рахунок коштів від незаконної діяльності. Проте, не було продемонстровано, що ці умови були дотримані у справі заявника. Оскаржуваний наказ про арешт і продаж стосувався майна, яке належало лише заявниці, і не було майном, що належало обом членам подружжя. Крім того, кримінальні суди визнали, що власних коштів заявниці було достатньо для того, щоб вона могла придбати майно, про яке йде мова, і не було встановлено, що розкрадені суми були використані для фінансування цих покупок. З цього витікало, що стаття 45§2 Сімейного кодексу не може бути достатньою правовою осною для оскарженого втручання в цій справі.

Як наслідок, оскільки уряд не навів жодного іншого положення, яке могло б обґрунтувати арешт та продаж майна заявників, Суд дійшов висновку про відсутність правової основи для цього заходу.

З цього витікало, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції.

Справедлива сатисфакція (Стаття 41)

Суд постановив, що Росія повинна виплатити заявниці 5 000 євро (EUR) відшкодування моральної шкоди.

Рішення доступне лише французькою мовою.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту