Справа «Гілліган проти Ірландії»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та доцента кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

30 Березня 2021
|
783
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ, 095, (2021)
18. 03.2021

Великі затримки у провадженнях щодо вилучення активів, отриманих злочинним шляхом, були спричинені родиною Gilligan

 

У сьогоднішньому рішенні Палати в справі Gilligan проти Ірландії (заява № 55276/17) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив відсутність порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку) Європейської Конвенції з прав людини.

Справа стосувалася тривалості декількох проваджень, пов’язаних із вилученням власності заявників відповідно до Закону про доходи від злочинної діяльності від 1996 року, який включав велику кількість юридичних стратегій до них в межах ряду проваджень на двох рівнях юрисдикції.

Суд встановив, зокрема, що затримки в основному були пов’язані з неправильною юридичною тактикою заявників, яка, здавалося, була розроблена більше для того, щоб зірвати та затримати провадження в національних судах, ніж для того, щоб дійти висновку.

Рішення остаточне.

Основні факти

Заявники, John Gilligan, Geraldine Gilligan, Treacy Gilligan and Darren Gilligan, є громадянами Ірландії, які народились у 1952, 1956, 1974 та 1975 роках, відповідно. Вони – сім’я.

21 листопада 1996 року Управління з питань активів, отриманих злочинним шляхом, відкрило провадження для їх заморожування з кінцевою метою конфіскації майна, що належить заявникам. У зв’язку з цим Вищий суд видав тимчасове 21-денне розпорядження згідно з Законом про доходи від злочинної діяльності від 1996 року. За ним слідували декілька наступних розпоряджень, які призвели до «проміжного» наказу (про замороження активів) від 16 липня 1997 року, оскільки Вищий суд прийняв докази того, що власність була придбана з прибутку від незаконного продажу наркотиків. Заявники відкрили складне багатогранне провадження.

В той час, коли було відкрите провадження, John Gilligan перебував у в’язниці в Сполученому Королівстві, оскільки був заарештований за перевезення 300000 фунтів стерлінгів через аеропорт Хітроу. Згодом його видали зі Сполученого Королівства в Ірландію, де він був визнаний винним в злочинах, пов’язаних з наркотиками, та засуджений до 20 років ув’язнення. Він був звільнений з в’язниці в жовтні 2013 року.

У 1997 році заявники успішно звернулись за правовою допомогою. У зв’язку з цим питанням Верховний Суд уточнив, що, незважаючи на свою назву, в законодавстві проміжний наказ суду передбачав, що заморожування активів не було тимчасовим заходом, а таким, який повинен був мати повну законну силу протягом семи років, після чого органи влади могли домагатися передачі цього майна державі. На пізнішому етапі провадження (2005 р.) Верховний суд підтвердив, що наказ про заморожування активів від 16 липня 1997 рік дійсно був остаточним.

John Gilligan оскаржував конституційність Закону про доходи від злочинної діяльності в Вищому суді в 1997 році., а в Верховному суді – в 2001 році, але безуспішно.

Заявники різними способами домагалися скасування наказу про заморожування активів або припинення провадження у справі проти них. Їх оскарження наказу про замороження активів на процесуальних підставах було відхилене Вищим судом (2006 р.) та Верховним судом (2008 р.). Останній суд наголосив на тому, що законодавство пропонувало декілька можливостей для правильного оскарження наказу про заморожування активів та описав виправдання, що заявники не зрозуміли остаточності рішення про заморожування активів до рішення Вищого суду від 21 лютого 2006 року як «явно неправдиве».

В грудні 2004 року органи влади подали заяву про передачу майна, яка, зрештою, була задоволена в 2011 році після різних судових оскаржень заявниками та остаточно підтримана Верховним судом в 2017 році.

У різні дати в 2009 році заявники відкрили провадження згідно з Законом про доходи від злочинної діяльності та їх оскарження наказів про заморожування активів були детально розглянуті, в тому числі під час слухань в 2010 році. В 2011 році Вищий суд постановив, зокрема, що заявники не дотримались покладеного на них обов’язку продемонструвати, що майно, про яке йде мова, не було придбане з використанням доходів від злочинної діяльності, або те, що наказ про заморожування активів був несправедливим. Він описав свідчення John Gilligan про джерело коштів, використаних для придбання майна (ставки на коней, обмін валюти та позики) як «неправдиві», «недостовірні», «безпідставні» та «неправдоподібні».

В окремому рішенні Вищий суд розглянув ряд підстав Конвенції, наведених заявниками, в тому числі те, що провадження проти них було надмірно тривалим. На це суд відповів, що заявники могли відкрити провадження відповідно до Закону про доходи від злочинної діяльності у будь-який час з моменту видачі наказу про заморожування активів. Зокрема, суд зазначив, що заявники подали позовні вимоги лише в 2009 році, тому суди не могли розглянути це питання до цього і, оскільки саме вони затримали відповідну заяву, вони не могли покладатися на цю затримку.

Третім рішенням в 2011 році Вищий суд задовольнив заяву органів влади про передачу власності заявників державі надавши дозвіл на тимчасове перебування під час передачі з огляду на те, що деякі з заявників проживали у двох із цих об’єктів.

Заявники оскаржили всі три рішення Вищого суду стверджуючи, серед іншого, що суд не мав юрисдикції розглядати справу. Після процедурних суперечок і перерви слухання відбулося у Верховному суді в червні 2016 року, який остаточно відхилив їх апеляції 1 лютого 2017 року. У відповідь на скаргу заявників щодо тривалості провадження Верховний суд прокоментував, що вони проігнорували своє право оскаржувати наказ про заморожування активів, що вони повинні були зробити негайно. Вжиті тим часом подальші конституційні дії були відхилені як сутяжницькі дії та зловживання процесом.

За словами заявників, їх власність була конфіскована органами влади в червні 2017 року.

Скарги, процедура та склад Суду

Покладаючись на статтю 6 (право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку) Європейської Конвенції з прав людини заявники скаржились на надмірну загальну тривалість численних проваджень, в які були залучені.

Основні скарги заявників стосувалися справедливості провадження (стаття 6 Європейської конвенції) та позбавлення їх власності (стаття 1 Протоколу № 1 Конвенції), але вони були відхилені як неприйнятні у рішенні одного судді в 2018 році.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 26 липня 2017 року.

Рішення було прийняте Комітетом з трьох суддів в наступному складі:

Mārtiņš Mits (Латвія), Голова

Síofra O’Leary (Ірландія),

Lәtif Hüseynov (Азербайджан),

а також Martina Keller, заступник секретаря Секції.

Рішення Суду           

Стаття 6

Суд зазначив, що провадження, про яке йде мова, не було лінійним, а натомість було послідовністю етапів з численними процедурними – і часто повторюваними – етапами. Як вказує уряд, було сім окремих проваджень, понад 88 окремих заяв, які призвели до 14 окремих обґрунтованих рішень та 29 апеляцій. Він зазначив, що заявники були серед перших людей, на яких було б націлене відповідне законодавство, що створило б виклик національним судам, у тому числі необхідність роз’яснень Верховного суду. Суд погодився з національними судами, що цілі заявників могли бути досягнуті в більш прямолінійний спосіб. Натомість вони витратили час на неправильну процедурну тактику.

Тривалий проміжок часу до того, доки заявники не почати шукати задоволення вимоги у правильній формі згідно з Законом про доходи від злочинної діяльності, загалом через 12 років після початкового позову Управління з питань активів, отриманих злочинним шляхом, виник виключно через них.

Коли вони нарешті спробували пояснити джерело коштів, використаних для придбання нерухомості, про яку йде мова, ці докази були рішуче відхилені національними судами, які вважали, що перший заявник говорив неправду. Суд зазначив, що заявники були відповідальними за декілька затримок апеляції до Верховного суду на рішення Вищого суду від 2011 року.

Суд зазначив, що органи влади вирішили цю справу сумлінно та без суттєвих загальних затримок. Що стосується провадження у Верховному суді, Суд звернув увагу на певні затримки, але заявив, що, з урахуванням загального підходу заявників до судового процесу, ці затримки не сприяли загальній тривалості провадження. В справах не було глухих кутів стосовно заморожування майна, оскільки була підозра в тому, що його придбали з доходів від злочину, а також були відсутні системні затримки у зв’язку з цим.

Оскільки протягом цього часу заявникам було дозволено проживати у власності, Суд постановив що тривалість провадження не завдала їм неналежної шкоди. Проте Суд рішуче підкреслив, що головні питання в справі не можуть розглядатися окремо від цілей, для яких в першу чергу органи влади відкрили провадження, а саме – заморозити і, в кінцевому підсумку, конфіскувати активи, отримані з використанням доходів від серйозної злочинної діяльності.

Суд встановив, що використовуючи свою неприємну тактику зволікання заявники несли відповідальність за загальну тривалість провадження, що національні суди визнали зловживанням процесом, при цьому заявники знову і знову оскаржують в суді і переглядають одне і те саме питання.

Відповідно, не було порушення їх прав відповідно до цієї статті.

Порушення статті 13 разом зі статтею 6 § 1

Суд вважав, що заявники мали невеликий реальний інтерес в прискоренні провадження у справі для отримання висновку. Дійсно, їх поведінка сильно наводила на думку про протилежний намір.

Таким чином, Суд постановив, що було б недоречним розглядати питання щодо ефективного національного засобу судового захисту в національному законному порядку у цій справі.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту