Справа «G.B. та інші проти Туреччини»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

5 Листопада 2019
|
3 521
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ 358 (2019)
17.10.2019

Численні порушення прав матері та трьох її маленьких дітей, яких тримали під вартою в Туреччині як незаконних мігрантів

У сьогоднішньому рішенні Палати у справі G.B. та інші проти Туреччини (заява № 4633/15) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив два порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Європейської конвенції з прав людини стосовно умов тримання заявників під вартою для очікування депортації у двох різних Центрах висилки; порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) разом зі статтею 3 через відсутність ефективних засобів правового захисту для того, щоб заявники могли подати скаргу на умови тримання під вартою в одному з Центрів висилки; і порушення статті 5 §1 та 4 (право на свободу та безпеку / право на прийняття рішення судом про законність затримання без зволікань).

Справа стосувалась тримання матері та трьох її маленьких дітей під вартою як незаконних мігрантів для очікування їх депортації з Туреччини. Вони були звільнені через майже чотири місяці після серії скарг на законність їх затримання до національних судів.

Суд встановив, що уряд не спростував твердження заявників, що їх тримали під вартою в переповнених спальних кімнатах, рідко дозволяли виходити на свіже повітря, вони постійно піддавалися впливу тютюнового диму від інших затриманих і їм не надавали відповідну їжу для дітей. Такі умови були явно несприятливими навіть для дорослих, а тим більше – для трьох заявників, які були вразливими дітьми.

Він також постановив, що навіть незважаючи на те, що в 2014 році набув чинності новий закон, який повністю змінив законодавчу базу щодо міграції та притулку в Туреччині, у справі заявників скарги на умови або законність їх затримання були повністю неефективними.

Основні факти

Заявники, G.B. та її троє дітей, є громадянами Росії, які народилися в 1986, 2008, 2012 і 2013 роках, відповідно. За останньою інформацією у матеріалах справи, вони мешкають в Баку (Азербайджан).

Вони в’їхали в Туреччину 17 жовтня 2014 року. За офіційними даними вони були заарештовані наступного дня під час спроби незаконно перетнути кордон з Сирією. Секретаріат місцевого губернатора видав наказ про тримання G.B. під вартою до депортації і вся її сім’я була переведена в Центр висилки іноземців  Кумкапи в Стамбулі.

23 жовтня 2014 року секретаріат губернатора Стамбулу далі видав наказ про депортацію та тримання під вартою G.B. Вся сім’я перебувала під вартою в  Центрі висилки іноземців  Кумкапи протягом наступних трьох місяців до переведення в Центр висилки іноземців  в м. Газіантеп 23 січня 2015 року.

Після їх переведення секретаріат губернатора м. Газіантеп видав наказ про депортацію та тримання під вартою проти всіх чотирьох заявників.

Заявники оскаржили законність тримання під вартою в обох Центрах висилки та подали запит про їх звільнення. Вони звернули увагу на те, що умови тримання в Центрах були особливо непридатними для маленьких дітей, а також на те, що органи влади не розглядали жодної альтернативи затриманню незважаючи на їх вразливу ситуацію.

Магістратський суд Стамбулу розглянув їх запити щодо тримання під вартою в  Кумкапи. У початковому рішенні від листопада 2014 року він дійшов висновку, що не може приймати рішення про законність тримання неповнолітніх заявників під вартою в цьому Центрі, оскільки він встановив, що фактично не було рішення, в якому було наказано розмістити їх там. Далі суд встановив, що затримання їх матері було законним, оскільки вона була небезпечною для суспільства та намагалися незаконно виїхати з Туреччини. У чотирьох наступних рішеннях суд аналогічно визнав ув’язнення G.B. законним, посилаючись на відповідні положення національного законодавства.

З іншого боку, Магістратський суд м. Газіантеп у рішенні від 5 лютого 2015 року дійшов висновку, що тримання заявників під вартою в Газіантепі не відповідало законодавству та видав наказ про їх звільнення.  Суд встановив, зокрема, що не було надано жодного пояснення стосовно того, чому  їх затримання було необхідним, а також те, що запит про надання притулку все ще розглядається адміністративними судами. Їх звільнили через п’ять днів.

15 грудня 2014 року, в той час, коли вони все ще перебували під вартою в  Кумкапи, заявники також подали окрему заяву до Конституційного Суду про умови та незаконність їх тримання під вартою, а також тому, що вони не могли подати ці скарги відповідно до національного законодавства.

9 січня 2015 року Конституційний суд відхилив їх запит про невідкладні заходи постановивши, що умови їх тримання під вартою не складають безпосередній та серйозний ризик для їх життя або фізичної чи психічної недоторканності. Потім суд оголосив справу неприйнятною у травні 2018 року встановивши, що заявники тим часом були звільнені після рішення Магістратського суду м. Газіантеп, а також те, що вони могли відкрити провадження про відшкодування збитків у зв’язку зі скаргами щодо умов і незаконності їх тримання під вартою до адміністративних судів.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження), 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) та 13 (право на ефективний засіб правового захисту), заявники скаржилися на умови їх тримання під вартою в  Кумкапи, особливо через переповненість, погані санітарні умови та відсутність прогулянок на свіжому повітрі, а також стверджували, що умови в Газіантепі були ще гіршими.

Вони також подали ряд скарг відповідно до статті 5 §1, 2, 4 та 5 (право на свободу та безпеку / право бути поінформованим про причини арешту / право на прийняття рішення судом про законність затримання без зволікань / право на компенсацію) стверджуючи, що їх тримання під вартою було незаконним, органи влади не повідомили їх про причини затримання, механізм судового перегляду для оскарження законності тримання під вартою був неефективним, а також те, що вони не мали можливість вимагати компенсацію відповідно до національного законодавства.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 22 січня 2015 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Robert Spano (Ісландія), Голова

Marko Bošnjak (Словенія),

Valeriu Griţco (Республіка Молдова),

Egidijus Kūris  (Литва),

Arnfinn Bårdsen (Норвегія),

Darian Pavli (Албанія),

Saadet Yüksel (Туреччина),

а також Hasan Bakırcı, заступник  секретаря Секції.

Рішення Суду

Стаття 3 (умови тримання під вартою)

Суд зазначив, що звіти CPT (Європейського комітету з питань запобігання катування та нелюдського або  такого, що принижує гідність, поводження або покарання) та Національної організації з прав людини Туреччини підтвердили твердження заявників щодо умов їх тримання під вартою в Центрі висилки іноземців  Кумкапи.

На противагу цьому, уряд не надав доказів для спростування тверджень заявників. Він не підтвердив своє твердження, що заявники були розміщені в окремій житловій зоні для сімей, яка має доступ до ігрового майданчика, хоча вони не спростували твердження сім’ї, що їм рідко дозволяли виходити на вулицю на свіже повітря, вони постійно піддавалися впливу тютюнового диму від інших затриманих і їм не давали їжу, придатну для дітей. Дійсно, невелика кількість інформації, яку він надав, наприклад, розмір спальних кімнат та кількість двоярусних ліжок у кожній кімнаті, може самостійно навести Суд на тривожні висновки щодо серйозної відсутності особистого простору в Центрі в  Кумкапи.

Суд вважав, що умови тримання заявників під вартою в Центрі висилки в  Кумкапи протягом трьох місяців без жодної інформації про те, коли саме їх звільнять, викликали в них тривогу, яка перевищила неминучий рівень страждань, притаманних триманню під вартою, і досягли поріг серйозності для того, щоб справа підпадала під сферу дії статті 3.

Суд наголосив на тому, що він вже встановив, що такі умови були явно несприятливими навіть для дорослих. Таким чином, така ситуація була особливо невідповідною для надзвичайно вразливих дітей-заявників і повністю суперечила широко визнаним міжнародним принципам захисту дітей.

Уряд також не надав достатньо доказів для спростування тверджень заявників щодо Центру висилки в м. Газіантеп. З доказів, які він надав, а саме фотокартки кімнат, не було зрозуміло, чи дійсно заявники залишалися в тих кімнатах і, якщо так, то з якою кількістю осіб. Фотокартки навіть вказували на те, що діти-заявники були змушені спати на двоярусних ліжках із залізною рамою з гострими краями, які могли бути небезпечними для дітей їх віку, а також на те, що вони не були забезпечені ігровими зонами в приміщенні або на свіжому повітрі.

Таким чином, Суд дійшов висновку про порушення статті 3 стосовно умов тримання під вартою в Центрах висилки в  Кумкапи і Газіантеп.

Стаття 13 разом зі статтею 3 (засоби правового захисту для подання скарги на умови тримання під вартою)

Суд зазначив, зокрема, що Конституційний Суд не розглядав прийнятність та сутність скарги заявників в той час, коли вони все ще перебували під вартою. Таким чином, виключно компенсаційний засіб правового захисту, доступний після звільнення, в Конституційному суді або в будь-якому іншому суді, не міг бути ефективним щодо скарг заявників. Крім того, за обставин, коли діти знаходяться в несприятливих умовах, необхідним є правовий механізм з можливістю надати швидшу реакцію .

Таким чином, Суд встановив, що, незважаючи на те, що процедура подання індивідуальної заяви до Конституційного суду, в принципі, пропонувала можливість відшкодування, вона не функціонувала ефективно у справі заявників.

Уряд також не запропонував інших засобів правового захисту, доступних на той час, які могли б швидко покласти кінець триваючому порушенню прав заявників, передбачених статтею 3.

Суд також зазначив, що незважаючи на те, що в 2014 році набув чинності новий закон (Закон № 6548), який повністю змінив законодавчу базу щодо міграції та притулку в Туреччині, ні цей закон, ні положення про його впровадження, не визначали жодного особливого засобу правового захисту щодо скарг на умови тримання під вартою.

Відповідно, мало місце порушення статті 13 разом зі статтею 3 через відсутність ефективних засобів  правового захисту заявників для скарги на умови тримання під вартою в Центрі висилки в  Кумкапи.

З урахуванням цього висновку Суд встановив відсутність необхідності розглядати скарги заявників відповідно до статті 13 разом зі статтею 3 на умови їх тримання під вартою в Центрі висилки в м. Газіантеп.

Стаття 5§1 та 4 (законність тримання під вартою та механізм судового перегляду)

Не був оскаржений той факт, що діти-заявники були позбавлені свободи з 18 жовтня 2014 року до 10 лютого 2015 року. Проте, єдиним наказом про затримання, виданим проти них, був наказ від 23 січня 2015 року після переведення із Стамбулу в Газіантеп. Інші накази про тримання під вартою стосувалися лише їх матері, в них вони жодним чином не були згадані.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що діти-заявники не перебували під вартою відповідно до процедури, передбаченої Законом № 6458, принаймні  з 18 жовтня 2014 року до 23 січня 2015 року в порушення статті 5 Конвенції.

Він також встановив, що тримання заявників під вартою з 5 до 10 лютого 2015 року незважаючи на наказ про їх звільнення і без жодних задовільних пояснень уряду щодо такої затримки було свавільним і порушувало статтю 5§1.

Далі Суд перейшов до перевірки судового механізму, доступного для заявників, для перегляду законності їх тримання під вартою. Він повторив, що такі процедури судового перегляду були особливо необхідними в справі заявників – матері з трьома зовсім маленькими дітьми.

Заявники мали можливість оскаржити їх тримання під вартою у шести випадках в магістратських судах та подавати індивідуальну заяву до Конституційного Суду в кінцевому підсумку отримавши звільнення. Проте діти-заявники залишалися в законній невизначеності протягом трьох місяців, оскільки магістратський суд м. Стамбул фактично не приймав рішення про законність їх тримання під вартою і лише перевіряв законність тримання під вартою їх матері в наступних рішеннях. Крім того, в рішеннях стосовно матері не було жодного перегляду, лише повторне визнання її затримання законним з використання тієї ж короткої формули взагалі без врахування її тверджень.

За тих обставин, а саме  коли перегляд не проводився взагалі або не мав жодного ефекту, Конституційний Суд повинен був здійснити дуже швидкий перегляд. Проте Суд зазначив, що заявники перебували в адміністративному ув’язненні протягом 50 днів після подання заяви до Конституційного Суду, під час цього періоду суд не вживав жодних заходів щодо їх скарг.

З урахуванням особливої пильності, яку вимагали особливі обставини заявників, Суд дійшов висновку, що Магістратський суд м. Стамбул і Конституційний суд не здійснили швидкий та ефективний перегляд законності тримання заявників під вартою в порушення статті 5§4.

Незважаючи на те, що механізм перегляду згідно із Законом № 6458 виявився неефективним у справі заявників, Суд зазначив, що це не повинне ставити під сумнів загальну ефективність механізму судового перегляду відповідно до цього закону або процедуру подання індивідуальної заяви до конституційного суду.

Інші скарги

З урахуванням вищезазначених висновків Суд встановив відсутність необхідності розглядати решту скарг заявників відповідно до статті 5§1 та 5 або статті 8 окремо чи разом зі статтею 13.

Стаття 41 (справедлива сатисфакція)

Суд постановив, що Туреччина повинна виплатити G.B.  2250 євро (EUR)  та 20 000 євро кожній її дитині відшкодування моральної шкоди та 5 500 євро відшкодування видатків та витрат.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту