Справа «Джесіка Марчі проти Італії»

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та доцента кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

4 Червня 2021
|
114
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ, 170, (2021)
27.05.2021

Припинення тимчасового розміщення в прийомній сім’ї відповідало законодавству і переслідувало законну мету захисту інтересів дитини

У сьогоднішньому рішенні Палати в справі Jessica Marchi проти Італії (заява № 54978/17) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив відсутність порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Європейської Конвенції з прав людини.

Справа стосувалася рішення Суду з питань неповнолітніх про припинення розміщення в прийомній родині до усиновлення дитини, яку заявниця тимчасово виховувала. Рішення було прийняте після арешту її чоловіка за звинуваченням у дитячій порнографії та сексуальному насильстві щодо неповнолітніх.

Встановивши, що факти справи підпадають під сферу приватного життя заявниці, Суд зазначив, що національні суди встановили, що продовжувати жити в родині заявниці не було в інтересах дитини. Судові органи влади отримали складне і делікатне завдання встановлення справедливого балансу між конкуруючими інтересами, про які йде мова у складній справі, і керувалися найкращими інтересами дитини, зокрема, її індивідуальною потребою в безпеці. Заявниця мала можливість особисто взяти участь у провадженні, їй був наданий доступ до всіх документів стосовно неї і, отже, їй не було відмовлено у належній участі у процесі прийняття рішень щодо припинення початкового розміщення дитини з нею.

Основні факти

Заявниця, Jessica Marchi, є громадянкою Італії, яка народилася в 1984 році і мешкає в Тренто (Італія).

18 квітня 2016 року окружний суд  м. Мілан визнав дитину L.  покинутою та доступною для усиновлення.

Була розпочата процедура визнання дитини L. доступною для усиновлення, а 20 липня 2016 року окружний суд м. Мілан відповідно до статті 10 Закону № 184 від 1983 року постановив, що дитина, якій на той час було вісімнадцять місяців, на основі розміщення «з юридичним ризиком» може бути усиновленою заявницею та її чоловіком, які подали заяву про дозвіл на усиновлення дитини у 2014 році.

14 квітня 2017 року чоловік заявниці був заарештований за дитячу порнографію та сексуальне насильство над неповнолітніми. Заявниця вказала, що бажає жити окремо від чоловіка та продовжувати піклуватися про дитину. 29 травня 2017 року вона звернулася до суду з проханням залишити дитину з нею.

Встановивши, що умови для утримання дитини в будинку заявниці вже не задовольнялись, окружний суд м. Мілан наказав Центру усиновлення в м. Тренто запровадити заходи підтримки, спрямовані на створення як для заявниці, так і для дитини найкращих можливих умов для інтеграції дитини в нову сім’ю.

28 червня 2017 року заявниця подала заяву до окружного суду м. Мілан із заявою про усиновлення дитини відповідно до статті 25 (5) Закону № 184 від 1983 року.

21 липня 2017 року окружний суд м. Мілан виніс два рішення. По-перше, він відхилив заяву про усиновлення. Зокрема, він зазначив, що процедура оголошення дитини доступною для усиновлення все ще не завершена, і тому розміщення дитини з заявницею та її чоловіком було неможливо охарактеризувати як розміщення до усиновлення. У другому рішенні суд відхилив прохання заявниці залишити дитину на підставі того, що це не було в найкращих інтересах дитини з огляду на втрату фігури батька та сімейного середовища внаслідок кримінального розслідування проти чоловіка заявниці. Таким чином суд припинив тимчасове розміщення дитини в заявниці та її чоловіка і наказав опікуну дитини та соціальним службам організувати опіку над дитиною у спеціалізованому закладі. Суд також наказав встановити домовленості про контакти з новою прийомною сім’єю, а потім помістити дитину в домі цієї сім’ї разом із здійсненням заходів щодо підтримки заявниці у її розлуці з дитиною.

26 липня 2017 року дитину влаштували в нову сім’ю.

31 липня 2017 року заявниця оскаржила припинення розміщення дитини з нею. Вона подала заяву до окружного суду м. Тренто щодо усиновлення дитини відповідно до статті 44 Закону № 184 від 1983 року.

1 березня 2018 року апеляційний суд м. Мілан підтвердив, що розміщення вимагає остаточного рішення про придатність для усиновлення та відсутність такого рішення. Тому він дійшов висновку, що заявниця не могла подати заяву про усиновлення дитини. Апеляційний суд зазначив, що згідно з розділом 26 Закону № 184 від 1983 року лише сім’ї, які виховували дитину під час розміщення до усиновлення ( affidamento preadottivo ) і яким було відмовлено в усиновленні, мали право на апеляцію на заходи, призначені судом щодо відповідної дитини. Він також зазначив, що прийомна сім’я могла оскаржити рішення про припинення розміщення, про яке йде мова, лише якщо тривалість розміщення до усиновлення тривало більше одного року. Апеляційний суд пояснив, що закон фактично зберігав за собою право оскарження рішення про припинення розміщення в прийомній сім’ї до усиновлення лише для прокурора та опікуна, оскільки рішення, про яке йде мова, не стосувалось суб’єктивних прав, але було спрямоване виключно на захист інтересів дитини.

Заявниця просила апеляційний суд передати питання конституційності до конституційного суду, але її запит був відхилений. Апеляційний суд зазначив, що окружний суд м. Тренто виявив, що, з огляду на сімейний контекст залишатися в сім’ї заявниці не було в найкращих інтересах дитини. За запитом про попереднє звернення до Суду Європейського союзу за стверджуване порушення заявницею правил доступу до процедури усиновлення, по-перше, апеляційний суд зазначив, що заявниця не була зацікавлена в процедурі, і, по-друге, що документи в матеріалах справи, до яких заявниця безуспішно вимагала доступу в окружному суді м Мілан, були долучені до матеріалів справи апеляційного провадження, і тому заявниця мала можливість проконсультуватися з усіма ними. Заявниця вже була повідомлена про її особисті дані, які збирала муніципальна влада та обробляла протягом періоду, коли дитина була влаштована в її домі. Їй була надана достатня можливість ознайомитися з документами, що стосуються поточної ситуації дитини, а також документами, що стосуються інтеграції дитини в нову прийомну родину.

Скарги, процедура та склад Суду

Покладаючись на статтю 6 (право на справедливий судовий розгляд) та 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) заявниця скаржилася на вилучення дитини, яку вона тимчасово виховувала протягом року в контексті розміщення в прийомній родині до усиновлення «з юридичним ризиком». Далі вона стверджувала, що не мала можливості оскаржити рішення суду, а також те, що їй не був наданий доступ до документів в матеріалах справи, що стосуються дитини, або документів, що містять її власні особисті дані. Покладаючись на статтю 13 (право на ефективний засіб судового захисту) разом зі статтею 8 заявниця стверджувала, що вона не мала ефективний засіб судового захисту, за допомогою якого можливо подавати скарги відповідно до статті 8.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 31 липня 2017 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Ksenija Turković (Хорватія), Голова,

Krzysztof Wojtyczek (Польща),

Alena Poláčková (Словаччина),

Péter Paczolay (Угорщина),

Gilberto Felici (Сан Марино),

Erik Wennerström (Швеція),

Raffaele Sabato (Італія),

а також Renata Degener, заступник секретаря Секції.

Рішення Суду

Стаття 8

Суд повторив, що поняття «приватне життя» у значенні статті 8 Конвенції було широким, яке неможливо було вичерпно визначити. У цій справі він зазначив, що заявниця розробила справжній батьківський проект, з метою якого вона і подала заяву та отримала дозвіл на усиновлення дитини. Тоді вона отримала дитину, про яку йде мова, на основі розміщення з «юридичним ризиком». Оскільки в справі розглядалося право на повагу до рішення заявниці стати матір’ю разом із її саморозвитком через батьківську роль, яку вона хотіла взяти на себе, що Суд дійшов висновку, що факти справи підпадали під сферу приватного життя заявниці.

Що стосується рішення органів влади припинити проживання дитини та участь заявниці в провадженні, Суд зазначив, що розміщення «з юридичним ризиком» є тимчасовим заходом в контексті відходу від інституціоналізованого догляду за дітьми та в напрямку послуг, які надаються за місцем проживання.

Суд зазначив, що заявниця виховувала дитину тимчасово, коли її ще не було оголошено доступною для усиновлення в остаточному рішенні. Після відкриття кримінального розслідування проти чоловіка заявниці суди вважали, що розміщення з заявницею вже не було в найкращих інтересах дитини, і, таким чином, припинили розміщення. Суд зазначив, що припинення відповідало закону і переслідувало законну мету захисту інтересів дитини.

Що стосується пропорційності втручання, Суд зазначив, що національні суди встановили, що продовження проживання в родині заявниці не було в найкращих інтересах дитини.

Це рішення було засноване на відповідних та достатніх підставах. Потреба захисту дитини шляхом влаштування в нову сім’ю, в якій, крім того, були б присутні двоє батьків, є само собою зрозуміло.

Судді, які виносили послідовні рішення, робили це після уважного та ретельного вивчення ситуації в родині заявниці та дитини. Об’єктивно було очевидно, що ситуація заявниці змінилася з початку тимчасового проживання у неї.

Суд наголосив, що органи влади отримали складне і делікатне завдання встановлення справедливого балансу між конкуруючими інтересами, про які йде мова у складній справі. Судові органи влади керувалися найкращими інтересами дитини, зокрема, її індивідуальною потребою в безпеці в прийомній родині. Заявниця могла брати участь у провадженні. Їй була надана можливість звернутися до національного суду з проханням тримати дитину у себе вдома і вона могла висловити перед ним свою готовність співпрацювати з метою сприяння інтеграції дитини в нову сім’ю. Заявниця також оскаржила рішення суду і просила, щоб дитину знову помістили в її будинку як прийомну дитину, яка очікує усиновлення. Тому вона не була позбавлена належної участі у процесі прийняття рішень щодо припинення проживання в прийомній сім’ї та їй не було відмовлено в належному захисті її власних інтересів.

Отже, Суд дійшов висновку, що втручання у приватне життя заявниці відповідало вимогам статті 8 Конвенції і тому не було порушення цього положення.

Щодо відмови у доступі до документів, що стосуються заявниця, які містяться в матеріалах справи про усиновлення, Суд зазначив, що у цій справі, як визнали національні суди, заявниця вже мала змогу ознайомитися з усіма документами, які були розкриті під час апеляційного провадження, а також документами, які обробляли муніципальні органи влади, документами, що стосуються ситуації дитини та документами, що стосуються інтеграції дитини в нову сім’ю з серпня 2018 року. Таким чином Суд визнав, що заявниця отримала доступ до всіх документів, які стосувались неї. Отже, з урахуванням усіх доступних для нього доказів Суд не виявив порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

Тому не було порушення статті 8 Конвенції.

Стаття 13 разом зі статтею 8

З урахуванням висновку, зробленого Судом відповідно до статті 8 Конвенції, він встановив що не було необхідно окремо розглядати скаргу за статтею 13.

Рішення доступне лише французькою мовою.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту