Справа «Аль Хусін проти Боснії та Герцеговини», № 2 (прес-реліз)

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

9 Липня 2019
|
52
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ 234 (2019)
25.06.2019

Тримання заявника в центрі тимчасового розміщення незаконних мігрантів порушило Конвенцію після того, як стало очевидно, що жодна безпечна третя країна не прийме його

У сьогоднішньому рішенні Палати у справі Al Husin проти Боснії та Герцеговини (№ 2) (заява № 10112/16) Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що мало місце порушення статті 5§1 (право на свободу та безпеку) Європейської конвенції з прав людини у зв’язку з триманням заявника під вартою з серпня 2014 року до лютого 2016 року та відсутність порушення статті 5§1 у зв’язку з його триманням під вартою з липня 2012 року до березня 2013 року та з березня 2014 року до серпня 2014 року; відсутність порушення статті 5§4 (право на свободу та безпеку / провадження про законність тримання під вартою) .

Справа стосувалася чоловіка, якого тримали під вартою для очікування можливої депортації протягом періодів, які були продовжені, коли органи влади шукали безпечну третю країну для того, щоб вивезти його. Ця справа стосувалася його тримання під вартою з липня 2012 року.

Суд виявив, зокрема, що з серпня 2014 року для органів влади повинно було бути очевидним, що жодна країна не бажала прийняти заявника, який був віднесений до категорії осіб, які складають ризик для національної безпеки.

Його не звільняли до лютого 2016 року, оскільки пошук країни, яка б прийняла, продовжувався. Проте, цей  період тримання під вартою викликав порушення його прав, оскільки підстави для обґрунтування цього тримання під вартою вже не були дійсними.

Основні факти

Заявник, Imad Al Husin, народився в Сирії в 1963 році і зараз мешкає в м. Іліджа, Кантоні Сараєво (Боснія і Герцеговина).

Пан Al Husin навчався у колишній Югославії в 1980-х роках і воював в складі іноземної організаційної одиниці моджахедів на стороні Боснії під час війни в 1992-95 рр. У деякий момент він отримав громадянство Боснії і Герцеговини, але воно було скасоване в 2007 році. Він був поміщений в центр тимчасового тримання незаконних мігрантів в жовтні 2008 року як особа, яка складає загрозу для національної безпеки. Він подав запит про надання притулку, але він був відхилений і в лютому 2011 року був виданий наказ про його депортацію.

У січні 2008 року заявник подав до Суду першу заяву. У лютому 2012 року Суд виявив, що він зіткнувся б з порушенням його прав відповідно до статті 3 (заборона катування), якщо б він був депортований в Сирію, а також те, його тримання під вартою з жовтня 2008 року до кінця січня 2011 року порушило статтю 5§1 (право на свободу та безпеку), оскільки не було наказу про депортацію.

У березні 2012 року органи влади видали новий наказ про депортацію і протягом наступних років продовжували його тримання під вартою на підставах національної безпеки незважаючи на апеляції заявника в яких, серед іншого, він заперечував те, що він складав ризик для безпеки.

Тим часом органи влади намагалася знайти безпечну третю країну, в яку депортувати його, але багато країн Європи та Близького Сходу відмовилися прийняти його.

У лютому 2016 року він був звільнений з обмеженнями, такими як заборона виїзду з його місця проживання і  зобов’язанням звітувати поліції.

Скарги, процедура та склад Суду

Заявник скаржився на своє тримання під вартою відповідно до статті 5§1  (право на свободу та безпеку), статті 5 §4 (провадження про законність тримання під вартою) та статті 5§5 (право на компенсацію) Європейської конвенції з прав людини. Він також стверджував, що умови його тримання під вартою порушили статтю 3 (заборона катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження).

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 17 лютого 2016 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Jon Fridrik Kjølbro (Данія), Голова,

Faris Vehabović (Боснія і Герцеговина),

Paul Lemmens (Бельгія)

Iulia Antoanella Motoc (Румунія),

Stéphanie Mourou-Vikström (Moнако),

Georges Ravarani (Люксембург),

Jolien Schukking (Нідерланди),

а також Marialena Tsirli, секретар Секції.

Рішення Суду

Стаття 5 § 1

Суд підтримав заперечення уряду стосовно того, що заявник вже не міг стверджувати, що він був жертвою порушення його прав через його тримання під вартою з 21 березня 2013 року до 14 березня 2014 року, оскільки Конституційний Суд виявив порушення статті 5 §1 у зв’язку з цим періодом і від нього було неможливо обґрунтовано очікувати, що він буде вимагати компенсацію на національному рівні.

Він продовжив розглядати два прийнятних періоди тримання під вартою: 9 липня 2012 року – 21 березня 2013 року та 14 років березня 2014 – 17 лютого 2016 року.

Пан Al Husin стверджував, що його тримали під вартою протягом більш ніж восьми років, з жовтня 2008 року до лютого 2016 року. Оскільки він був віднесений до категорії осіб, які складають ризик для безпеки, органам влади було відомо, жодна третя країна не прийме його і, таким чином, його депортація була неможливою.

Уряд стверджував, що рішення про тримання під вартою були належним чином призначені відповідно до закону та були переглянуті в суді. Він також все ще розглядав його депортацію як реалістичну перспективу.

Суд звернув увагу на його висновки у першій справі пана Al Husinа, а також на те, що тимчасовий захід для запобігання його депортації в Сирію залишався чинним до 9 липня 2012 року, коли перше рішення стало остаточним. Таким чином, ця дата була відправною точкою для розгляду його другої заяви, в той час як 17 лютого 2016 року було кінцевою точкою.

Суд постановив, що тримання пана Al Husin під вартою протягом розглянутих періодів було «відповідним до закону» в значенні Конвенції.

Суд зазначив, що тримання під вартою могло бути обґрунтованим відповідно  статті 5 § 1 (f) Конвенції, якщо б органами влади були докладені активні зусилля для організації депортації в третю країну і це дійсно було ключовим питанням в справі заявника.

Суд зазначив, що з вересня 2012 року органи влади почали шукати безпечну третю країну, яка б прийняла заявника. Проте до серпня 2014 року загалом 38 країн відмовилися прийняти його і принаймні з цього дня повинно було бути зрозумілим, що його депортація була приречена на провал.

З серпня 2014 року органи влади зв’язувалися з іншими країнами, в тому числі з Канадою та Казахстаном, надсилали нові запити в Об’єднані Арабські Емірати і Туреччину та безуспішно намагалися організувати зустріч в посольстві Саудівської Аравії. Ці зусилля були невдалими і в кінцевому підсумку він був звільнений у лютому 2016 року, оскільки, відповідно до нового Закону про іноземців, він досягнув максимального терміну тримання під вартою.

Суд дійшов висновку, що підстави для тримання під вартою пана Al Husin не залишалися дійсними для всього періоду його тримання під вартою через відсутність реалістичної перспективи його висилки. Тому мало місце порушення його прав відповідно до статті 5 § 1 (f) протягом періоду з серпня 2014 року до 17 лютого 2016 року, але з 9 липня 2012 року до 21 березня 2013 року і з 14 березня 2014 року до серпня 2014 року ця стаття не була порушена.

Стаття 5 § 4

Пан Al Husin стверджував, що він не мав можливості оскаржити законність його тримання під вартою, оскільки він не мав доступу до доказів, пов’язаних з питаннями національної безпеки. Уряд стверджував, зокрема, що Державний суд та Конституційний суд переглянули рішення про продовження його тримання під вартою, а також те, що ці суди мали доступ до обмеженого матеріалу.

Суд нагадав, що питання процесуальної справедливості повинні бути збалансовані з громадськими інтересами національної безпеки.

Суд встановив, що пан Al Husin отримав доступ до доказів, які були віднесені до категорії відкритих доказів, мав юридичне представництво і отримував користь від переглядів в Державному суді, Апеляційній палаті Державного суду і Конституційному суді. Крім того, деякі з тверджень проти нього були досить специфічними, що дозволило йому оскаржити їх.

Загалом йому була надана обґрунтована можливість представити свою справу  і стаття 5§4 Конвенції не була порушена.

Інші статті

Суд постановив, що скарга заявника відповідно до статті 5§5 була неприйнятною через невичерпання національних засобів правового захисту, оскільки він не використав жодне з доступних національних положень для того, щоб вимагати відшкодування за період тримання під вартою, який порушив його права.

Він виявив, що його твердження відповідно до статті 3 про умови його тримання під вартою в Центрі тимчасового тримання незаконних мігрантів були загальними, нечіткими і необґрунтованими. Тому скарга була явно необґрунтованою і повинна була бути відхилена.

Справедлива сатисфакція (стаття 41)

Суд постановив, що  Боснія і Герцеговина повинні виплатити заявникові 9000 євро (EUR) відшкодування моральної шкоди.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту