Прес-реліз, виданий Секретарем Суду ЄСПЛ 315 (2017) 24.10.2017

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

20 Лютого 2018
|
1 598
|

Рішення від 24 жовтня 2017 року

Європейський суд з прав людини сьогодні в письмовій формі повідомив про 14 рішень 1: шість рішень Палати підсумовані нижче; окремі прес-релізи були опубліковані для двох інших рішень Палати в справах Ахім проти Румунії (заява №. 45959/11) і Екер проти Туреччини (№ 24016/05.); з шістьма рішеннями Комітету, які стосуються питань, які вже були подані до Суду, можливо ознайомитися на HUDOC і вони не вказані в цьому прес-релізі.

Рішення французькою мовою нижче позначені зірочкою (*).

Дікманн і Гіон проти Румунії (заяви № 10346/03 та 10893/04)

Заявником у першій справі була Дора Дікманн, громадянка Ізраїлю та Румунії, яка народилася в 1932 році і померла у 2003 році. Судове провадження продовжив її чоловік, Жан Дікманн, який мешкає в Тель-Авіві (Ізраїль). Заявниками у другій справі були Маріана Гіон, громадянка Румунії та Німеччини, яка народилася в 1943 році і мешкає в Ессені, Німеччина, та її чоловік Гельмут-Іон-Гіон, громадянин Німеччини, який народився в 1941 році і помер у 2004 році. Провадження продовжили його спадкоємці, Маріана Гіон та Ніколетт Моніка Гіон.

Справа стосувалася різних проваджень, заснованих на законодавстві про повернення майна, яке набуло чинності в Румунії після падіння комуністичного режиму, та на скаргах заявників на неефективність механізму реституції. Вони стверджували, що, незважаючи на те, що їх право на власність, яка належала їх попередникам до націоналізації під час комуністичного режиму – будівля та присадибна земельна ділянка – було визнане судами Румунії, вони не могли користуватись їх відповідним правом через продаж власності державою.

Заява пані Дікман про повернення будівлі та її присадибної земельної ділянки в Бухаресті, які належали її попередниками, була задоволена районним судом м. Бухарест у червні 1997 року. Оскільки не була подана апеляція, рішення стало остаточним. Оскільки квартири у будинку були продані власникам державної компанії, відповідальної за управління власністю, яка належить державі, в 1996 і 1997 роках, відповідно, пані Дікманн подала дві цивільних позови у 2000 році вимагаючи скасування угоди купівлі-продажу. Її позови були відхилені та не було прийнято жодного рішення щодо її паралельного позову з вимогою вживання компенсаторних заходів.

Позов, поданий заявниками у другій справі з вимогою вживання компенсаторного заходу у зв’язку з квартирою в м. Пітешті, яка була їх власністю і була конфіскована державою в 1977 році після рішення заявників залишити країну, був відхилений в травні 1997 року, оскільки тим часом квартира була продана її орендарям. Наступні позови заявників щодо повернення власності на квартиру були задоволені в травні 2000 року. Проте, орендарі оскаржили виконання цього рішення та Апеляційний суд згодом встановив в остаточному рішенні від червня 2003 року, що рішення суду від травня 2000 року про присудження заявникам права власності неможливо було виконати через орендарів.

1 Відповідно до статей 43 і 44 Конвенції, постанови Палати не є остаточними. Протягом трьох місяців після винесення постанови Палати, будь-яка зі сторін може вимагати передання справи на розгляд Великої палати Суду. Після подання такого запиту, колегія із п’яти суддів розглядає питання чи, заслуговує справа наступного розгляду. У такому випадку Велика палата розгляне справу і винесе остаточне рішення. Якщо запит про передачу на розгляд відхилений, рішення Палати стане остаточним в той же день. Відповідно до статті 28 Конвенції, рішення, винесені Комітетом, є остаточними.

Після того, як судове рішення стає остаточним, його передають до Комітету міністрів Ради Європи для контролю його виконання. Більш докладну інформацію про процес виконання можливо знайти тут: www.coe.int/t/dghl/monitoring/execution

У окремому наборі проваджень проти орендарів заявники знову намагалися повернути право власності на квартиру. Спочатку суди прийняли рішення на їх користь, але в кінцевому підсумку окружний суд задовольнив апеляцію орендарів і виявив, що продаж квартири був законним. У той же час суд постановив, що заявники мали право на компенсацію.

Зокрема, заявники скаржились на те, що відсутність у них можливості отримати реституцію їх власності або забезпечити компенсацію, порушували статтю 1 Протоколу № 1 (захист власності) Європейської Конвенції з прав людини.

Порушення статті 1 Протоколу № 1

Справедлива сатисфакція:

– Жан Дікманн: 96 000 євро (EUR) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також 1500 євро видатків та витрат;

– Маріана Гіон та Ніколетт Моніка-Гіон: 60 000 євро спільно відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також та 5000 євро спільно видатків та витрат.

Перегляд

Гуте Тудор Теодореску проти Румунії (№ 33751/05)

Справа стосувалася запиту на перегляд рішення Європейського суду з прав людини стосовно механізму компенсації для власності, вилученої відповідно до Крайовської угоди від 1940 року. Заявник, Гуте Тудор Теодореску, був громадянином Румунії, яка народився в 1925 році і помер у 2016 році. В березні 1998 року відповідно до Закону № 9/1998 був створений механізм компенсації для громадян Румунії, нерухомість яких була конфіскована без компенсації згідно з Крайовською угодою від 1940 року. З цього часу був внесений ряд послідовних законодавчих змін в функціонування цього механізму, остання – Закон №. 164/2014, який передбачає п’ятирічний план виплати і коригування сум, наданих для компенсації, відповідно до індексу споживчих цін.

У квітні 1998 року Теодореску подав запит до Бухарестської комісії із виконання закону № 9/1998 з вимогою компенсації за майно, яке належало його попередникам у провінціях, які раніше були частиною Румунії і були передані Болгарії. У грудні 2000 року Комісія прийняла рішення про його компенсацію в розмірі приблизно 88 000 євро (EUR). Компенсація була в кінцевому підсумку підтверджена в серпні 2003 року і була виплачена в листопаді 2003 року, яка на той час відповідала приблизно 54 000 євро. Тим часом пан Теодореску відкрив судове провадження вимагаючи коригування компенсації із врахуванням інфляції. Його загальне право на коригування суми компенсації було декілька разів підтверджене судами протягом періоду між 2002 і 2004 роками. Проте, у лютому 2005 року апеляційний суд м. Бухарест прийняв рішення проти пана Теодореску. Апеляційний суд, зокрема, виявив, що він не мав права на коригування з урахуванням інфляції, оскільки компенсація була сплачена відразу і того року, коли вона була підтверджена.

Посилаючись, зокрема, на статтю 1 Протоколу № 1 (захист власності) Теодреску скаржився на те, що органи влади не змогли прийняти і обґрунтувати рішення, які надавали йому компенсацію вчасно, а також на те, що суди відхилили його позов про коригування компенсації відповідно до інфляції.

У своєму рішенні від 5 квітня 2016 року Суд встановив порушення статті 1 Протоколу № 1 і присудив Теодореску 900 євро відшкодування моральної шкоди.

Уряд Румунії подав запит про перегляд рішення від 5 квітня 2016 року, яке він не мав можливості виконати, оскільки заявник помер до прийняття рішення.

У сьогоднішньому рішенні Суд вирішив переглянути своє рішення від 5 квітня 2016 року взагалі і вилучив справу з реєстру справ.

Девяткін проти Росії (№ 40384/06)

Заявник, Микола Девяткін, є громадянином Росії, який народився 1986 року і мешкає в Краснодарі (Росія). Справа стосувалася твердження неповнолітнього про жорстокість поліції.

4 листопада 2003 року Девяткіна, якому на той час було 16 років, зупинили два співробітники поліції. Він стверджував, що один із співробітників поліції схопив його за шию, збив його з ніг і спробував задушити його. Він повідомив, що його згодом штовхали і затягнули в поліцейську машину до того, як його доправили у місцеве адміністративне управління, в якому його батько наприкінці знайшов і забрав його додому.

Згодом батько був визнаний винним у нездатності належним чином виховувати сина тому, що він використовував непристойну мову в громадському місці. Батько подав апеляцію і провадження проти нього було згодом припинене через недостатність доказів того, що він неправильно виховував своїх дітей, про яких він добре піклувався, які гарно навчалися в школі і користувалися гарною репутацією як сім’я.

Пан Девяткін зазнав численних ушкоджень, у тому числі перелом під’язичної кістки, порізи і синці на його шиї, обличчі і лікті, як було зареєстровано в ряді медичних висновків.

Мати пана Девяткіна намагалася відкрити кримінальне провадження проти співробітників поліції, але безуспішно. Слідчі неодноразово відмовлялися відкривати кримінальну справу засновуючи свої рішення на попередньому розслідуванні, в якому був зроблений висновок стосовно того, що заявник напевне отримав ушкодження, коли він намагався втекти від поліції, що викликало необхідність застосування сили. Відмови слідчих були неодноразово скасовані їх керівниками із вказівками чітко пояснити, що зробив кожен поліцейський для того, щоб стримати заявника та чи дійсно існувала необхідність затримувати його. Зовсім нещодавно, у 2005 році, слідчий стверджував, що його висновки не усували ці недоліки.

Посилаючись на статтю 3 (заборона катування та нелюдського або такого, що принижує гідність) пан Девяткін скаржився на те, що він отримав ушкодження від рук поліції і не було проведене ефективне розслідування його скарг.

Порушення статті 3 (катування)

Порушення статті 3 (розслідування)

Справедлива сатисфакція: 50 000 EUR (моральна шкода).

Нестеренко і Гайдуков проти Росії (№ 20199/14 та 20655/14) *

Заявники, Костянтин Іванович Нестеренко та Геннадій Миколайович Гайдуков, є громадянами Росії, які народилися в 1973 та 1965 роках, відповідно, і мешкають у Тихорецьку (Краснодарський край). Справа переважно стосувалася права на доступ до суду пана Нестеренко та Гайдукова, двох військовослужбовців, які подали запит на приватизацію квартир, відведених їм Міністерством оборони.

Міністерство оборони виділило житло пану Нестеренко та пану Гайдукову відповідно до соціального договору оренди, яке заявники сподівалися приватизувати. Вони зв’язалися з агентством, яке управляло квартирами, а також з Міністерством оборони, яке відповіло, що оскільки відповідні адміністративні положення про процедуру приватизації все ще знаходилися на етапі розробки, вони не могли вжити необхідні дії для приватизації квартир. Проте ці органи влади додали, що вони могли забепечити права власності через суд.

Пан Нестеренко та пан Гайдуков подали позов до Тихоршетського суду проти Міністерства оборони та органу управління вимагаючи визнання права власності на їх квартири. Попереднім рішенням від 24 липня 2013 року суд оголосив їх позови неприйнятними на підставах того, що вони не подали досудове клопотання до подання заяви до суду.

Відповідно до суду заявники повинні були використовувати адміністративні канали та подавати апеляцію на судове рішення лише у випадку відхилення їх досудового клопотання; отже, оскільки Міністерство не відхилило заяви заявників на приватизацію, вимогою подання досудового клопотання було знехтувано.

Пан Нестеренко та пан Гайдуков подали апеляцію. У вересні 2013 року Краснодарський обласний апеляційний суд відхилив їх апеляції та підтвердив рішення суду.

Посилаючись на статтю 6 § 1 (право на доступ до суду) пан Нестеренко та пан Гайдуков скаржилися на те, що їх засоби судового захисту не були розглянуті по суті.

Порушення статті 6 § 1

Справедлива сатисфакція: 2500 EUR (моральна шкода) кожному – пану Нестеренко і пану Гайдукову.

Франческа Штефанчіч проти Словенії (№ 58349/09)

Заявник, Франческа Штефанчіч, є громадянкою Словенії, яка народилася в 1933 році і мешкає в м. Айдовчшина (Словенія). Справа стосувалася смерті її сина під час втручання поліції з наміром відвезти його у психіатричну лікарню.

Син заявника, Бранко Штефанчіч, який народився в 1961 році, страждав від психічних захворювань і декілька разів був госпіталізований в психіатричну лікарню. У червні 2008 року він регулярно телефонував і особисто приходив в державну прокуратуру м. Нова Гориця та висував різні помилкові звинувачення.

19 червня 2008 року він погрожував, що наступного дня він повернеться до прокуратури озброєним. Згодом голова прокуратури звернувся до психіатричної лікарні, в якій пан Штефанчіч отримував лікування, і йому порадили запропонувати громадському медичному центру звернутися із проханням про його примусове позбавлення свободи. На початку вечора того ж дня декілька поліцейських, лікар центру охорони здоров’я та два медичних працівники пішли до пана Штефанчіча додому.

Згідно із звітом поліції пан Штефанчіч відмовився від госпіталізації в психіатричну лікарню. Він став схвильованим і словесно агресивним. Коли він відштовхнув медичних працівників, які намагалися взяти його за руки, а потім наполегливо чинив опір під час одягання наручників, співробітники поліції використали силу для того, щоб покласти його на землю. В кінцевому підсумку медичний працівник ввів йому антипсихотичний лікарський засіб і, після того як він повернувся на живіт – інші ліки, використовуються для зменшення тремтіння, яке викликають антипсихотичні лікарські засоби. Через декілька хвилин співробітники поліції і медичні працівники помітили, що в нього з’явилася блювота, яку лікар приписував навантаженню. Згодом один медичний працівник виявив нерегулярне серцебиття. Медична команда почала реанімувати пана Штефанчіча, але це було безрезультатно. О 8:45 вечора лікар констатував його смерть.

Було проведене попереднє розслідування обставин смерті пана Штефанчіча, під час якого органи влади перевірили місце події, призначили складання висновку судово-медичної експертизи та взяла заяви у пані Штефанчіч та членів команди, яка втручалася. Судово-медична експертиза виявила, що пан Штефанчіч помер внаслідок удушення, викликаного вдиханням шлункового вмісту. В експертизі був зроблений висновок, що команда, яка втручалася, не могла застосувати заходи для запобігання вдиху ним шлункового вмісту з урахуванням його агресивності. У вересні 2008 року – голова Державної прокуратури прийняв рішення, що для відкриття кримінального провадження не були виконані умови.

У січні 2009 року пані Штефанчіч подала обвинувачення у вчиненні кримінального злочину проти співробітників поліції стверджуючи, що її син помер внаслідок непотрібного та непрофесійного втручання поліції. Скарга була відхилена у червні 2009 року.

Посилаючись, зокрема, на статтю 2 (право на життя) пані Штефанчіч скаржилася на те, що держава була відповідальною за смерть її сина, і розслідування обставин його смерті було проведене органами влади для приховування правди і уникнення відповідальності.

Порушення статті 2

Справедлива сатисфакція: 36 000 EUR (моральна шкода)

Тібет Ментеш та інші проти Туреччини (№ 57818/10, 57822/10, 57825/10, 57827/10 і 57829/10)

Справа стосувалася п’яти працівників, які працювали в магазинах безмитної торгівлі в аеропорту м. Ізмір, та відхилення їх вимог плати за понаднормову працю.

Заявниками є Тібет Ментеш, Атілла Кантар, Біроль Арійо, Рахмі Айдомуш та Мухаммед Еркан Гюнері. Вони є громадянами Туреччини, які мешкають в м. Ізмір (Туреччина). Вони народилися в 1967, 1965, 1968, 1960 і 1958 роках, відповідно.

У 2003 році вони відкрили провадження проти свого роботодавця, Головного управління з монополій на спиртні напої та тютюнові вироби, колишнього державного підприємства. Вони вимагали, серед іншого, компенсацію за понаднормові години, коли вони працювали поза робочим часом; вони стверджували, що відповідні умови їх колективної угоди передбачали винагороду за понаднормові години, а також години, встановлені для відпочинку на робочому місці. В вересні 2005 року Суд із трудових спорів м. Ізмір прийняв рішення на користь заявників і присудив їм компенсацію, розраховану в звіті експерта, який був призначений під час провадження. Проте по апеляції в 2008 році Касаційний суд скасував рішення про присудження заявникам компенсації та передав справу до Суду з трудових спорів із вказівками обрати інший підхід стосовно того, що вважалося понаднормовою працею. Зокрема, суд посилався на своє прецедентне право про звичайну практику щодо працівників радіомовних станцій стосовно 24-годинних робочих змін із наступними 24 годинами або 48 годинами відпочинку, наприклад, як у справах заявників; в тих попередніх справах суд постановив, що з 24 годин, проведених на робочому місці, робочими можливо було вважати лише 14 годин, оскільки неможливо безперервно працювати протягом 24 годин без відпочинку.

У відновленому провадженні було призначене складання нового звіту експерта, в якому розрахунок відповідно до цього підходу виявив, що заявники не працювали понаднормово. На підставі нового звіту суд з трудових спорів прийняв остаточне рішення у 2009 році, в якому були повністю відхилені деякі вимоги заявників, а в інших було присуджено на 90 відсотків менше, ніж в попередньому звіті експерта.

Посилаючись, зокрема, на статтю 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд) заявники скаржились на те, що провадження стосовно їх понаднормової праці було несправедливим. Вони особливо стверджували, що тлумачення Касаційним судом понаднормової праці захищало роботодавців та підбурювало до понаднормових робочих годин.

Відсутність порушення статті 6 § 1

Цей прес-реліз є документом, підготовленим Секретаріатом. Він не зобов’язує Суд. Рішення, постанови і додаткову інформацію про Суд можливо знайти на інтернет-сторінці www.echr.coe.int. Для отримання прес-релізів Суду підпишіться тут: www.echr.coe.int/RSS/en або слідкуйте за нами в Twitter @ECHR_Press.

Контакти для преси

[email protected] | тел: +33 3 90 21 42 08

Трейсі Тьорнер-Третц (тел: + 33 3 88 41 35 30)

Деніс Ламберт (тел: + 33 3 90 21 41 09)

Ніна Саломон (tel: + 33 3 90 21 49 79)

Інджи Ертекін (тел: + 33 3 90 21 55 30)

Європейський суд з прав людини був створений в Страсбурзі державами-членами Ради Європи в 1959 році для розгляду порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту