Постанови і рішення від 2 березня 2017року [ЄСПЛ]

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

20 Лютого 2018
|
1 552
|


Європейський суд з прав людини сьогодні в письмовій формі повідомив про дев’ять постанов 1 і 32 рішення2:п’ять рішень Палати наведені нижче; окремий прес-реліз був опублікований для одного іншого рішення Палати у справі Taлпіс проти Італії (заява № 41237/14.); окремий прес-реліз був також опублікований для одного рішення у справі Лабакка Лареа і інші проти Франції (№ 56710/13, 56727/13 та 57412/13.);

з трьома рішеннями Комітету, які стосуються надмірної тривалості провадження і 31 іншим рішенням можливо ознайомитися на HUDOCі вони не вказані в цьому прес-релізі.

Рішення французькою мовою нижче, відзначені зірочкою (*).

Дебре проти Франції (заява №. 52733/13) *

Заявник, Домінік Дебре, є громадянином Франції, який народився в 1954 році і мешкає в Парижі. Справа стосувалася скасування загальної кількості судових повісток за наклеп і образу на підставі того, що вони не відповідали вимогам статті 53 Закону про свободу преси.

У 2007 році пацієнт, якого лікував Дебре, лікар, який спеціалізувався в сфері лазерної депіляції, подав скаргу на нього до медичної асоціації. Вона опублікувала основні напрямки цієї скарги на інтернет-сторінці, описуючи Дебре і його колег як грабіжників і звинувачувала його в нечесній комерційній практиці, обманливій рекламі та зловживанні довірою.

У червні 2007 року Дебре подав скаргу на цю особу і оператора інтернет-сторінки до регіонального суду Парижу за образу і наклеп. Проте, суддя в досудовому провадженні регіонального суду Парижу скасував виклики в повному обсязі на підставі того, що вони були занадто невизначеними стосовно вимог розділу 53 Закону про свободу преси, оскільки він класифікував певні факти як такі, що складають образу і наклеп. Це рішення було підтверджене Апеляційним судом Парижа, але Касаційний суд скасував прийняте рішення. Справу повернули до Апеляційного суду, який 15 лютого 2011 року підтвердив свої висновки і 15 лютого 2013 року Касаційний суд в повному складі відхилив скаргу Дебре з питань права на підставі того, що виклик, який класифікує один і той самий факт як образу і наклеп, був недійсним.

Посилаючись на статтю 6 § 1 (право на доступ до суду) і статтю 13 (право на ефективний засіб судового захисту) Європейської конвенції з прав людини Дебре скаржився на скасування виклику до суду в повному обсязі і порушення його права на суд.

Відсутність порушення статті 6 § 1

1 Відповідно до статей 43 і 44 Конвенції, постанови Палати не є остаточними. Протягом трьох місяців після винесення постанови Палати, будь-яка зі сторін може вимагати передання справи на розгляд Великої палати Суду. Після подання такого запиту, колегія із п’яти суддів розглядає питання чи, заслуговує справа наступного розгляду. У такому випадку Велика палата розгляне справу і винесе остаточне рішення. Якщо запит про передачу на розгляд відхилений, рішення Палати стане остаточним в той же день. Відповідно до статті 28 Конвенції, рішення, винесені Комітетом, є остаточними.

Після того, як судове рішення стає остаточним, його передають до Комітету міністрів Ради Європи для контролю його виконання. Більш докладну інформацію про процес виконання можливо знайти тут: www.coe.int/t/dghl/monitoring/execution

2 Рішення про визнання скарг неприйнятними і рішення про вилучення заяв з реєстру є остаточними.

Параутсас і інші проти Греції (№. 34639/09) *

Заявники, Афанасій Параутсас, Аспасія Параутса, Ефтімія Параутса і Дімітра Параутса, є громадянами Греції, які народилися в 1932, 1973, 1974 і 1981 роках відповідно і мешкають в Афінах, окрім Аспасія Параутса, яка мешкає у Вашингтоні, округ Колумбія (США).

Справа стосувалася проблеми з виконанням двох адміністративних рішень стосовно знесення будівлі, яка була визнана небезпечною.

8 травня 2002 року Департамент міського планування муніципалітету Афін видав наказ про знесення першого поверху будівлі, яка належала заявникам на підставі того, що вона була порожньою, занедбаною і непридатною для проживання. Департамент міського планування далі вимагав об’єднання з нижнім поверхом повідомивши про крайній строк 30 днів для початку робіт під наглядом архітектора. На думку уряду заявники ініціювали роботи без виклику архітектора з наміром знести всю будівлю.

31 травня 2002 року ряд співробітників Департаменту міського планування відвідали місце проведення робіт і склали звіт про здійснену роботу зазначивши, по-перше, що повне руйнування будівлі було незаконним тому, що споруда знаходилась в списку «неокласичних» будівель і знаходилась під охороною як історична будівля та, по-друге, те, що роботи розпочалися. Департамент міського планування наказав власникам припинити знесення і призначив їм штраф в розмірі 4200 євро (EUR).

Звіт був переданий заявникам за допомогою документів, розміщених на будівлі, яку зносили, 21 червня 2002 року, що почало відлік 30-денного терміну для того, щоб подати заяву на повторний розгляд.

Заявники стверджують, що це рішення було передане їм лише через рік, 19 червня 2003 року, коли Афанасію Параутсасу було запропоновано сплатити призначений штраф.

4 вересня 2003 року Афанасій Параутсас подав заяву про повторний розгляд до Апеляційною ради Департаменту міського планування, який визнав її неприйнятною як подану несвоєчасно. Він згодом звернувся до адміністративного суду Афін для того, щоб скасувати рішення, стверджуючи, що в той день, коли був переданий звіт, будівля була майже повністю зруйнована і там вже не було стін, на яких можливо було повісити звіт. Ця заява була відхилена Адміністративним апеляційним судом рішенням від 28 грудня 2004, підтвердженим Державною Радою 31 грудня 2008 року.

Посилаючись на статтю 6 § 1 (право на доступ до суду та право на справедливий судовий розгляд протягом розумного проміжку часу) заявники скаржилися на відсутність доступу до суду для того, щоб відстоювати їх права, а також на тривалість провадження.

Порушення статті 6 § 1 (доступ до суду) – щодо Параутсаса

Порушення статті 6 § 1 (тривалість провадження) – щодо Параутсаса

Заява визнана неприйнятною стосовно Аспасії, Ефтімії і Дімітри Параутса

Справедлива сатисфакція: 4200 євро (EUR) (моральна шкода) і 1274 євро (видатки і витрати) Параутсасу.

Мороз проти України (№. 5187/07)

Заявник, Олег Мороз, є громадянином України, який народився в 1967 році і зараз відбуває вирок до тюремного ув’язнення. Справа стосувалася його переслідування за вбивство на додаток до умов і поводження, якого він зазнав під час досудового ув’язнення.

Вранці 1 червня 2005 року О., президент Асоціації стоматологів України, був застрелений в його офісі. Мороз був присутній в той час і викликав швидку допомогу. Коли прибула поліція Мороз пояснив, що це був нещасний випадок: що він і О. обидва цікавились полюванням; він приніс пістолет в подарунок O.; і пістолет випадково вистрілив коли О. спробував вихопити його до себе.

Мороз був заарештований працівниками поліції і був допитаний пізніше тієї ночі за присутності його адвоката.

Адвокат вказав поліції, що Мороз повинен був отримати можливість поговорити з ним наодинці до допиту. Проте, слідчий відхилив це прохання. Мороз пізніше був звинувачений у вбивстві, а потім і в незаконному виробництві, володінні і зберіганні вогнепальної зброї. Починаючи з липня 2005 року він знаходився під вартою в центрі досудового ув’язнення м. Київ № 13 ( «СІЗО»).

У травні 2006 року Київський міський апеляційний суд визнав Мороза винним і засудив його до 15 років ув’язнення. Суд постановив, що Мороз навмисно вистрілив О. двічі в голову як помсту за перешкоджання О. стати Морозу виконуючим обов’язки виконавчого директора Асоціації Стоматологів України. Висновок суду був заснований на свідченнях свідків (у тому числі трьох осіб,  які увійшли в кімнату після інциденту і побачили як Мороз посміхався), а також судово-медичній експертизі (яка включала балістичну експертизу, яка суперечила версії подій Мороза). Мороз подав апеляцію, але Верховний суд підтвердив рішення в листопаді 2006 року.

З 1 липня 2007 року Мороз був переведений до в’язниці № 72 для відбування покарання.

Посилаючись, зокрема, за статтю 6 (право на справедливий судовий розгляд) Мороз скаржився, що провадження проти нього було несправедливим. Зокрема, він скаржився на те, що він не отримав дозвіл на приватну бесіду з його адвокатом в відділку поліції до допиту; а також на те, що йому також було відмовлено в адвокаті коли його вперше допитували про стрілянину на місці події. Посилаючись на Статтю 8 (право на сімейне життя і кореспонденцію) Мороз скаржився, що, незважаючи на те, що він знаходився в досудовому ув’язненні, йому не надали дозвіл зустрітися з його сім’єю або відправити їм листа. Він також посилався на статтю 9 (свобода релігії) для того, щоб скаржитися на те, що під час досудового ув’язнення він не отримав дозволу зустрітися з його священиком або відвідати церкву в СІЗО а також на те, що його релігійна література та інші релігійні предмети були вилучені співробітниками СІЗО.

Відсутність порушення статті 6 §§ 1 і 3 (с)

Порушення статті 8

Порушення статті 9

Справедлива сатисфакція: 4000 EUR (моральна шкода).

Пальчик проти України (№. 16980/06)

Заявник, Олександр Пальчик, є громадянином України, який народився в 1954 році і мешкає в Костянтинівці. Справа стосувалася його твердження, що кримінальне провадження, відкрите проти нього за контрабанду і пов’язані з нею злочини, було несправедливим.

У 2002 році було відкрите кримінальне провадження проти Пальчика, генерального директора приватної компанії, за підозрою в укладанні фіктивних угод про придбання феромарганця з чотирма українськими приватними компаніями з метою повернення податку на вартість експорту. Пальчик заперечував твердження, стверджуючи, що він законно придбав феромарганець в чотирьох компаній, експортував його в Росію, а потім отримав повернення переплачених податків. Під час досудового розслідування керівники чотирьох компаній визнали, що угоди були або підробленими або фіктивним та не було здійснено жодної фактичної поставки товарів; деякі з керівників також повторили ці твердження під час очної ставки з Пальчиком.

Поліція намагалася принаймні п’ять разів протягом періоду між 2003 і 2004 роками привести цих та інших свідків на слухання у цій справі, але безуспішно. Тому досудові заяви цих свідків були зачитані на слуханні у справі в серпні 2004 року.

У грудні 2004 року Пальчик був визнаний винним в експорті феромарганцю на підставі підроблених документів, поверненні податку на підставі фіктивних і підроблених документів, зловживанні службовим становищем і підробці документів. Його остаточним вироком було сім років і шість місяців ув’язнення із забороною займання керівних посад протягом двох років. Під час засудження Пальчика суд першої інстанції покладався, зокрема, на свідчення ряду свідків, наданих під час досудового розслідування, а також на невідповідності між офіційними документами компанії Пальчика, а також на тіньовий бухгалтерський облік, виявлений владою. Ці висновки і вирок були підтверджені по апеляції в березні 2005 року. Апеляції Пальчика і його адвоката з питань права були відхилені Верховним судом у вересні 2005 року на підставі того, що висновки нижчестоящих судів були засновані на значній кількості доказів, зокрема, заявах, зроблених керівниками компаній на етапі розслідування.

Пальчик був звільнений з-під варти після президентського помилування в травні 2009 року.

Посилаючись на статтю 6 §§ 1 і 3 (d) (право на справедливий судовий розгляд / право викликати і допитати свідків) Пальчик подав ряд скарг стосовно справедливості провадження проти нього. Зокрема, він скаржився на те, що Верховний суд не викликав його і його адвоката на слухання по його апеляції з питань права, і, таким чином, лише слухав справу за присутності прокурора, в порушення принципу рівності сторін. Крім того, він скаржився на те, що свідки, свідчення яких були використані для його засудження, не були розглянуті під час судового розгляду і п’ять інших свідків взагалі не були викликані. І, наприкінці, він також скаржився на те, що він не міг отримати копію рішення апеляційного суду від березня 2005 року протягом значної кількості часу під час провадження, в порушення статті 34 (право на індивідуальну заяву).

Порушення статті 6 § 1(рівність сторін)

Відсутність порушення статті 6 §§ 1 і 3 (d) – стосовно прийому заяв двох свідків (С. та К.) як доказів.

Порушення статті 6 §§ 1 і 3 (d)– стосовно прийняття неперевіреної заяви одного зі свідків (Р.) як доказу.

Відсутність порушення статті 34

Справедлива сатисфакція: 1000 EUR (моральна шкода) і 600 EUR (видатки і витрати).

Ахмед проти Сполученого Королівства (№. 59727/13)

Заявник, Лібан Мохамуд Ахмед, є громадянином Сомалі, який народився в 1977 році і мешкає в Лондоні. Справа стосувалася його утримання під вартою після того, як міністр вирішив видати наказ про його депортацію.

У 1999 році заявник подав клопотання про надання притулку у Сполученому Королівстві. Воно не мало успіху, але він отримав винятковий дозвіл для того, щоб залишитися у Сполученому Королівстві до 2004 року.

Після десяти засуджень в кримінальному порядку протягом періоду з листопада 2001 року до серпня 2005 року Ахмед був знову засуджений в грудні 2007 року в порушенні громадського порядку і відмові здатися та був засуджений до ув’язнення на чотири з половиною місяці. У січні 2008 Ахмеду вручили повідомлення, що міністр має намір видати наказ про його депортацію. Його апеляція проти цього рішення була відхилена.

8 лютого 2008 року Ахмед був затриманий для очікування його депортації. Вказівки про видалення були скасовані 16 червня 2009 року після того, як Ахмед подав заяву до Європейського суду з прав людини, який надав тимчасовий захід відповідно до правила 39.

Його утримання під вартою переглядалось щомісяця із зазначенням підстав для продовження його утримання під вартою, які записувались в формах для перегляду. В деяких з форм для перегляду, виданих після надання тимчасового заходу відповідно до Правила 39, було зазначено, що в тому, що національні суди описали як уривки, які були «не дуже доречно виражені» [§22] було вказано, що його наступне утримання під вартою було прямим наслідком його апеляцій, Правило 39 «є бар’єром для видалення» і він міг скоротити тривалість його утримання під вартою, забрати заяви добровільно.

Суди неодноразово відмовлялися надати Ахмеду тимчасове звільнення під заставу і його наступні твердження проти його видалення також були відхилені міністром.

13 липня 2011 року, через два тижні після того як суд прийняв рішення з питання про видалення в Сомалі в справі Суфі і Eлмі проти Сполученого Королівства Ахмед був звільнений під заставу.

У листопаді 2011 року Адміністративний суд відхилив позов Ахмеда про судовий перегляд встановивши, що його утримання під вартою не було незаконним. Зокрема, Суд зазначив, що Ахмед явно представляв значний переховування, Апеляційний суд відхилив його скаргу в жовтні 2012 року.

Верховний суд відмовив у дозволі на апеляцію 26 березня 2013 року.

Посилаючись на статтю 5 § 1 (f) (право на свободу та особисту недоторканність) Ахмед скаржився на те, що національне законодавство, яке регулює адміністративне затримання іммігрантів до висилки, не було достатньо точним, доступним і передбачуваним для того, щоб відповідати стандартам законності відповідно до Конвенції.

Він також стверджував, що його утримання під вартою з 8 лютого 2008 року до 13 липня 2011 не мало на меті депортацію і порушувало його право на свободу. Крім того Ахмед посилався на статтю 34 (право на подачу індивідуальної заяви) для скарги на те, що влада перешкоджала його праву звернутися до суду обґрунтовуючи рішення залишити його під вартою тим фактом, що він отримав тимчасовий захід відповідно до правила 39 (тимчасові заходи) Регламенту Суду від Суду, а також тим, що він неодноразово отримував пропозиції приєднатися до «спрощеної схеми повернення», за якою він би добровільно повернувся в Сомалі.

Відсутність порушення статті 5 § 1 е)

Відсутність порушення статті 34

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту