Постанови і рішення від 07 вересня 2017 року

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

20 Лютого 2018
|
512
|

Езгета проти Хорватії (заява № 40562/12)

Заявник, Іва Езгета, є громадянкою Хорватії, яка народилася в 1956 році і мешкає в м. Новіград (Хорватія). Справа стосувалася її скарги на позбавлення доступу до Верховного суду та відсутності справедливого судового розгляду в наборі цивільних проваджень.
У грудні 1999 року пані Езгета уклала угоду про купівлю продаж з компанією G.P. стосовно кількох земельних ділянок у Новіграді навколо ряду житлових будинків, побудованих компанією. У жовтні 2000 року G.P. подала цивільний позов до муніципального суду м. Бує проти муніципалітету Новіград – в якому він отримав земельні ділянки в 1971 році для постійного користування з метою будівництва будинків – вимагаючи виправлення даних щодо розміру певних ділянок землі в реєстрі земельних ділянок. Згодом пані Езгета подала запит про приєднання до провадження як сторона, яка вступає у справу, оскільки вона придбала деякі з ділянок, про які йде мова. Її запит був задоволений Муніципальним судом у червні 2001 року. У лютому 2005 року він задовольнив позов, проте рішення буле скасоване по апеляції Окружним судом і справа була передана для нового розгляду. У травні 2009 року Муніципальний суд відхилив позов як необґрунтований. Пані Езгета подала апеляцію зі скаргою, зокрема, на те, що її справу розглянув та прийняв рішення по цій справі керівник апарату суду, який не був уповноважений проводити провадження, про яке йде мова, згідно з відповідними процесуальними нормами. У жовтні 2010 року Окружний суд відхилив рішення суду першої інстанції. Згодом пані Езгета подала апеляцію з питань права та конституційну скаргу. Верховний Суд оголосив апеляцію з питань права неприйнятною у жовтні 2011 року вважаючи, що вартість позову не досягла встановленого законодавством порогу в 100 000 хорватських кун всупереч висновкам судів нижчої інстанції стосовно того, що вартість перевищувала цей поріг. У березні 2012 року Конституційний Суд відхилив конституційну скаргу пані Езгета як явно необґрунтовану.

Посилаючись на статтю 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд / доступ до суду) Європейської конвенції з прав людини пані Езгета скаржилась, зокрема, на те, що провадження було проведене в Мунципальному Суді м. Бує і рішення було прийняте керівником апарату суду, який не був уповноважений на це згідно з відповідним національним законодавством.

Порушення статті 6 § 1 – стосовно права на «судовий орган, встановлений законом».

Справедлива сатисфакція: 2500 євро (EUR) (моральна шкода) та 2,000 євро (видатки та витрати).

1 Відповідно до статей 43 і 44 Конвенції, постанови Палати не є остаточними. Протягом трьох місяців після винесення постанови Палати, будь-яка зі сторін може вимагати передання справи на розгляд Великої палати Суду. Після подання такого запиту, колегія із п’яти суддів розглядає питання чи, заслуговує справа наступного розгляду. У такому випадку Велика палата розгляне справу і винесе остаточне рішення. Якщо запит про передачу на розгляд відхилений, рішення Палати стане остаточним в той же день. Відповідно до статті 28 Конвенції, рішення, винесені Комітетом, є остаточними.
Після того, як судове рішення стає остаточним, його передають до Комітету міністрів Ради Європи для контролю його виконання. Більш докладну інформацію про процес виконання можливо знайти тут: www.coe.int/t/dghl/monitoring/execution
2 Рішення про визнання скарг неприйнятними і рішення про вилучення заяв з реєстру є остаточними.

Лакруа проти Франції (№ 41519/12) *
Заявник, Мішель Лакруа, є громадянином Франції, який народився в 1964 році і мешкає в м. Ле-Брок (Франція). Він є викладачем геології. У відповідний час він був членом муніципальної ради у муніципалітеті м. Ле Брок.

Справа стосувалася засудження в кримінальнмоу порядку члена муніципальної ради за публічний наклеп на мера та його першого заступника у зв’язку із зауваженнями, зробленими ним на засіданні муніципальної ради.

Як член комітетів з фінансів та тендерів пан Лакруа був відповідальним за нагляд за схемою безпеки та покращенням державних земель на шосе Клав. У 2009 році він звернув увагу на порушення, які, на його думку, мали місце в двох угодах на постачання у зв’язку з шосе Клав. Зокрема, він надіслав листа префекту департаменту Alpes-Maritimes та регіональному відділу аудиту. Згодом на засіданні муніципалітету ради, на якому повинна була обговорюватися поправка до угоди, укладеної з компанією, обраною для виконання роботи, пан Лакруа звинуватив мера та його першого заступника у шахрайстві та закликав до їх відставки. Його коментарі були повідомлені в щоденній газеті ” Nice Matin “.

У листопаді 2009 року Державна прокуратура відкрила попереднє розслідування щодо умов державних закупівель товарів і послуг, які критикував пан Лакруа. У січні 2010 року останній надіслав листа префекту, до якого він додав безліч документів зі скаргою на поведінку, яку він вважав злочинною за своїм характером. Крім того, пан Лакруа повторив свої звинувачення в листівці, розповсюдженій в січні 2010 року.
У січні 2010 року пан Лакруа був викликаний до кримінального суду м. Грассе за звинуваченням у публічному наклепі у зв’язку з зауваженнями, зробленими під час засідання муніципальної ради та в листівці У вересні 2010 року він був визнаний винним у злочині публічного наклепу на підставі того, що він не довів дійсність своїх звинувачень. Йому було наказано сплатити штраф у розмірі 1000 євро (EUR) та сплатити кожній із цивільних сторін 1 євро відшкодування збитків. У лютому 2011 року Апеляційний суд Айкс-ан-Прованс постановив, що пан Лакруа втратив право надати докази стосовно того, чи були наклепницькі твердження правдивими та відхилив свою заяву про добросовісне надання свідчень. Апеляційний сул підтвердив рішення суду першої інстанції визнавши заявника винним в публічному наклепі щодо громадянина, відповідального за державну службу або який займав державну посаду. Касаційний суд визнав апеляцію пана Лакруа неприйнятною.
Посилаючись на статтю 10 (свобода вираження поглядів) Європейської конвенції пан Лакруа скаржився на його засудження в кримінальному порядку за наклеп.

Порушення статті 10.
Справедлива сатисфакція: 1070 євро (матеріальна шкода), 5000 євро (моральна шкода) та 11000 євро (видатки і витрати).

Мірзлашвілі проти Грузії (№ 26657/07)
Заявник, Ніколоз Мірзашвілі, є громадянином Грузії, який народився в 1971 році і у відповідний час відбував покарання у в’язниці № 2 м. Руставі (Грузія). Справа переважно стосувалася його скарги на те, що йому не була надана відповідна медична допомога для лікування раку під час утримання під вартою.
У серпні 2005 року Мірзашвілі взяли під варту для очікування судового процесу за звинуваченням у крадіжці та озброєному пограбуванні. Він був визнаний винним у вбивстві за цими звинуваченнями в жовтні 2006 року і засуджений до десяти років ув’язнення, засудження та покарання були згодом підтверджені по апеляції. До взяття під варту Мірзашвілі пройшов курс лікування раку яєчка та йому був поставлений діагноз хронічного гепатиту С (HCV). Незабаром після того, як його взяли під варту, його перевели до тюремної лікарні, в якій його діагнози були підтверджені і лікарі рекомендували консультацію з онкологом та спеціальне медичне обстеження в Національному центрі онкології (НКО). Пан Мірзашвілі залишався в тюремній лікарні протягом декількох місяців до початку лютого 2006 року без спеціального обстеження отримуючи болезаспокійливі засоби для лікування його симптомів. Після декількох переведень у в’язниці і з огляду на те, що його стан здоров’я все ще залишався незадовільним, його знову перевели в лікарню в’язниці наприкінці лютого 2006 року. У березні 2006 року його знову оглянув онколог, який зробив висновок, що рак повернувся і хронічний HCV погіршився. У листопаді 2006 року Мірзашвілі направили в НКО на курс хіміотерапії, але через декілька тижнів його знову не направили туди для проведення огляду та хіміотерапії всупереч рекомендаціям онколога. Протягом наступних місяців пан Мірзашвілі двічі пройшов хіміотерапію, але протягом декількох періодів у 2007 році він отримав лікування лише за його симптомів.
У березні 2008 року після вказівки Європейського суду з прав людини згідно з Правилом 39 Регламенту Суду (тимчасові заходи) стосовно того, що його необхідно розмістити у тюремній лікарні та забезпечити належним лікуванням раку та хронічного гепатиту В пана Мірзашвілі перевели в тюремну лікарню. Згодом він пройшов комплексні обстеження спеціаліста в тюремній лікарні та в цивільному медичному закладі.
Посилаючись, зокрема, на статтю 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність) поводження пан Мірзашвілі скаржився, зокрема, на те, що йому не надавали відповідну медичну допомогу під час його утримання під вартою.

Порушення статті 3 – через невідповідне медичне лікування, надане пану Мірзашвілі у в’язниці до 28 березня 2008 року.
Відсутність порушення статті 3 – у зв’язку з медичним лікуванням, наданим пану Мірзашвілі у в’язниці після 28 березня 2008 року.
Справедлива сатисфакція: EUR 333 (матеріальна шкода) та 4,500 EUR (моральна шкода).

D.J. проти Німеччини (№ 45953/10)
Заявник, D.J., є громадянином Німеччини, який народився у 1952 році. На момент подання заяви він знаходився під вартою у в’язниці Тегел у Берліні. Зараз він мешкає у Берліні. Справа стосувалася наказу про продовження його досудового ув’язнення, яке, як він стверджував, було засноване на застарілій та недостатній думці психіатра. D.J. був визнаний винним в небезпечному нападі і засуджений до шести років і шести місяців ув’язнення у жовтні 1998 року Берлінським регіональним судом, який виявив, що він переслідував свою колишню подругу і в кінцевому підсумку вдарив її ножицями з наміром вбити її. В той же час суд видав наказ про досудове ув’язнення. Суд вважав, що D.J., який раніше був визаний винним за подібні правопорушення, мав схильність до серйозних насильницьких злочинів і був небезпечним для суспільства. Після відбування повного строку ув’язнення у лютому 2005 року D.J. залишався під вартою без офіційного рішення суду, оскільки в провадженні були затримки. У червні 2007 року він був звільнений після того, як Апеляційний суд м. Берлін прийняв рішення, що його тривале превентивне ув’язнення без рішення компетентного суду було незаконним.
У липні 2007 року Обласний суд м. Берлін наказав виконати його досудове ув’язнення згідно з відповідними положеннями Кримінального кодексу Німеччини посилаючись на думку психотерапевта та висновку, що D.J. все ще був небезпечним для суспільства. Він залишився на свободі доки його апеляційна скарга проти рішення очікувала рішення суду. Протягом цього час він знайшов квартиру і роботу та добровільно розпочав психотерапію. У травні 2008 року Апеляційний суд м. Берлін підтвердив рішення Обласного суду постановивши, що існував високий ризик того, що D.J. буде вчиняти наступні правопорушення та тяжкі злочини. Після цього рішення він добровільно повернувся у в’язницю. Його конституційна скарга на рішення судів щодо його тривалого превентивного ув’язнення не мала успіху, а заява до Європейського суду з прав людини у цьому контексті була визнана неприйнятною.
У своєму першому періодичному наглядовому провадженні Обласний суд м. Берлін у жовтні 2009 року прийняв рішення стосовно, що D.J. повинен був залишатися в превентивному ув’язненні виявивши, що можливо було б обґрунтовано очікувати, що він буде вчиняти наступні злочини у випадку звільнення. Суд взяв до уваги письмову заяву адміністрації в’язниці у березні 2009 року стосовно того, що він не бажав працювати над його проблемами і відмовлявся від будь-якого лікування в центрі утримання під вартою. Суд також заслухав D.J. у вересні 2009 року і посилався на дві думки експерта від 2005 та 2006 року, відповідно відхиливши прохання D.J. про нові думки психіатрів. У той же час суд визнав, що D.J. необхідно було надати дозвіл продовжувати свою терапію із зовнішнім психологом, який лікував його під час перебування на свободі, який не був уповноважений проводити це лікування з моменту його відновленого превентивного ув’язнення. Рішення про продовження його превентивного ув’язнення було підтримане Апеляційним судом м. Берлін у березні 2010 року. У червні 2010 року Федеральний конституційний суд відмовився розглянути конституційну скаргу D.J. на рішення Обласного суду та Апеляційного суду. В кінцевому підсумку D.J. був звільнений умовно-достроково в листопаді 2013 року. D.J. зокрема, стверджував, що наказ від жовтня 2009 року про продовження виконання його превентивного ув’язнення, який згодом був підтриманий судами Німеччини, порушував статтю 5 § 1 (a) (право на свободу та безпеку), та скаржився на те, що його утримання під вартою було засноване на застарілій та недостатній думці експерта, а також на те, що до цього наказу він не отримав дозвіл на продовження лікування із зовнішнім психіатром.
Відсутність порушення статті 5 § 1.

Ерол проти Німеччини (№ 68250/11)
Заявник, Рамазан Ерол, є громадянином Туреччини, який народився в 1974 році і мешкаає в м. Аахен (Німеччина). Справа стосувалася рішення судів Німеччини не призупиняти виконання наказу про його утримання під вартою.
Ерол був заарештований 20 квітня 2010 року після того, як його застали в таємній задній кімнаті кафе, яким він керував, за зважуванням та пакуванням 400 гр. кокаїну. Наступного дня окружний суд видав ордер на його арешт на підставі того, що його підозрювали у комерційному обігу значної кількості наркотиків і існував ризик його переховування. У липні 2010 року він був обвинувачений у трьох пунктах комерційного обігу значної кількості наркотиків і 29 вересня 2010 року він був визнаний винним за одним із цих пунктів та виправданий за іншими двома. Окружний суд засудив його до двох років і шести місяців ув’язнення.
В той час як апеляційне провадження проти рішення, відкрите паном Еролом та державним прокурором, все ще очікувало рішення суду, окружний суд прийняв рішення не задовольняти апеляцію пана Ерола проти наказу про продовження його утримання під вартою і передав справу до регіонального суду, який 7 жовтня 2010 року відхилив апеляцію проти наказу про утримання під вартого. Після того, як регіональний суд прийняв рішення не задовольняти ще одну апеляцію пана Ерола проти цього рішення та передати це питання до Апеляційного суду м. Кельн, цей суд повідомив йому, що він розглядав питання про призупинення виконання наказу про утримання під вартою та звернувся з проханням прояснити пропозицію, яку він зробив для того, щоб його сім’я надала заставу в 10 000 євро (EUR). 3 грудня 2010 року Апеляційний суд відхилив апеляцію, але схвалив оцінювання чотирьох судів нижчої інстанції стосовно того, що існував ризик його переховування; та, зокрема, зазначив, що пан Ерол був безробітним, а його дружина також була громадянкою Туреччини, його діти були молодого віку і його батьки володіли заміським будинком в Туреччині. Проте суд вказав, що він все одно буде розглядати питання призупинення виконання наказу про утримання під вартою, якщо він повинен був безпосередньо надати суму застави. Оскільки його сім’я не бажала надавати необхідні кошти в його розпорядження суд не був готовий призупинити виконання наказу постановивши, що сімейні зв’язки не були достатньо міцними для того, щоб не допустити, щоб Ерол ризикував втратити безпеку переховуючись.
Засудження пана Ерола стало остаточним 3 січня 2011 року після того, як обидві сторони відкликали свої апеляції. Того ж дня окружний суд призупинив виконання наказу про утримання під вартою після виконання ряд умов, в тому числі надання застави у розмірі 5000 євро, і він був звільнений. Федеральний Конституційний Суд відмовився приймати його конституційну скаргу для прийняття рішення проти рішення апеляційного суду м. Кельн від 3 грудня 2010 року.
Пан Ерол стверджував про порушення статті 5 § 4 (право на законність утримання під вартою та прийняття рішення судом без зволікання), наполягаючи, зокрема, на тому, що Апеляційний суд неправомірно вважав, що існував ризик його переховування та рішення було свавільним.
Відсутність порушення статті 5 § 4.

Штоллєнверк проти Німеччини (№ 8844/12)
Заявник, Крістоф Штоллєнверк, є громадянином Німеччини, який народився в 1967 році і мешкає в м. Дюрен (Німеччина). Справа стосувалася провадження щодо перегляду законності його утримання під вартою.
Коли його раніше зупиняли у двох випадках з понад десятьма грамами героїну пан Штоллєнверк був заарештований 27 серпня 2010 року, коли в нього було знайдено більше ніж 15 грамів героїну. Окружний суд видав ордер на його арешт на підставі того, що існувала сильна підозра в тому, що він займався торгівлею наркотиками та існував ризик його переховування. Він залишався в попередньому ув’язненні, законність якого була переглянута вісім разів судами. 6 грудня 2010 року Штоллєнверк був визннаний винним за трьома пунктами масштабного незаконного обігу наркотиків та був засуджений до двох років і шести місяців ув’язнення. У своєму рішенні того ж дня окружний суд видав наказ про продовження його утримання під вартою.
Наступна апеляція пана Штоллєнверка проти рішення про його утримання під вартою була відхилена і 5 січня 2011 року він подав нову апеляцію проти цього рішення. Він вимагав надіслати зауваження Генеральної державної прокуратури м. Дюсельдорф для того, щоб мати можливість відповісти на них. Адвокат пана Штоллєнверка отримав письмові зауваження прокурора 3 лютого 2011 року та подав відповідь до апеляційного суду 10 лютого 2011 року. Після телефонного запиту до цього суду того ж дня адвокат дізнався, що 3 лютого суд вже прийняв рішення по апеляції і відхилив її. Згодом адвокат подав запит про проведення наступного слухання, але цей запит був відхилений як неприйнятний апеляційним судом 25 лютого 2011 року, який вважав, що право пана Штоллєнверка бути заслуханим в суді не було порушене та зауваження прокуратури не містили жодних невідомих йому фактів і тому йому не існувало необхідності в тому, щоб передавати йому їх.
У липні 2011 року Федеральний конституційний суд відмовився прийняти конституційну скаргу пана Штоллєнверка про винесення рішення.
Посилаючись на статтю 5 § 4 (право на законність утримання під вартою та прийняття рішення судом без зволікання) пан Штоллєнверк скаржився на те, що в його справі був порушений принцип рівності сторін, оскільки апеляційний суд прийняв рішення від 3 та 25 лютого 2011 року не надавши йому можливість відповісти на письмові зауваження органів прокуратури.

Порушення статті 5 § 4.
Справедлива сатисфакція: Суд дійшов висновку, що виявлення порушення складало достатньо справедливу сатисфакцію для відшкодування моральної шкоди, завданої пану Штоллєнверку. Суд також присудив йому 4000 євро відшкодування видатків та витрат.

Піалопулос та інші проти Греції (№ 2) (№ 40758/09) *
Заявники, Майкл Піалопулос, Арістофаніс Алексіу, Ніколаос Георгакопулос та Арістеа Піалопулу, є громадянами Греції, які народилися в 1951, 1930, 1964 та 1949 роках відповідно і мешкають у Афінах. Справа стосувалася наказу про експропріацію щодо земельної ділянки, яка належала їм.
Земельна ділянка заявників, розташована в м. Нео Психіко (Афіни), підпорядковувалася ряду наказів про експропріацію з 1988 року. Перший наказ був виданий у березні 1988 року, другий – у травні 1990 року, третій – у серпні 1993 року. Перший і третій накази були скасовані в 1991 і 1995 році, відповідно, а заявники отримали компенсацію за завдану шкоду. У січні 2004 року заявники подали запит до Префектури м. Афіни з проханням оголосити другу експропріацію недійсною, стверджуючи, зокрема, що їм не була присуджена компенсація та не було прийнято жодного рішення щодо призначеного використання земельної ділянки. У січні 2005 року префект вирішив на власний розсуд скасувати наказ про експропріацію. Невираженим прямо результатом цього рішення стало те, що оскаржену земельну ділянку можливо було використовувати лише для будівництва житла.
У квітні 2005 року муніципалітет м. Нео Психіко звернувся до Верховного адміністративного суду з проханням скасувати це рішення; муніципалітет подав запит і отримав призупинення дії апеляції. У січні 2009 року Верховний адміністративний суд не поставивши під сумнів скасування наказу про експропрію постановив, що такий захід не зробив землю придатною для будівництва і до завершення внесення змін в план містобудування питання про статус власності, про яку йде мова, залишалося невирішеним з точки зору міського плану розвитку. Суд також зазначив, що земельна ділянка була розташована в районі дуже щільного будівництва та вона складала одну з останніх «зелених зон» у муніципалітеті. Суд постановив, що жодна адміністративна одиниця, за винятком Президента Республіки, не могла вносити зміни в міський план розвитку. Отже Суд скасував рішення префекта та передав справу органам влади для прийняття рішення про статус міського розвитку землі. 5 жовтня 2016 року був прийнятий відповідний указ Президента.
У червні 2006 року, а потім у липні 2010 року заявники подали два безуспішних позови для відшкодування збитків за втрату власності. Провадження стосовно другого позову очікує рішення Верховного адміністративного суду.
Посилаючись на статтю 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд), статтю 13 (право на ефективний засіб судового захисту) та статтю 1 Протоколу № 1 (захист власності) заявники стверджували, що вони були жертвами de facto експропріації на підставі того, що їх права на земельну ділянку, про яку йде мова, були невизначені протягом 22 років. Вони також стверджували, що вони були позбавлені ефективного засобу судового захисту, який надав би їм можливість подати запит на скасування експропріації.
Порушення статті 13 разом зі статтею 1 Протоколу № 1
Порушення статті 6 § 1 (тривалість провадження)
Справедлива сатисфакція: 4000 євро кожному заявникові відшкодування моральної шкоди та 1500 євро заявникам спільно видатків і витрат.

M.L. проти Норвегії (№ 43701/14)
Заявник, M.L., є громадянкою Норвегії, яка народилася в 1987 році. Справа стосувалася її скарги на розміщення її сина в родині, яка прийняла на виховання дитину, які не були її родичами.
M.L. є матір’ю двох дітей, які є братами по одному з батьків. Її старшого сина, який народився у 2008 році, взяли під постійну державну опіку органи влади у 2010 році і розмістили його разом з її матір’ю і вітчимом. Її молодшого сина X., який народився у лютому 2012 року, терміново передали під опіку відповідно до рішення муніципальних служб у справах дітей у червні 2012 року після того, як інші органи державної влади та приватна особа повідомили, що M.L. не могла піклуватися про нього. Їй раніше був поставлений діагноз гіперкінетичного розладу і вона мала історію психіатричного лікування. Це рішення було підтримане Окружною радою соціального захисту населення.
Згодом органи соціального захисту дітей звернулися до Ради з проханням видати наказ про державну опіку щодо передачі X. в прийомну родину та надати M.L. права доступу під наглядом. Стосовно питання де необхідно розміщувати X., органи влади вважали, що, незважаючи на те, що мати та вітчим M.L. раніше були схвалені як прийомні батьки для її старшого сина, розміщення в них не було б в найкращих інтересах Х. M.L. подала заперечення щодо запиту про видачу наказу про державну опіку та стверджувала, що, якщо б був виданий такий наказ, то X. необхідно було б розмістити з її матір’ю та вітчимом. У жовтні 2012 року Рада задовольнила запит про видачу наказу про державну опіку та прийняла рішення, що X. повинен залишатись у будинку, в якому він був розміщений під час термінового заходу. Рада вважала, зокрема, що Х. міг бути вразливим через проблеми, пов’язані з увагою, і піклування про іншу прийомну дитину було б навантаженням для матері та вітчима M.L.. У січні 2013 року X. передали з притулку для термінового розміщення дітей в сім’ю, яка прийняла на виховання дитину.
M.L. подала апеляцію до міського суду, який у липні 2013 року підтвердив рішення Ради. Окрім оцінювання Ради суд вважав, що X. прив’язався до своєї нової прийомної матері після переїзду в його останню прийомну сім’ю, а ще одна зміна була б шкідливою для нього. Крім того, посилаючись на думку психолога суд вважав, що M.L.. мав більш тісні емоційні зв’язки з Х., ніж її старший син, які могли б ускладнитись, якщо б Х. розмістили тій самій прийомній сім’ї, що і його старшого брата. M.L. подала апеляцію проти рішення Міського суду стосовно вибору прийомної сім’ї. Вищий і Верховний суди відхилили її апеляції.
M.L. скаржилася на те, що відмова органів влади розмістити її молодшого сина разом з матір’ю і вітчимом порушувала її права відповідно до статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя).

Відсутність порушення статті 8.

Цей прес-реліз є документом, підготовленим Секретаріатом. Він не зобов’язує Суд. Рішення, постанови і додаткову інформацію про Суд можливо знайти на інтернет-сторінці www.echr.coe.int. Для отримання прес-релізів Суду підпишіться тут: www.echr.coe.int/RSS/en або слідкуйте за нами в Twitter @ECHR_Press.

Контакти для преси
[email protected] | тел: +33 3 90 21 42 08
Трейсі Тьорнер-Третц (тел: + 33 3 88 41 35 30)
Деніс Ламберт (тел: + 33 3 90 21 41 09)
Інджи Ертекін (тел: + 33 3 90 21 55 30)
Джордж Стеффорд (тел: + 33 3 90 21 41 71)

Європейський суд з прав людини був створений в Страсбурзі державами-членами Ради Європи в 1959 році для розгляду порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту