Тероризм

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

10 Січня 2019
|
516
|

 Січень 2019 року

Тероризм і Європейська конвенція з прав людини

Стаття 15 (відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації) Європейської конвенції з прав людини: «Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням згідно з міжнародним правом.».

Це положення дозволяє державі в односторонньому порядку відступити від деяких її зобов’язань відповідно до Європейської конвенції з прав людини за деяких виняткових обставин і використовується деякими державами-членами в контексті тероризму (дивіться фактичні дані «Відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації»).

Приклад справ, в яких Європейський суд з прав людини звертався до відступів від зобов’язань:

Лоулесс проти Ірландії (№ 3)

1 липня 1961 року

Відступ Ірландії від зобов’язань в 1957 році після терористичного насильства, пов’язаного з Північною Ірландією. Заявник, підозрюваний в членстві в ІРА ( «Ірландська республіканська армія»), стверджував, що він знаходився під вартою без судового розгляду протягом періоду з липня до грудня 1957 року в військовому таборі для утримання під вартою, розташованому на території Республіки Ірландії.

Ірландія проти Сполученого Королівства (дивіться нижче, сторінка 2)

18 січня 1978 року

Відступ Сполученого Королівства від зобов’язань щодо його правління в Північній Ірландії на початку 1970-х років і відновлення в ряді випадків.

Бранніган і Макбрайд проти Сполученого Королівства (дивіться нижче, стор. 12)

26 травня 1993 року

Наступний відступ від зобов’язань, поданий Сполученим Королівством в 1989 році стосовно Північної Ірландії.

Аксой проти Туреччини (дивіться нижче, сторінка 2)

18 грудня 1996 року

Відступи від зобов’язань уряду Туреччини щодо південно східної частини Туреччини через заворушення між силами безпеки і членами РПК (Робітничої партії Курдистану), терористичної організації.

А. і інші проти Сполученого Королівства (заява №. 3455/05) (дивіться нижче, сторінка 11)

19 лютого 2009 року (Велика Палата)

Відступ від зобов’язань, поданий Сполученим Королівством в 2001 році після терористичних актів 11 вересня в Сполучених Штатах.

(Підозрювані) терористи

Питання відповідно до статті 3 (заборона катування і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання) Конвенції

Умови утримання під вартою

Стаття 15 (відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації) Європейської Конвенції з прав людини пояснює, що деякі заходи є не недопустимими незалежно від надзвичайної ситуації. Наприклад, стаття 3 (заборона нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження або катування) Конвенції є абсолютним правом, яке не допускає відступів.

Ірландія проти Сполученого Королівства

18 січня 1978 року

З серпня 1971 року до грудня 1975 року влада Сполученого Королівства використовувала серію «позасудових» повноважень арешту, утримання під вартою і інтернування в Північній Ірландії. Справа стосувалася скарги уряду Ірландії на обсяг і здійснення цих заходів і, зокрема, застосування психологічних методів допиту (стояння біля стіни, закривання каптуром, піддавання шуму і позбавлення сну, їжі і напоїв) під час превентивного ув’язнення затриманих осіб у зв’язку з актами тероризму.

Суд, виявивши, що методи викликали інтенсивні фізичні і психічні страждання, встановив порушення статті 3 (заборона нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції в цій справі. Крім того Суд встановив відсутність порушення статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) або статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції.

Аксой проти Туреччини

18 грудня 1996 року

Заявник скаржився, зокрема, на те, що його утримання під вартою в 1992 році за підозрою в наданні допомоги і сприянні терористам РПК (Робітнича партія Курдистану), було незаконним і він зазнав катувань ( «палестинське підвішування» тобто роздягання догола, зв’язування рук за спиною і підвішування за руки).

Суд, вважаючи, що поводження, яке зазнав заявник, мало настільки серйозний і жорстокий характер, що його можливо було кваліфікувати лише як катування, встановив порушення статті 3 (заборона катування) Конвенції. Він також встановив порушення статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) і порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) Конвенції в цій справі.

Мартінес Сала проти Іспанії

2 листопада 2004 року

Незадовго до Олімпійських ігор в Барселоні заявники, підозрювані прихильники каталонського руху за незалежність, були заарештовані службовцями Цивільної Гвардії у зв’язку з розслідуванням терористичних злочинів. Вони скаржилися, зокрема, на те, що вони зазнали фізичних і психологічних катувань і нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження під час їх арешту та під час перебування під вартою в Каталонії і в штаб-квартирі Guardia Civil в Мадриді. Крім того вони стверджували, що розслідування національних органів не було ефективним або ретельним.

Суд встановив відсутність порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції щодо тверджень про жорстоке поводження в ув’язненні і встановив порушення статті 3 через нездатність провести ефективне офіційне розслідування тверджень.

Оджалан проти Туреччини

12 травня 2005 року (Велика Палата)

Ця справа стосувалася, зокрема, умов перевезення з Кенії в Туреччину і наступного утримання під вартою на острові Імралі Абдулли Оджалана, колишнього лідера РПК (Робітничої партії Курдистану), незаконної організації, який був засуджений до смертної кари за діяльність, спрямовану на відокремлення частини території Туреччини. Заявник стверджував, зокрема, що умови, в яких його утримували під вартою у в’язниці Імралі, складало нелюдське поводження Суд встановив відсутність порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції щодо умов утримання заявника під вартою у в’язниці Імралі. Погодившись з рекомендаціями Європейського комітетом з попередження катування стосовно того, що довгострокові наслідки відносної соціальної ізоляції заявника повинні бути пом’якшені наданням йому доступ до тих самих об’єктів, що й іншим ув’язненим суворого режиму в Туреччині, Суд встановив, що загальні умови, в яких заявник перебував під вартою, не досягли мінімального рівня жорстокості, необхідного для нелюдського або такого, що принижує гідність поводження, у значенні статті 3 Конвенції. Дивіться також рішення від 18 березня 2014 року, підсумоване нижче. Оджалан проти Туреччини (№. 2).

Рамірес Санчес проти Франції

4 липня 2006 року (Велика Палата)

Більш відомий як «Карлос Шакал» заявник, якого розглядали протягом 1970-х років як найнебезпечнішого терориста у світі, заявник скаржився на одиночне ув’язнення протягом восьми років після його засудження за злочини, пов’язані з тероризмом.

Суд встановив відсутність порушення статті 3 (заборона нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції через проміжок часу, який заявник провів в одиночному ув’язненні. Розділяючи занепокоєння Європейського комітету з питань запобігання катуванням концернів стосовно можливих довгострокових наслідків ізоляції заявника Суд вважав, що, з урахуванням, зокрема, його характеру і небезпеки, яку він становив, умови, в яких заявника утримували під вартою протягом розглянутого періоду, не досягли мінімального рівня жорстокості, необхідного для нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження у значенні статті 3 Конвенції. Крім того Суд встановив в цій справі порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) Конвенції, через відсутність засобів судового захисту в законодавстві Франції, які б дозволяли заявникові оскаржити рішення про продовження його утримання під вартою в одиночному ув’язненні.

Фреро проти Франції

12 червня 2007 року

Колишній член лівоекстремістського збройного руху «Action directe», заявник, засуджений в 1995 році до 30 років ув’язнення за – серед інших злочинів – тероризм, скаржився на обшуки з роздяганням у в’язниці.

Суд встановив порушення статті 3 (заборона такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції зазначивши, зокрема, що відчуття свавілля, неповноцінності і тривоги, яке часто асоціюється з ним, почуття серйозного посягання на свою гідність, яке безсумнівно викликається зобов’язанням роздягатися перед іншою особою і представити для візуального огляду анус на додаток до інших надмірно інтимними заходів, пов’язаних з обшуками з роздяганням, викликало ступінь приниження, який перевищував ступінь, неминуче супутній призначенню обшук ув’язнених. Крім того, приниження, яке відчував заявник, посилювалося тим, що в ряді випадків його відмова виконати ці заходи викликала його переведення в карцер. Крім того Суд встановив порушення статті 8 (право на повагу до листування) Конвенції в цій справі стосовно відмови, на підставі циркулярного службового листа, передати лист ув’язненого співув’язненому, а також порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) щодо відсутності національних засобів судового захисту, який дозволяв би ув’язненому оскаржити відмову передавати кореспонденцію.

Оджалан проти Туреччини (№ 2)

18 березня 2014

Заявник, засновник РПК (Робітнича партія Курдистану), незаконної організації, скаржився здебільшого на незменшуваний характер його вироку до довічного ув’язнення, а також умови його утримання під вартою (зокрема, його соціальна ізоляція і обмеження спілкування з членами його сім’ї та його адвокатів) у в’язниці на острові Імралі.Він також скаржився на обмеження спілкування по телефону, обмеження його листування і побачень з його родичами і адвокатами.

Суд встановив порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції щодо умов утримання заявника під вартою до 17 листопада 2009 року і відсутність порушення статті 3 стосовно умов його утримання під вартою в період після цієї дати. З одного боку, з урахуванням певного ряду аспектів, таких як відсутність засобів зв’язку, які могли б подолати соціальну ізоляцію заявника разом з постійними серйозними труднощами у його відвідувачів отримати доступ до в’язниці, Суд дійшов висновку, що умови утримання під вартою, призначені заявникові до 17 листопада 2009 року складали нелюдське поводження. З іншого боку, з урахуванням, зокрема, прибуття інших ув’язнених у в’язницю Імралі і збільшення частотності відвідувань Суд дійшов протилежного висновку стосовно його утримання під вартою після цієї дати.

Суд також встановив порушення статті 3 стосовно засудження заявника до довічного ув’язнення без можливості умовно-дострокового звільнення, виявивши, що, за відсутності будь-якого механізму перегляду, термін тюремного ув’язнення, призначений заявникові, складав вирок «який неможливо скоротити», що відповідало нелюдському поводженню.

Крім того Суд встановив відсутність порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції, вважаючи, що з точки зору законних побоювань уряду Туреччини стосовно того, що заявник може використовувати зв’язок із зовнішнім світом для того, щоб контактувати з членами РПК, обмеження його права на повагу до приватного і сімейного життя не перевищували рівень, необхідний для запобігання заворушенням чи злочинам.

Заяви, які очікують рішення Суду

Амін і Ахмед проти Сполученого Королівства (№ 6610/09 і немає. 326/12)

Уряд Сполученого Королівства повідомлений про заяву 10 липня 2012 року

Заявники були заарештовані і їх утримували під вартою в Пакистані в 2004 році до депортацію в Сполучене Королівство, де вони були притягнуті до судової відповідальності і визнані винними в причетності до тероризму. Заявники скаржаться на те, що влада Пакистану катувала їх під час перебування під вартою і що британські агенти були замішані в цих діях, яким було відомо, що заявники зазнавали катувань. Вони також скаржаться на несправедливість наступного кримінального провадження в Сполученому Королівстві, оскільки на суді деякі матеріали були приховані від захисту на підставі недоторканності в державних інтересах.

Суд повідомив уряд Сполученого Королівства про заяву і поставив питання сторонам відповідно до статей 3 (заборона катування, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) і 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції.

Жорстоке поводження, яке, як стверджується, особа зазнала під час утримання в одиночному ув’язненні в поліції

Етксебаррія Кабальєро проти Іспанії і Атаун Рохо проти Іспанії

7 жовтня 2014 року

Заарештовані поліцією і поміщені під варту в поліції секретної служби в контексті судових розслідувань стосовно, зокрема, їх передбачуване членство в терористичній організації ЕТА, заявники, зокрема, скаржилися, на відсутність ефективного розслідування влади Іспанії їх скарги стосовно жорстокого поводження, яке вони нібито зазнали під час утримання під вартою в поліції секретної служби.

В двох справах Суд встановив порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції через відсутність ефективного розслідування тверджень заявників про жорстоке поводження. Суд підкреслив, зокрема, що ефективні розслідування, які були необхідні в світлі положення уразливості заявників, не були проведені. Суд знову наголосив на важливості вживання заходів щодо підвищення якості судово-медичної експертизи осіб, яких утримували в одиночному ув’язненні. Суд також схвалив рекомендації, надані Європейським комітетом з запобігання катування стосовно обох гарантій, які необхідно застосовувати в таких випадках і сам принцип утримання особи в одиночному ув’язненні в Іспанії. За відсутності достатніх доказів Суд також встановив порушення статті 3 стосовно жорстокого поводження з першим заявником. Проте Суд прагнув відзначити, що ця нездатність зробити висновок про «за відсутності обґрунтованих сумнівів», що дійсно мало місце жорстоке поводження, яке викликало, в значній мірі, відмову влади Іспанії провести поглиблене і ефективне розслідування.

Беортегі Мартінес проти Іспанії

31 травня 2016 року

Ця справа стосувалася передбачуваної відмови розслідувати твердження заявника стосовно того, що він зазнав жорстокого поводження чотирьох службовців Цивільної гвардії під час утримання в одиночному ув’язненні в поліцейському відділку за підозрою в приналежності до терористичної організації.

Суд встановив порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції через розслідування, проведене національними органами влади, а також порушення статті 3 стосовно твердження заявника про жорстоке поводження під час його арешту і утримання під вартою в поліції. Суд виявив, зокрема, відсутність ретельного і ефективного розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження під час його утримання в одиночному ув’язненні в поліції. Внаслідок відсутності ретельного та ефективного розслідування національних органів влади Суд не мав достатньо доказів для того, щоб визначити, чи зазнав заявник поводження, яке досягає мінімальний рівень жорстокості для того, щоб підпадати під дію статті 3. Суд також підтвердив важливість прийняття заходів з боку рекомендованих Європейським Комітетом з запобігання катування з метою підвищення якості судово-медичних експертиз осіб, яких утримують в одиночному ув’язненні в поліції і закликав владу Іспанії розробити чіткий кодекс поведінки для службовців, відповідальних за контроль над такими особами стосовно процедур для їх допиту і для забезпечення їх фізичної недоторканості.

Порту Хуаненеа і Сарасола Ярсабаль проти Іспанії

13 лютого 2018 року

Ця справа стосувалася тверджень про жорстоке поводження з заявниками під час їх арешту в 2008 році співробітниками Цивільної гвардії і на початку їх тримання під вартою в відділку поліції в одиночному ув’язненні.

Суд постановив, що було мало місце порушення статті 3 Конвенції (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) у її предметному та процесуальному аспектах. Суд зазначив, зокрема, що ушкодження, описані в довідках, поданих заявниками, були нанесені в той час, коли вони перебували в руках Цивільної гвардії. Крім того, ні національні органи влади, ні уряд Іспанії не надали жодних переконливих або достовірних доказів, які могли б бути використані для пояснення або обґрунтування тілесних ушкоджень, яких зазнали заявники. Таким чином Суд виявив, що описані ушкодження повинні бути приписані державі. Крім того, оскільки заявники не стверджували, що ушкодження, про які йде мова, мали будь-які наслідки для них у довгостроковій перспективі, а також за відсутності будь-яких переконливих доказів щодо мети поводження, Суд вважав, що поводження, якого зазнали заявники було неможливо охарактеризувати як катування. При цьому воно було достатньо серйозним для того, щоб його можливо було вважати нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням. Далі Суд зазначив, що Верховний Суд обмежився відхиленням версії заявників без розгляду питання стосовно того, чи було застосування фізичної сили співробітниками поліції під час їх арешту суворо необхідним і пропорційним, або стосовно того, чи найбільш серйозні ушкодження, які згодом отримав перший заявник, повинні були бути приписані співробітникам поліції, відповідальним за його тримання під вартою і нагляд. Ці недоліки перешкодили національному суду встановити факти та всі обставини в повному обсязі, як вони це повинні були зробити.

Ризик жорстокого поводження у випадку депортації/екстрадиції

Якщо існує дійсний ризик жорстокого поводження в іншій державі, зобов’язання не відправляти особу в ту державу є абсолютним; неможливо стверджувати, що підстави громадського інтересу в депортації або екстрадиції особи переважують ризик жорстокого поводження після повернення особи незалежно від злочину або поведінки.

Чахал проти Сполученого Королівства

15 листопада 1996 року

Заявник, активіст сикхського сепаратистського руху, стосовного якого був виданий наказ про депортацію з міркувань національної безпеки, стверджував, що він зіткнеться з дійсним ризиком жорстокого поводження у випадку депортації в Індію.

Суд встановив, що стаття 3 (заборона нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження) буде порушена, якщо наказ депортацію в Індію буде виконаний. Суд не був задоволений запевненнями, наданими урядом Індії.

Шамаєв та інші проти Грузії і Росії

12 квітня 2005 року

Ця справа стосувалася, зокрема, передбачуваного ризику жорстокого поводження, якщо б рішення, прийняте два роки раніше, про екстрадицію громадянина Росії чеченського походження в Росію – на підставі того, що він був терористом бунтарем, який брав участь в конфлікті в Чечні –було виконане. Наказ про його екстрадицію було призупинений, але міг бути виконаний, коли б завершилось провадження стосовно його статусу біженця.

Суд постановив, що мало б місце порушення Грузією статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції, якщо б рішення про екстрадицію в Росію заявника, про якого йде мова було виконане. З урахуванням наданого матеріалу Суд визнав, зокрема, що оцінювання, на яких засновувалось рішення про екстрадицію заявника два роки тому вже не були достатніми для того, щоб виключити будь-який ризик жорстокого поводження, забороненого Конвенцією. Суд зазначив, зокрема, нове надзвичайно тривожне явище переслідувань і вбивств осіб чеченського походження, які подали заяви.

Сааді проти Італії

28 лютого 2008 року (Велика палата)

Ця справа стосувалася ризику жорстокого поводження, якщо б заявник повинен був бути депортовані в Туніс, де, як він стверджував, він був заочно засуджений в 2005 році до 20 років ув’язнення за членство в терористичній організації.

Суд зауважив, що він не міг недооцінювати небезпеку тероризму і зазначив, що держави стикалися зі значними труднощами під час захисту свого населення від терористичного насильства. Проте це не повинне ставити під сумнів абсолютний характер статті 3 (заборона катування і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. В цій справі існували вагомі підстави вважати, що існувала дійсна небезпека того, що заявник зазнає поводження, яке суперечить статті 3, якщо б він повинен був бути депортований в Туніс. Крім того, Суд зазначив, що влада Тунісу не надала дипломатичні гарантії, яких вимагає уряд Італії. І, наприкінці, навіть якщо б влада Тунісу надала дипломатичні гарантії, це б не звільнило Суд від обов’язку перевірити, чи такі запевнення надають достатні гарантії того, що заявник буде захищений від ризику поводження. Отже Суд дійшов висновку, що рішення про депортацію заявника в Туніс могло викликати порушення статті 3, якщо б воно було виконане.

Дауді проти Франції

3 грудня 2009 року

Заявник, громадянин Алжиру, був заарештований і засуджений у Франції в контексті операції з ліквідації радикального ісламістського угруповання, яке входить до складу Аль-Каїди і підозрюваний в підготовці нападу терориста-смертника на посольство Сполучених Штатів в Парижі.

За обставин справи і з урахуванням, зокрема, біографії заявника, якого не лише підозрювали у зв’язках з тероризмом, а й який був засуджений за скоєння тяжких злочинів у Франції, про які було відомо владі Алжиру, Суд дотримувався думки, що було цілком ймовірно, що у випадку депортації в Алжир заявник міг стати мішенню для Департаменту інформації і безпеки (DRS). Тому Суд постановив, що рішення про депортацію заявника в Алжир складатиме порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції, якщо б воно було виконане.

Дивіться також: H.R. проти Франції (№ 64780/09.), рішення від 22 вересня 2011 року.

Бегхал проти Франції

6 вересня 2011 року (рішення про прийнятність)

Заявник, засуджений у Франції за терористичну діяльність, стверджував, що він зіткнеться з ризиком жорстокого поводження у випадку повернення в Алжир.

Суд визнав заяву неприйнятною (явно необґрунтованою). Суд встановив, що, з урахуванням кримінального провадження проти заявника, яке тривало, у Франції і його тимчасове утримання під вартою, він вже не мав безпосередній або неминучий ризик депортації з країни.

Омар Осман проти Сполученого Королівства

17 січня 2012 року

Суд дійшов висновку про відсутність ризику жорстокого поводження, а також відсутність порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції в разі депортації заявника до Йорданії. Зокрема Суд зазначив, що Сполучене Королівство і уряд Йорданії дійсно приклали значні зусилля для отримання і надання прозорих і докладних гарантій відсутності жорстокого поводження після повернення заявника до Йорданії. Крім того, гарантії будуть контролюватися незалежною організацією з прав людини в Йорданії, яка матиме повний доступ до заявника у в’язниці.

Проте Суд дійшов висновку, що в разі депортації заявника до Йорданії, було б порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції, враховуючи реальний ризик визнання доказів, отриманих внаслідок катування під час повторного слухання його справи2. Цей висновок відображає міжнародний консенсус стосовно того, що використання доказів, отриманих за допомогою катувань, унеможливлює справедливий судовий розгляд.

Суд також встановив у цій справі відсутність порушення статті 3 разом зі статтею 13 (право на ефективний засіб судового захисту) Конвенції, а також відсутність порушення статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції в разі депортації заявника до Йорданії.

2Суд вперше дійшов висновку, що висилка буде порушенням статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції.

Бабар Ахмад і інші проти Сполученого Королівства

10 квітня 2012 року

Ця справа стосувалася шести міжнародних терористів – Бабара Ахмада, Саєда Tала Ашана, Мустафи Камаль Мустафи (більш відомого як Абу Хамза), Адель Абдул Бари, Халед аль-Фавваза і Харуна Рашид Асвата, які були затримані в Сполученому Королівстві очікували екстрадиції в Сполучені Штати Америки.

Суд встановив відсутність порушення статті 3 (заборона нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції в результаті умов утримання у в’язниці ADX Florence (в’язниці «супер максимальної безпеки» в Сполучених Штатах) у випадку екстрадиції п’яти перших заявників до Сполучених Штатів. Суд також встановив відсутність порушення статті 3 в результаті можливого терміну ув’язнення в разі екстрадиції п’яти заявників до Сполучених Штатів. Крім того Суд вирішив відкласти розгляд скарг Харуна Рашид Асвата, який страждає від шизофренії, а також розглянути їх пізніше під новим номером заяви (дивіться нижче).

Асват проти Сполученого Королівства

16 квітня 2013 (дивіться також нижче, рішення про прийнятність від 6 січня 2015 року)

Заявник, який знаходиться під вартою в Сполученому Королівстві, скаржився на те, що його екстрадиція в Сполучені Штати Америки складатиме жорстоке поводження, зокрема, через умови утримання під вартою (потенційно тривалий період досудового ув’язнення, а можливе розміщення у в’язниці «супер максимальної безпеки») імовірно посилить його стан параноїдальної шизофренії.

Хоча Суд постановив, що екстрадиція заявника в Сполучені Штати порушувала б статтю 3 (заборона нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції, рішення засновувалось виключно на тяжкості його психічного захворювання на той час, а не тривалості його можливого утримання під вартою.

Асват проти Сполученого Королівства

6 січня 2015 року (рішення про прийнятність)

У рішенні від квітня 2013 року (дивіться вище) Європейський суд з прав людини постановив, що екстрадиція заявника із Сполученого Королівства в Сполучені Штати Америки порушувала б статтю 3 Конвенції. Після ряду певних гарантій, наданих урядом США уряду Сполученого Королівства стосовно умов утримання заявника під вартою в США до суду і після можливого засудження, в кінцевому рахунку була здійснена екстрадиція заявника США в жовтні 2014 року. Заявник скаржився на те, що надані урядом США гарантії не відповідали ризикам, виявленим Судом у своєму рішенні від квітня 2013 року, а також на те, що його екстрадиція порушувала б статтю 3 Конвенції.

Суд встановив, що висунуті в рішенні від квітня 2013 року проблеми були безпосередньо вирішені вичерпними гарантіями і додатковою інформацією, отриманою урядом Сполученого Королівства від уряду США. Тому Суд визнав скаргу заявника явно необґрунтованою відповідно до статті 35 (критерії прийнятності) Конвенції та визнав заяву неприйнятною.

X проти Німеччини (№ 54646/17)

7 листопада 2017 року (рішення про прийнятність)

Ця справа стосувалася висилки з Німеччини в Росію громадянина Росії, який народився в Дагестані і виріс у Німеччині, підозрюваного в готовності брати участь у терористичних актах. Заявник скаржився, зокрема, на те, що його висилка в Росію підпорядкує його ризику катування, спостереження, тримання під вартою або примусовому зникненню.

Суд оголосив заяву неприйнятною. Як і національні суди, Суд встановив, зокрема, що не існувало жодних підстав вважати, що заявник у випадку депортації в Москву він зазнає дійсного ризику поводження, яке суперечить статті 3 (заборона катування і нелюдських або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції, оскільки він не мав зв’язку з конфліктами на Північному Кавказі. Крім того, Суд не вбачав жодних підстав для відхилення від рішень національних судів, в яких були ретельно зважені всі докази і проведене комплексне оцінювання справи заявника. Тому Суд постановив, що ця частина скарги заявника повинна бути відхилена як явно необґрунтована.

Саідані проти Німеччини

4 вересня 2018 року ( décision sur la recevabilité )

Ця справа стосувалася депортації заявника, громадянина Тунісу, з Німеччини в Туніс тому, що він вважається потенційним правопорушником, який складав загрозу для національної безпеки (так званий «Gefährder») на основі його діяльності в «Ісламській державі». Заявник скаржився, зокрема, на те, що він зіткнувся з ризиком смертної кари у зв’язку з обвинуваченнями в тероризмі, а також на те, що це покарання було неможливо замінити на довічне ув’язнення або зменшити.

Суд визнав заяву неприйнятною як явно необґрунтовану. Суд виявив, зокрема, що існував реальний ризик того, що в Тунісі заявникові буде призначена смертна кара. Проте це покарання de facto складатиме довічне ув’язнення, оскільки існував мораторій на виконання страт, якого дотримувалися з 1991 року. Суд також не вбачав жодних підстав для відхилення від висновків національного суду стосовно можливості перегляду вироку до довічного ув’язнення з метою наступного звільнення, а також існував чіткий механізм для нього в законодавстві і практиці Тунісу.

Заяви, які очікують рішення

A.M. проти Франції(№ 12148/18)

26 квітня 2018 року уряд Франції був повідомлений про заяву

Заявник, громадянин Алжиру, який був засуджений у Франції за терористичну діяльність, стверджує, що він буде підпорядкований ризику жорстокого поводження у випадку повернення в Алжир.

Суд повідомив уряд Франції про заяву і поставив питання сторонам відповідно до статті 3 Конвенції (заборона катування та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження). Суд проведе слухання справи у вівторок, 22 січня 2019 року, о 9:00.

Справи, в яких зацікавлена держава здійснювала екстрадицію/депортацію підозрюваних в тероризмі незважаючи на вказівку Суду відповідно до правила 39 (тимчасові заходи) Регламенту Суду не виконувати ці дії до наступного повідомлення:

Маматкулов  і Аскаров проти Туреччини

4 лютого 2005 року (Велика палата)

Ця справа стосувалася екстрадиції в Узбекистан в 1999 році двох членів опозиційної партії Узбекистану, підозрюваних в причетності до вибуху бомби в цій країні, а також спробі терористичного нападу на президента Республіки.

Незважаючи на те, що 18 березня 1999 року Суд вказав Уряду Туреччини, що відповідно до правила 39 (тимчасові заходи) Регламенту Суду було бажано в інтересах сторін, а також для точного проведення провадження не здійснювати екстрадицію заявників в Узбекистан до того, як Суд матиме можливість розглянути заяву на черговому засіданні Суду 23 березня 1999 року. 19 березня 1999 року Кабінет Міністрів Туреччини прийняв постанову про екстрадицію заявників та вони були передані владі Узбекистану 27 березня 1999 року. У рішенні від 28 червня 1999 року Верховний суд Республіки Узбекистан визнав заявників винними у правопорушеннях і засудив їх до позбавлення волі на термін 20 і 11 років відповідно.

У світлі наданого матеріалу, Суд не зміг зробити висновок про існування вагомих підстав під час здійснення екстрадиції заявників як доказ того, що вони зіткнулися з дійсним ризиком поводження, передбаченого статтею 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. Отже, не було встановлене порушення статті 3 Конвенції. Після розгляду наданого матеріалу Суд також дійшов висновку, що через нездатність виконати тимчасові заходи, зазначені в правилі 39 Регламенту Суду, Туреччина порушила свої зобов’язання відповідно до статті 34 (ефективне здійснення права на індивідуальне звернення) Конвенції.

Бен Кемайс проти Італії

24 лютого 2009 року

Засуджений в Тунісі за його відсутності до десяти років ув’язнення за членство в терористичній організації, заявник був виданий в Туніс за його участь в діяльності ісламських екстремістів. Незважаючи на те, що в березні 2007 року відповідно до правила 39 (тимчасові заходи) Регламенту Суду Суд вказав уряду Італії, що було б бажаним в інтересах сторін і прогресу провадження в суді призупинити виконання наказу про депортацію заявника до винесення рішення по суті справи, заявник був депортований в Туніс в червні 2008 року.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 3 (заборона катування і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції через депортацію заявника в Туніс. Крім того Суд встановив порушення статті 34 (право на індивідуальне звернення) Конвенції через нездатність Італії вжити заходів, встановлених відповідно до правила 39 Регламенту Суду.

Дивіться також: рішення Трабелсі проти Італії, рішення від 13 квітня 2010 року; Тумі проти Італії, рішення від 5 квітня 2011 року; і Маннай проти Італії, рішення від 27 березня 2012 року

Лабсі проти Словаччини

15 травня 2012 року

Ця справа стосувалася висилки громадянина Алжиру зі Словаччини, засудженого у Франції за підготовку терористичного акту після його невдалого запиту про надання притулку. Заявник був висланий в Алжир у квітні 2010 року незважаючи на встановлені Судом тимчасові заходи у 2008 році відповідно до правила 39 Регламенту Суду стосовно того, що він не повинен бути виданий Алжиру до остаточного вирішення по його справі про надання притулку в Конституційному Суді Словаччини.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження), статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) і статті 34 (право на індивідуальне звернення) Конвенції. Зокрема Суд встановив, що підозрювані в тероризмі зіткнулися з серйозним ризиком жорстокого поводження в Алжирі у відповідний час а також те, що висилка заявника в порушення тимчасового заходу, встановленого Судом, перешкоджала відповідному розгляду його скарги.

Трабелсі проти Бельгії

4 вересня 2014

Ця справа стосувалася екстрадиції, яка була здійснена незважаючи на встановлений Судом тимчасовий захід відповідно до правила 39 Регламенту Суду, громадянина Тунісу з Бельгії в Сполучені Штати, де його переслідували в судовому порядку за звинуваченням у терористичній діяльності та він підлягав довічному ув’язненню.

Суд постановив що екстрадиція заявника в США викликала порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. Суд вважав, що довічне ув’язнення, якому підлягав заявник в Сполучених Штатах, неможливо було зменшити, оскільки законодавство США не передбачало жодного відповідного механізму перегляду таких вироків, і, таким чином, суперечило положенням статті 3. Суд також постановив, що мало місце порушення статті 34 (право на індивідуальне звернення) Конвенції: нездатність Бельгії призупинити екстрадицію відповідно до вказівок Суду безповоротно знизила рівень захисту прав, гарантованих статтею 3 Конвенції, які заявник намагався отримати шляхом подання заяви до Суду, та порушувала його право на індивідуальне звернення.

M.A. проти Франції (№ 9373/15)

1 лютого 2018 року

Ця справа стосувалася висилки в Алжир громадянина Алжиру, засудженого у Франції за участь у терористичній організації . Заявник стверджував, зокрема, що, передавши його органам влади Алжиру в порушення тимчасового заходу, вказаного Судом, уряд Франції не виконав свої зобов’язання відповідно до статті 34 Конвенції (право на індивідуальне звернення).

Суд постановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції (заборона катування та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) виявивши, на момент висилка заявника в Алжир, про засудження якого за терористичні злочини було відомо органам влади Алжиру, існував реальний і серйозний ризик того, що він зіткнеться з поводженням, яке суперечить статті 3. Суд також встановив порушення статті 34 Конвенції (право на індивідуальне звернення). У зв’язку з цим Суд зазначив, зокрема, що органи влади Франції підготували висилку заявника в Алжир у такий спосіб, що вона відбулася лише через сім годин після того, як заявник був повідомлений про це. При цьому вони умисно створили ситуацію, в якій заявник зазнав значних труднощів під час подання запиту до Суду про вживання тимчасового заходу і знизили рівень захисту відповідно до статті 3 Конвенції.

A.S. проти Франції (№ 46240/15)

19 квітня 2018 року

Ця справа стосувалася висилки в Марокко громадянина Марокко, який був засуджений у Франції за змову з метою здійснення терористичних актів, і який на тій самій підставі був позбавлений свого громадянства Франції. Заявник стверджував, зокрема, що його вислали в Марокко незважаючи на той факт, що в цій країні він ризикував зазнати жорстокого поводження. Він також стверджував, що виславши його в Марокко в порушення тимчасового заходу, вказаного Судом, Франція не виконала свої зобов’язання згідно зі статтею 34 Конвенції (право на індивідуальну заяву).

Суд встановив відсутність порушення статті 3 Конвенції (заборона катування та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження), зазначивши, , зокрема що держава Марокко вжила загальні заходи для запобігання ризиків катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження. Крім того, незважаючи на звільнення і контакти з адвокатом заявник не надав жодних доказів, таких як медичні довідки для того, щоб продемонструвати, що його умови тримання під вартою в Марокко перевищили необхідний поріг серйозності для порушення статті 3. Проте Суд постановив, що мало місце порушення статті 34 Конвенції (право на індивідуальне звернення). У зв’язку з цим Суд зазначив, зокрема, що наказ про висилку не був вручений заявникові більш ніж через місяць після прийняття рішення, а також те, що його негайно доставили в аеропорт для висилки Марокко. Отже, у заявника не було достатньо часу для того, щоб вимагати від Суду призупинення виконання рішення незважаючи на те, що органам влади було необхідно багато часу раніше. Крім того, висилка зробила недійсним будь-який висновок про порушення Конвенції, оскільки заявник був висланий в країну, яка не була зв’язана зобов’язаннями останньої, і в якій, як він стверджував, він міг бути підпорядкований поводженню, яке є забороненим.

Таємні операції «видачі злочинця іноземній державі»

Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія

13 грудня 2012 року (Велика палата)

Ця справа стосувалася скарг громадянина Німеччини ліванського походження на те, що він став жертвою таємної операції «видачі злочинця іноземній державі» під час якої він був заарештований, його утримували в ізоляторі, допитали і він зазнавав жорстоке поводження в готелі Скоп’є протягом 23 днів, а потім його передали агентам ЦРУ (Центральне розвідувальне управління), які помістили його в таємний ізолятор в Афганістані, де він зазнавав жорстокого поводження протягом більш ніж чотирьох місяців.

Суд визнав опис подій заявника поза всякими розумними сумнівами і постановив, що Колишня Югославська Республіка Македонія була відповідальною за катування і жорстоке поводження як в країні, так і після його перевезення в Сполучені Штати в межах позасудової «видачі злочинця іншій державі».

Суд постановив, що мало місце порушення статті 3 (заборона катування і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції через нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження з заявником під час утримання в готелі Скоп’є, через поводження з ним в аеропорту Скоп’є, що відповідало катуванням та через його переведення до в’язниці в Сполучених Штатах, що викликало ризик наступного поводження, що суперечить статті 3. Суд також встановив порушення Стаття 3 через нездатність влади Колишньої Югославської Республіки Македонія провести ефективне розслідування тверджень заявника стосовно жорстокого поводження.

Крім того Суд постановив, що мало місце порушення статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції внаслідок утримання заявника в готелі в Скоп’є протягом 23 днів і його наступного полону в Афганістані, а також через нездатність провести ефективне розслідування його тверджень про довільне утримання під вартою.

Наприкінці Суд встановив порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) і порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) Конвенції.

Аль Наширі проти Польщі і Хусайн (Абу Зубайду) проти Польщі

24 липня 2014 року

Ці дві справи стосувались тверджень про катування, жорстоке поводження і таємне утримання під вартою двох чоловіків, підозрюваних у скоєнні терористичних актів. Обидва заявники стверджували, що їх утримували в «таємній в’язниці» ЦРУ в Польщі. Вони запевняли, зокрема, що Польща свідомо і цілеспрямовано дозволила ЦРУ утримувати їх в таємних місцях позбавлення волі в Старе-Кейкути протягом шести і дев’яти місяців відповідно без будь-якої правової основи або перегляду справи і без будь-яких контактів зі своїми сім’ями. Вони скаржилися на те, що Польща свідомо і цілеспрямовано надала дозвіл на їх перевезення з території Польщі незважаючи на дійсний ризик наступного жорстокого поводження і утримання в одиночному ув’язненні, що надавало дозвіл на передачу органам юрисдикції, де вони були б позбавлені справедливого судового розгляду. Наприкінці вони скаржилися на те, що Польща не змогла провести ефективне розслідування обставин жорстокого поводження, утримання під вартою і перевезення з території Польщі.

З урахуванням наданих доказів Суд дійшов висновку, що твердження заявників про утримання під вартою Польщі були досить переконливими. Суд дійшов висновку, що Польща брала участь в підготовці і проведенні операцій видачі злочинців ЦРУ, таємному утриманню під вартою і допитах на її території та те, що Польщі повинно було бути відомо, що дозвіл ЦРУ утримувати заявників під вартою на її території піддавав їх серйозному ризику поводження, що суперечить Конвенції.

У двох справах Суд постановив, що Польща не виконала свої зобов’язання відповідно до статті 38 (зобов’язання надати всі необхідні засоби для ефективного проведення розслідування) Конвенції. Крім того Суд постановив, що у двох справах мало місце порушення статті 3 (заборона катування і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції в її матеріальному і процесуальному аспектах, порушення статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність ), порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) і порушення статті 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції. Стосовно першого заявника Суд постановив, що мало місце порушення статті 2 (право на життя) і статті  разом зі статтею 1 (скасування смертної кари) Протоколу № 6 Конвенції.

Наср і Галі проти Італії

23 лютого 2016 року

Ця справа стосувалася «надзвичайної видачі злочинця іноземній державі» – викрадення єгипетського імама Абу Омара агентами ЦРУ за співпраці з громадянами Італії, перевезення його в Єгипт та таємне утримання під вартою протягом декількох місяців. Заявник скаржився на викрадення за участю влади Італії, жорстоке поводження під час перевезення і утримання під вартою, безкарність осіб, які несуть відповідальність на підставі державної таємниці, а також на нездатність забезпечити виконання вироків, винесених засудженим громадянам США через відмову влади Італії зробити запит на екстрадицію заявників. Наприкінці він і його дружина – другий заявник – скаржилися на порушення їх права на повагу до приватного і сімейного життя беручи до уваги те, що результатом викрадення і утримання під вартою першого заявника стало примусове розлучення на термін більш ніж п’яти років.

Стосовно першого заявника Суд постановив, що мало місце порушення статті 3 (заборона катування і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження), порушення статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність), порушення статті 8 ( право на повагу до приватного і сімейного життя) і порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) разом зі статтями 3, 5 і 8 Конвенції. Стосовно другого заявника Суд постановив, що мало місце порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження), статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) та статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту ) разом зі статтями 3 та 8. Зокрема, після розгляду всіх доказів в справі Суд встановив, що влада Італії була інформована про те, що перший заявник став жертвою надзвичайної операції видачі злочинця, яка розпочалася з його викрадення в Італії і продовжилась  перевезенням за кордон. У цій справі Суд постановив, що законний принцип «державної таємниці» був дійсно застосований виконавчою владою Італії з метою забезпечення того, щоб відповідальні  особи не несли відповідальність за свої дії. Після проведення розслідування і судового розгляду винні не були покарані, які в кінцевому рахунку були звільнені від покарання.

Абу Зубайда проти Литви

31 травня 2018 року

Ця справа стосувалася тверджень заявника стосовно того, що Литва дозволила Центральному розвідувальному управлінню Сполучених Штатів (ЦРУ) перевезти його на свою територію відповідно до таємної програми надзвичайної передачі і дозволила йому бути підпорядкованим жорстокому поводженню та свавільному триманню під вартою у «таємній в’язниці» ЦРУ. Він також скаржився на те, що Литва не провела ефективне розслідування його тверджень.

У цій справі Суд не мав доступу до заявника, оскільки органи влади США все ще тримали його в дуже суворих умовах, тому він повинен був встановити факти з різних інших джерел. Зокрема, Суд отримав ключову інформацію в звіті Комітету Сенату США про катування ЦРУ, який був виданий у грудні 2014 року. Він також заслухав свідчення експертів. Суд постановив, що у справі заявника мало місце порушення статті 3 Конвенції (заборона катування) через нездатність уряду ефективно розслідувати його твердження та через співучасть у діях ЦРУ, які викликали жорстоке поводження, а також порушення статті 5 (право на свободу та безпеку), статті 8 (право на повагу до приватного життя) та статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) разом зі статтею 3. Суд зазначив, зокрема, що Литва розміщувала таємні в’язниці ЦРУ протягом періоду з лютого 2005 року до березня 2006 року, а також те, що заявник перебував там під вартою і національним органам влади було відомо, що ЦРУ буде підпорядковувати його поводженню, яке суперечить Конвенції. Литва також дозволила перевезти його в іншу установу ЦРУ для тримання під вартою в Афганістані підпорядковуючи його наступному жорстокому поводженню. Таким чином, Суд зазначив, що заявник знаходився в межах юрисдикції Литви, а також те, що країна була відповідальною за порушення його прав згідно з Конвенцією. Суд також рекомендував Литві якнайшвидше завершити повне розслідування справи заявника і, якщо необхідно, покарати будь-яких відповідальних осіб. Наприкінці Суд постановив, що країна також повинна подавати додаткові заяви до Сполучених Штатів для того, щоб скасувати або обмежити наслідки порушень його прав.

Aль Наширі проти Румунії

31 травня 2018 року

Заявникові в цій справі в США було пред’явлене обвинувачення у злочині, що карається смертною карою, за його передбачувану роль в терористичних актах. Справа стосувалася його тверджень стосовно того, що Румунія дозволила Центральному розвідувальному управлінню Сполучених Штатів (ЦРУ) перевезти його на свою територію відповідно до таємної програми надзвичайної передачі і дозволила йому бути підпорядкованим жорстокому поводженню та свавільному триманню під вартою у «таємній в’язниці» ЦРУ. Він також скаржився на те, що Румунія не провела ефективне розслідування його тверджень.

У цій справі Суд не мав доступу до заявника, оскільки органи влади США все ще тримали його в дуже суворих умовах, тому він повинен був встановити факти з різних інших джерел. Зокрема, Суд отримав ключову інформацію в звіті Комітету Сенату США про катування ЦРУ, який був виданий у грудні 2014 року. Він також заслухав свідчення експертів. Суд постановив, що у справі заявника мало місце порушення статті 3 Конвенції (заборона катування) через нездатність уряду Румунії ефективно розслідувати його твердження та через співучасть у діях ЦРУ, які викликали жорстоке поводження. Суд також встановив порушення статті 5 (право на свободу та безпеку), статті 8 (право на повагу до приватного життя) та статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) разом зі статтями 3, 5 та 8. Наприкінці Суд встановив порушення статті 6§1 (право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку) Конвенції, та статті 2 (право на життя) та 3 Конвенції разом зі статтею 1 (скасування смертної кари) Протоколу № 6 Конвенції, оскільки Румунія допомагала у перевезенні заявника зі своєї території незважаючи на реальний ризик того, що він може зіткнутися з грубою відмовою у правосудді та смертною карою. Суд зазначив, зокрема, що Румунія розміщувала таємну в’язницю ЦРУ, яка мала кодову назву, таємна в’язниця, протягом періоду з вересня 2003 року до листопада 2005 року, заявник перебував там близько 18 місяців, а також те, що національним органам влади було відомо, що ЦРУ підпорядковуватиме його поводженню, яке суперечить Конвенції. Румунія також дозволила перевезти його в іншу установу ЦРУ для тримання під вартою в Афганістані (місце ув’язнення Браун) або в Литві (місце ув’язнення Вайолет) підпорядковуючи його наступному жорстокому поводженню. Таким чином Суд зазначив, що заявник знаходився в межах юрисдикції Румунії, а також те, що країна була відповідальною за порушення його прав згідно з Конвенцією. Суд також рекомендував Румунії якнайшвидше завершити повне розслідування справи заявника і, якщо необхідно, покарати будь-яких відповідальних осіб. Наприкінці Суд постановив, що країна також повинна вимагати від Сполучених Штатів гарантій того, що заявник не постраждає від смертної кари.

Питання відповідно до статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції

Існування обґрунтованих підозр (ст. 5 § 1 (с))

Стаття 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції не дозволяє утримання особи під вартою для проведення допиту лише як частину збирання розвідувальної інформації (повинен принаймні існувати намір висунення звинувачень).

Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства

30 серпня 1990 року

Заявники були затримані в Північній Ірландії поліцейським, який мав законне повноваження (з того часу скасоване) затримувати на термін до 72 годин будь-яку особу, підозрювану ним в тероризмі.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 5 § 1(право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції, встановивши, що надані докази були недостатніми для того, щоб об’єктивно визначити «обґрунтовану підозру» для арешту.

Мюррей проти Сполученого Королівства

28 жовтня 1994 року

Перший заявник був заарештований за підозрою в зборі коштів для Тимчасової Ірландської республіканської армії (ІРА).

О’Хара проти Сполученого Королівства

16 жовтня 2001року

Заявник, видатний член Шинн Фейн, був заарештований за підозрою в причетності до вбивства, скоєного ІРА.

В двох справах Суд встановив відсутність порушення статті 5§ 1 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції виявивши, що арешти заявників за підозрою в тероризмі були частиною запланованих операцій, заснованих на фактичних даних або розвідувальній інформації про терористичну діяльність і відповідали стандарту «правдивої підозри на обґрунтованих підставах».

Затримання на невизначений термін

А. і інші проти Сполученого Королівства (№ 3455/05)

19 лютого 2009 року (Велика Палата)

11 заявників скаржилися на утримання під вартою в умовах підвищеної безпеки відповідно до встановленої законом схеми, яка передбачала затримання на невизначений термін осіб, які не є громадянами країни, визнаних Державним Секретарем підозрюваними в причетності до тероризму.

Суд дійшов висновку, що утримання заявників під вартою не досягло високого порогу нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження, для якого може бути встановлене порушення статті 3 Конвенції.

Крім того Суд постановив, що мало місце порушення статті 5§ 1 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції стосовно всіх заявників, за винятком двох, які повинні були покинути Сполучене Королівство, оскільки заявники не знаходились під вартоюі з метою депортації та, як виявила Палата лордів, заходи відступу від зобов’язань, які дозволяли затримання на невизначений термін за підозрою в тероризмі неправомірно дискримінували  громадян і не громадян країни.

У цій справі Суд також постановив, що мало місце порушення статті 5 § 4 (право на законне затримання за рішенням суду) Конвенції стосовно чотирьох заявників, тому що вони не мали можливості ефективно оскаржити звинувачення проти них, а також порушення статті 5§ 5 стосовно всіх заявників, за винятком двох, які повинні були залишити Сполучене Королівство через відсутність права на відшкодування, яке має позовну силу, стосовно вищевказаних порушень.

Право негайно постати перед суддею або іншою посадовою особою, яка має право відповідно до закону здійснювати судову владу

Затримана особа повинна «в терміновому порядку» постати перед суддею або іншою посадовою особою, «годинник» починає відлік з моменту арешту.

Броган і інші проти Сполученого Королівства

29 листопада 1988 року

Чотири заявники, підозрювані в тероризмі, були заарештовані поліцією в Північній Ірландії  після допиту протягом від чотирьох днів і шести годин до шести днів та шістнадцяти з половиною годин були звільнені без обвинувачень та не постали перед суддею.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 5 § 3 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції встановивши, що вимога «терміновості» не може передбачати затримки в чотири дні і шість годин або більше.

Бранніган і Макбрайд проти Сполученого Королівства

25 травня 1993 року

У цій справі двоє заявників, підозрюваних у членстві в ІРА, були заарештовані поліцією в Північній Ірландії і їх утримували під вартою в поліції протягом шести днів, чотирнадцяти годин і тридцяти хвилин та чотирьох дні, шести годин і двадцяти п’яти хвилин відповідно. Вони скаржилися на відсутність можливості негайно постати перед суддею.

Суд встановив відсутність порушення статті 5§ 3 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції. Утримання заявників під вартою на більш тривалий проміжок часу, ніж у справі Броуган і інші (дивіться вище) не порушувало Конвенцію, оскільки Сполучене Королівство здійснило відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації відповідно до статті 15 Конвенції (дивіться вище, сторінка 1).

Право на судовий розгляд протягом розумного проміжку часу (ст. 5 § 3)

Берасатегі проти Франції, Еспарца Лурі проти Франції, Гуімон Eп. Еспарца проти Франції, Сагарзазу проти Франції та Сорія Вальдеррама проти Франції

26 січня 2012 року

П’ять справ стосувалися тривалості досудового ув’язнення, яке було продовжене кілька разів, ув’язнених, обвинувачених у причетності до терористичної організації ЕТА.

У цих п’яти справах Суд постановив, що мало місце порушення статті 5 § 3 (право на судовий розгляд протягом розумного проміжку часу) Конвенції. Відзначивши, зокрема, що попереднє затримання на термін від чотирьох років і восьми місяців до п’яти років і десяти місяців було визнане необґрунтованим та те, що повинні були існувати особливо вагомі підстави для цього. З урахуванням наданих доказів Суд визнав, що судова влада не діяла з усією необхідною оперативністю.

Право починати судову справу для оскарження законності утримання під варто. (ст. 5 § 4)

Шер і інші проти Сполученого Королівства (дивіться також нижче, сторінка 21)

20 жовтня 2015 року

Ця справа стосувалася арешту і утримання під вартою заявників, трьох громадян Пакистану, в контексті контртерористичної операції. Заявників утримували під вартою протягом 13 днів перш ніж вони в кінцевому рахунку були звільнені без звинувачень. Протягом цього періоду вони два рази постали перед суддею та були видані накази про їх наступне утримання під вартою. Потім їх утримували в місцях утримання під вартою іммігрантів, після чого вони за власним бажанням повернулися в Пакистан. Вони скаржилися, зокрема, на слухання запитів про продовження терміну їх утримання під вартою, оскільки деякі свідчення на користь їх наступного утримання під вартою були приховані від них та одне таке слухання було проведене протягом короткого проміжку часу під час закритого засідання.

Суд встановив відсутність порушення статті 5 § 4 Конвенції. Суд зазначив, зокрема, що влада Сполученого Королівства запідозрила неминучий терористичний акт і почала надзвичайно складне розслідування, спрямоване на перешкоджання цього акту. Зазначивши, що тероризм належав до особливої категорії, Суд встановив, що стаття 5 § 4 не може бути використана для запобігання використання закритого судового засідання або викликати непропорційні труднощі у поліцейської влади для вживання ефективних заходів боротьби з тероризмом. У справі заявників загроза неминучого терористичного нападу і міркування національної безпеки обґрунтовували обмеження права заявників на змагальний характер процесу стосовно ордера на їх наступне утримання під вартою. Крім того існували достатні гарантії запобігання ризику свавілля під час розгляду ордерів на подальше затримання у формі встановлення чітких і детальних процедурних норм.

Право на законність утримання під вартою невідкладно встановленого судом (стаття 5 § 4)

M.S. проти Бельгії (№. 50012/08)

31 січня 2012 року

Ця справа стосувалася продовження термінів утримання під вартою в очікуванні вивезення з території Бельгії громадянина Іраку, підозрюваного, зокрема, у зв’язках з терористичною асоціацією Аль-Каїда, після закінчення відбування покарання. Посилаючись на статтю 3 (заборона катування і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) заявник скаржився на те, що його повернули в Ірак. Він також стверджував, що його перший термін утримання під вартою в закритому транзитному центрі з жовтня 2007 року по березень 2009 року та другий термін утримання під вартою в закритому транзитному центрі з квітня 2010 року до його повернення в Ірак в жовтні 2010 року були довільними, а рішення стосовно законності його утримання під вартою не було прийняте негайно.

Стосовно першого періоду утримання під вартою Суд визнав, що заявник не скористався правом на невідкладне рішення стосовно законності його утримання під вартою і дійшов висновку, що мало місце порушення пункту статті 5 § 4 Конвенції. Крім того Суд постановив, що мало місце порушення статті 5 § 1 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції стосовно першого періоду утримання під вартою в закритому транзитному центрі з 29 травня 2008 року до 4 березня 2009 року, розміщення заявника в закритому транзитному центрі 2 квітня 2010 року та заходи щодо продовження його утримання під вартою після 24 серпня 2010 року.

Стосовно скарги заявника відповідно до статті 3 Суд підтвердив, що стаття 3 безумовно забороняє катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання незалежно від поведінки жертви і навіть за найскладніших обставин, таких як боротьба з тероризмом. За обставин цієї справи Суд постановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо повернення заявника в Ірак.

Питання відповідно до статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції

Хіні і Макгіннесс проти Ірландії

21 грудня 2000 року

Два заявники були заарештовані за підозрою в скоєнні тяжких терористичних злочинів. Після попередження співробітниками поліції про право зберігати мовчання, їм було запропоновано відповідно до статті 52 Закону про злочини проти держави від 1939 року надати детальну інформацію про їх пересування під час скоєння відповідних правопорушень. Заявники скаржилися на те, що стаття 52 Закону від 1939 року порушувала їх право на мовчання і не надавати свідчень проти себе, а також порушувала презумпцію невинуватості.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 6§ 1 (право на справедливий судовий розгляд) і 6 § 2 (презумпція невинуватості) Конвенції. Суд встановив, що проблеми безпеки і громадського порядку, на які посилається Уряд Ірландії, не можуть виправдати положення, яке знищує сутність права заявників на мовчання і не надавати свідчень проти себе, гарантоване статтею 6 § 1 Конвенції. Крім того, з огляду на тісний зв’язок з принципом презумпції невинуватості, гарантованого статтею 6 § 2, також мало місце порушення цього положення.

Салдуз проти Туреччини

27 листопада 2008 року (Велика палата)

Заявник, неповнолітній на той час, був заарештований за підозрою в участі у незаконній демонстрації на підтримку ув’язненого лідера РПК і звинуваченого в розвішуванні незаконного плакату з мосту. Згодом він був визнаний винним у пособництві РПК. Справа стосувалася обмеження права заявника на доступ до адвоката під час утримання під вартою в поліції за скоєння злочину, який підпадає під юрисдикцію судів державної безпеки, незалежно від віку.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 6 § 3 (с) (право на отримання юридичної допомоги за власним вибором) разом зі статтею 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції через відсутність юридичної допомоги заявникові під час утримання під вартою в поліції.

Ель Хаскі проти Бельгії

25 вересня 2012 року

Ця справа стосувалася арешту і засудження громадянина Марокко за участь в діяльності терористичної групи. Заявник скаржився на порушення його права на справедливий судовий розгляд через те, що деякі із заяв, використаних як докази проти нього були отримані, як стверджується, в Марокко шляхом поводження, яке порушує статтю 3 (заборона катування і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції. На відміну від судів Бельгії, Суд дійшов висновку, що за обставин отримання заяви для того, щоб кримінальний суд виключив їх як докази, заявникові було достатньо продемонструвати існування «дійсної небезпеки» того, що заяви, які розглядаються, були отримані з використанням поводження, яке порушує статтю 3. Тому стаття 6 Конвенції вимагала від національних судів не визнавати їх доказами не переконавшись у тому, що вони не були отримані за допомогою таких методів. Проте, відхиляючи клопотання заявника про виключення заяв, Апеляційний суд лише зазначив, що він не надав жодних «певних доказів», які можуть викликати «обґрунтовані сумніви» в доказах.

Абдулла Алі проти Сполученого Королівства

30 червня 2015 року

Ця справа стосувалася скарги заявника стосовно того, що через значне негативне висвітлення подій в ЗМІ розгляд кримінальної справи, порушеної проти нього за змову з метою вчинення терористичного акту вибухів на літаках з використанням рідкої вибухівки був несправедливим. Після першого судового процесу у його справі, який закінчився його засудженням за звинуваченням у змові з метою вбивства, ці події були висвітлені в ЗМІ, в тому числі був оприлюднений матеріал, який раніше не був наданий суду присяжних. Згодом було призначене повторне слухання справи стосовно більш конкретного обвинувачення в змові з метою вбивства шляхом детонації вибухових пристроїв на борту літаків під час польоту (стосовно якого присяжні не змогли прийняти рішення під час першого слухання справи) та заявник стверджував, що повторне слухання справи не могло бути справедливим з урахуванням впливу негативної інформації. Суддя відхилив його доказ та він був засуджений під час повторного слухання справи. Він був засуджений до довічного ув’язнення з мінімальним терміном 40 років.

Суд встановив відсутність порушення статті 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції, встановивши, що не було показано, як несприятливе розголошення інформації вплинуло на присяжних та створило упереджену думку під час прийняття рішення і вплинуло на справедливість розгляду справи заявника. Суд зазначив, що застосовна нормативно-правова база в Сполученому Королівстві для забезпечення справедливого судового розгляду в разі розголошення негативної інформації надавала відповідні рекомендації для повторного розгляду справи суддею. Суд далі встановив, що вжиті суддею заходи були достатніми. Суддя розглянув, чи минуло достатньо часу для зникнення упередженої думки до початку повторного слухання справи і визнав необхідним надати ретельні вказівки присяжним стосовно важливості неупередженого ставлення та розгляду цієї справи на підставі наведених в суді доказів. Згодом він дав регулярні чіткі вказівки, проти яких заявник не заперечував. Той факт, що присяжні згодом прийняли різні рішення стосовно кількох обвинувачених під час повторного слухання справи, підтримав висновок судді стосовно того, що присяжні були проникливими і виконали його вказівки справедливо вирішити справу на підставі наданих в суді доказів.

Ібрагім і інші проти Сполученого Королівства

13 вересня 2016 (Велика палата)

21 липня 2005 роки було підірвано чотири бомби на транспортній системі Лондона, але вони не вибухнули. Злочинці зникли з місця події та відразу було розпочате поліцейське розслідування. Перші три заявника було затримані за підозрою в детонуванні трьох бомб. Четвертого заявника спочатку допитали як свідка нападів, але згодом стало очевидним, що він допоміг одній з осіб, яка підкладала бомбу після невдалої атаки та після того, як він зробив письмову заяву, він також був заарештований. Всі чотири заявники були згодом засуджені за скоєння кримінальних злочинів. Справа стосувалася тимчасової затримки в наданні заявникам доступу до адвоката стосовно перших трьох заявників після їх арешту, а також стосовно четвертого заявника, після того, як поліція почала підозрювати його в причетності до скоєння кримінального злочину, але до його арешту; та визнання справи заяв, зроблених за відсутності адвокатів під час наступних слухань.

Суд встановив відсутність порушення статті 6 § 1 і 3 (с) (право на справедливий судовий розгляд і право на юридичну допомогу) Конвенції стосовно трьох перших заявників і відсутність порушення цих положень стосовно четвертого заявника. Стосовно трьох перших заявників Суд був задоволений тим, що, під час початкових допитів поліцією існувала термінова необхідність попередити серйозні негативні наслідки для життя і фізичної недоторканності суспільства, а саме нападати терористів-смертників. Тому існували переконливі підстави для тимчасового обмеження права на юридичну допомого. Суд був також задоволений тим, що провадження в цілому стосовно кожного з трьох перших заявників були справедливими. Ситуація стосовно четвертого заявника, який також скаржився на затримку в доступу до адвокатів, відрізнялася. Його спочатку допитали як свідка і тому він не отримав юридичної допомоги. З цієї точки зору, відповідно до застосовного процесуального кодексу, його повинні були попередити і запропонувати юридичну допомогу. Проте це не було зроблено. Після того, як він надав письмові свідчення, його заарештували, висунули обвинувачення і він згодом був визнаний винним в наданні допомоги четвертому бомбувальнику і відмову надати інформацію після нападів. У цій справі Суд не був переконаний в існуванні переконливих підстав для обмеження доступу до юридичної допомоги і нездатності повідомити його про його право зберігати мовчання. Було важливим те, що в національному законодавстві не існувало підстав для того, щоб поліція вирішувала не попереджувати його з того часу, як він почав надати свідчення проти себе. Наслідком цього стало введення в оману стосовно його процесуального права. Крім того, рішення поліції неможливо було згодом переглянути, оскільки воно не було запротокольоване і не були заслухані підстави для цього перегляду. Оскільки не існувало переконливих підстав, уряд Сполученого Королівства повинен був продемонструвати, що провадження було справедливим. На думу Суду уряд не зміг зробити цього і тому Суд відповідно постановив, що загальна справедливість судового розгляду стосовно четвертого заявника була порушена рішенням не попереджувати його і обмежити його доступ до юридичної допомоги.

Рамда проти Франції

19 грудня 2017

Заявник, громадянин Алжиру, був висланий зі Сполученого Королівства у Францію за звинуваченнями, пов’язаними з серією терористичних актів у 1995 році у Франції. Він скаржився на передбачувану помилку в обґрунтуванні рішення, прийнятого спеціальною суддівською колегією Апеляційного суду присяжних, який визнав його винним. Він також скаржився на порушення принципу ne bis in idem внаслідок його засудження в кримінальному порядку незважаючи на його попереднє остаточне засудження у звичайних кримінальних судах.

Суд встановив відсутність порушення статті 6§1 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд). Він, встановив, зокрема, що заявник у цій справі користувався достатніми гарантіями, які дозволяли йому розуміти його засудження спеціальною судовою колегією Апеляційного суду присяжних вважаючи, що з огляду на спільний розгляд трьох чітко обґрунтованих судових наказів про взяття під варту, дебатів під час слухання справи заявника, а також велику кількість докладних питань, поставлених суду присяжних, він не міг вимагати, що йому не було відомо про підстави для його засудження. Суд також встановив відсутність порушення статті 4 Протоколу № 7 Конвенції (право не бути засудженим або покараним двічі) виявивши, що заявник не був притягнутий до відповідальності або засуджений у рамках кримінального провадження за факти, які були фактично такими ж, як ті, за яких він був остаточно засуджений в попереднього спрощеного провадження. Суд наголосив, зокрема, на тому, що Договірні Держави могли законно мати тверду позицію щодо осіб, які брали участь у терористичних актах, які вони жодним чином не могли виправдати, а також на тому, що злочини співучасті у вбивстві та спробі вбивства, за які був засуджений заявник, складали серйозні порушення основних прав відповідно до статті 2 (право на життя) Конвенції, у зв’язку з якими держави зобов’язані переслідувати в судовому порядку і покарати винних за умови дотримання процесуальних гарантій відповідних осіб, як це було в ситуації заявника у цій справі.

Гуламхуссейн та Taрік проти Сполученого Королівства

3 квітня 2018 року (рішення про прийнятність)

Ця справа стосувалася позбавлення заявників допуску на підставі їх зв’язку з тероризмом, що викликало їх звільнення з роботи як державних службовців. Перший заявник скаржився на процедуру Апеляційної комісії з перевірки безпеки, в той час як другий заявник стверджував, що процедура судового органу з розгляду індивідуальних трудових спорів порушила його права на змагальний розгляд справи, рівність сторін і обґрунтоване рішення.

Суд визнав заяви неприйнятними як явно необґрунтовані. Він встановив, зокрема, що, незважаючи на те, що деякі з судових процесів проводилися на «закритому засіданні» тому, що вони посилалися на конфіденційну інформацію, заявникам були надані належні гарантії щодо їх прав на справедливий судовий розгляд, у тому числі шляхом призначення спеціальних адвокатів, які могли бути присутніми на закритих слуханнях.

Отегі Мондрагон та інші проти Іспанії

6 листопада 2018 р. 4

4 . Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у статті 44 §2 (остаточні рішення) Європейської конвенції з прав людини.

Ця справа стосувалася скарги заявників на упередженість складу суддів суду першої інстанції, який засудив їх за те, що вони були членами організації ЕТА .

Суд постановив, що мало місце порушення статті 6 §1 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд). Він встановив, зокрема, що перший заявник у справі раніше отримував позитивне рішення по своїй апеляції за різними обвинуваченнями, пов’язаними з ЕТА, оскільки голова суду продемонстрував відсутність неупередженості, яка мала шкідливий вплив на весь склад суду в цій справі і викликала повторний судовий розгляд. Такий самий склад суддів, в тому числі суддя, який головував в попередньому судовому розгляді, через рік визнав всіх п’яти заявників у другому наборі проваджень винними за різними звинуваченнями. Таким чином, заявники об’єктивно обґрунтовані побоювання стосовно того, що ці судді не були неупередженими у їх справі.

Муртазалієва проти Росії

18 грудня 2018 року (Велика палата)

Ця справа стосувалася скарги заявника, громадянки Росії і етнічної чеченки, на загальну несправедливість кримінальних проваджень, відкритих проти неї за терористичний напад. Заявник стверджував, зокрема, що справедливості провадження проти неї була завдана шкода, оскільки вона не мала можливості побачити або ефективно вивчити записи відеоспостереження, показані під час судового розгляду, оскільки вона не могла бачити монітор у залі суду. Їй також не було дозволено допитати співробітника поліції в суді, дії якого, на її думку, можливо було вважати схилянням поліції до вчинення злочину, та вона не мала можливості викликати і допитати двох свідків, які могли б пояснити її твердження щодо розміщення вибухових речовин у її сумці.

Велика палата встановила відсутність порушення статті 6§1 і 3 (b) (право на справедливий судовий розгляд / підготовку захисту ) Конвенції стосовно заявника, яка, як стверджується, не мала можливості переглянути відеозапис під час судового розгляду. Вона встановила, зокрема, що було незрозуміло, яким чином заявник не могла переглянути відео, але в будь-якому випадку, це не перешкоджало справедливому судовому розгляду: її мета полягала в перевірці точності запису, що було можливо під час прослуховування аудіозапису. Велика палата також встановила відсутність порушення статті 6§ 1 і 3 (d) (право на справедливий судовий розгляд / допит свідків) Конвенції стосовно відмови національних судів викликати двох свідків для надання свідчень під час судового розгляду. Після перевірки принципів свого прецедентного права щодо виклику та допиту свідків захисту Суд виявив, зокрема, що захист не пояснив, чому свідчення цих двох свідків могли б зміцнити її справу, національні суди надали достатні підстави для своїх рішень та відсутність їх заяв у суді не завдала шкоди загальній справедливості провадження. Наприкінці Велика палата оголосила скаргу відповідно до статті 6§ 1 і 3 (d) на нездатність судів викликати іншого свідка, співробітника поліції, для надання свідчень під час судового розгляду неприйнятною як необґрунтовану виявивши, що заявник фактично відмовилася від свого права на його допит.

Заяви, які очікують рішення

Сассі проти Франції та Беншеллалі проти Франції (№ 10917/15 та 10941/15)

Уряд Франції був повідомлений про заяви4 квітня 2018 року

Заявники, колишні ув’язнені в в’язниці Гуантанамо, скаржаться на ряд порушень права на справедливий судовий розгляд і прав на захист у їх справі.

Суд повідомив уряд Франції про заяви і поставив питання сторонам відповідно до статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд).

Питання відповідно до статті 7 (відсутність покарання без закону) Конвенції

Дель Ріо Прада проти Іспанії

21 жовтня 2013 року (Велика Палата)

Ця справа стосувалася відкладання остаточного звільнення особи, засудженої за скоєння терористичних злочинів на підставі нового підходу – відомого як «Доктрина Парот» – який був прийнятий Верховним судом Іспанії після того, як вона була засуджена. Заявник скаржилася на те, що відступ Верховного суду від прецедентного права стосовно пом’якшення вироку був застосований до неї із зворотною силою після її засудження продовжуючи її утримання під вартою майже на дев’ять років. Крім того вона стверджувала, що знаходилась під вартою в порушення вимог «законності» і «порядку, встановленого законом».

Суд постановив, що мало місце порушення статті 7 (відсутність покарання без закону) Конвенції. Крім того Суд постановив, що з 3 липня 2008 року утримання заявника під вартою було незаконним в порушення статті 5 § 1 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції. Наприкінці Суд постановив, що відповідно до статті 46 (обов’язкова сила рішень та їх виконання) Конвенції Іспанія повинна була гарантувати звільнення заявника в найкоротший термін.

Суд визнав, що заявник не могла передбачити, що Верховний суд Іспанії буде здійснювати відступ від попереднього прецедентного права в лютому 2006 року або те, що ця зміна підходу буде застосована до неї, наслідком чого стане відкладання її звільнення майже на дев’ять років – з 2 липня 2008 року до 27 червня 2017 року. Тому заявник відбувала більш тривалий термін ув’язнення, ніж вона повинна була відбувати відповідно до правової системи Іспанії, дійсної в момент її засудження. Відповідно влада Іспанії повинна була гарантувати її звільнення в найкоротший термін.

Аррозпід Сарасола та інші проти Іспанії

23 жовтня 2018 року 5

Ця справа стосувалася розрахунку максимальної тривалості термінів ув’язнення, які повинні відбувати в Іспанії члени терористичної організації ЕТА, а також питання стосовно того, чи необхідно враховувати час, який вже був відбутий у Франції. Заявники скаржилися, зокрема, на те, що вони вважали ретроспективним застосуванням нового прецедентного права Верховного суду і нового закону, який набув чинності після їх засудження, яке, на їх думку, збільшило фактичну тривалість їх вироків до ув’язнення.

Суд зазначив, зокрема, що рішення Верховного суду Іспанії не змінили максимальну тривалість загального терміну ув’язнення, який завжди встановлювався на тридцять років. Розбіжності між різними судами, пов’язаними з можливістю об’єднання вироків, тривали лише близько десяти місяців до прийняття Верховним Судом його керівного рішення, яке вирішило це питання негативно. Рішення, прийняті у справах заявників, лише слідували висновку пленуму Верховного Суду. Таким чином, стаття 7 Конвенції (відсутність покарання без закону) не була порушена.

Питання відповідно до статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції

Позбавлення громадянства

K2 проти Сполученого Королівства (№. 42387/13)

7 лютого 2017 (рішення про прийнятність)

Заявник в цій справі підозрювався в участі в терористичній діяльності в Сомалі. У 2010 році Державний секретар міністерства внутрішніх справ позбавив його громадянства Сполученого Королівства і заборонив йому повторний в’їзд в країну. Заявник стверджував, що ці рішення порушували його право на повагу до приватного і сімейного життя та були дискримінаційними. Він також стверджував, що він не міг відповідним чином створити доказову базу з-за кордону через побоювання, що його повідомлення можуть перехоплюватись владою Судану з боротьби з тероризмом, яка потім зашкодить йому.

Суд визнав заяву неприйнятною як явно необґрунтовану. По-перше, незважаючи на те, що довільна відмова в наданні або позбавлення громадянства може за певних обставин викликати питання відповідно до статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції через вплив на приватне життя особи Суд дійшов висновку, що жодне з таких питань не виникло в цій справі. Міністр внутрішніх справ в той час діяв швидко і ретельно та відповідно до закону. Суд також зазначив, що заявник мав законне право на оскарження і доступ до судового перегляду, але суди Сполученого Королівства відхилили його скарги після всебічного і ретельного дослідження. І, наприкінці, незважаючи на те, що деякі матеріали справи стосовно заявника зберігались в таємниці з міркувань безпеки, його спеціальний адвокат мав доступ до цієї інформації, а також характер справи був широко відомий заявнику. По-друге, Суд постановив, що статтю 8 Конвенції неможливо тлумачити як таку, яка накладає зобов’язання на держав сприяти поверненню всіх осіб, позбавлених громадянства для того, щоб вони подавали апеляцію проти цього рішення. Суд Сполученого Королівства відхилив скарги заявника на відсутність можливості вести свою справу з-за кордону, і Суд не вважає, що він має повноваження поставити під сумнів цей висновок. Крім того, суд Сполученого Королівства обрав обережний підхід до справи з огляду на відсутність інструкцій від заявника, але все одно знайшов переконливі докази того, що він займався діяльністю, пов’язаною з тероризмом. У будь-якому випадку заявник спочатку вирішив залишити країну. Наприкінці, Суд зазначив, що заявник не залишився б без громадянства через втрату громадянства Сполученого Королівства (оскільки він мав громадянство Судану), а також втручання в його особисте і сімейне життя, викликане позбавленням громадянства було обмежене. За цих обставин, позбавлення громадянства було законним відповідно до статті 8 Конвенції.

Заяви, які очікують рішення

Гумід проти Франціїe (№ 52273/16), Шаруалі проти Франції (№ 52285/16), Тюрк проти Франції (№ 52290/16), Aбербі проти Франції (№ 52294/16) та Aіт Ель Хай проти Франції (№ 52302/16)

Уряд Франції був повідомлений про заяви 23 травня 2017 року

Ці справи стосуються рішення про позбавлення громадянства п’яти заявників у квітні 2015 року після засудження у 2007 році за участь у змові з метою підготовки терористичного акту. Заявники стверджують, зокрема, що рішення про позбавлення їх громадянства порушує їх право на особистість. Вони також стверджують, що цей захід є «замаскованим покаранням», спрямованим на покарання за дії, за які вони були засуджені в 2007 році.

Суд повідомив уряд Франції про заяву і поставив питання сторонам згідно зі статтею 8 (право на повагу до приватного життя) Конвенції та статтею 4 (право не бути засудженим або покараним двічі) Протоколу № 7 Конвенції.

Повернення тіл терористів для поховання

Сабанчієва і інші проти Росії

6 червня 2013 року

Ця справа стосувалася відмови влади Росії повернути тіла чеченських повстанців їх сім’ям. Заявники скаржилися, зокрема, на відмову влади повернути тіла їх родичів відповідно до законодавства про боротьбу з тероризмом.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) і порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту), разом зі статтею 8 Конвенції. Суд встановив, що автоматична відмова повернути тіла родині не встановлювала справедливий баланс між законною метою запобігання будь-яких порушень спокою, які могли виникнути під час поховання, а також з метою захисту почуттів родичів жертв тероризму з одного боку та правом заявників попрощатись з загиблими під час похоронів або на могилі. Суд повністю визнав проблеми, які виникли у держави у зв’язку з тероризмом, але виявив, що автоматична відмова повернути тіла порушувала обов’язок влади враховувати індивідуальні обставини кожного із загиблих і членів їх сімей. За відсутності такого індивідуального підходу вважалось, що цей захід перекладав провину померлого за терористичну діяльність на заявників.

Крім того Суд встановив відсутність порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції стосовно умов зберігання тіл родичів заявників для встановлення особи, а також відсутність порушення статті 38 § 1 (а) (зобов’язання надати необхідні умови для розгляду справи) Конвенції.

Дивіться також: Абдулаєва проти Росії, Куштова та інші проти Росії, Аркхестов та інші проти Росії і Залов і Хакулова проти Росії, рішення від 16 січня 2014 року.

Питання відповідно до статті 4 (право не бути засудженим або покараним двічі) Протоколу № 7 Конвенції

Рамда проти Франції

19 грудня 2017 року

Дивіться вище, у розділі «Питання відповідно до статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції».

Жертви тероризму

Держави зобов’язані вживати заходів, необхідних для захисту основних прав кожної особи відповідно до юрисдикції стосовно терористичних актів4.

Питання відповідно до статті 2 (право на життя) Конвенції

  1. Дивіться Керівництво з питань прав людини і боротьби з тероризмом, прийняте Комітетом міністрів Ради Європи 11 липня 2002 року, I.

Фіногенов і інші проти Росії

20 грудня 2011 року

Ця справа стосувалася облоги театру «Дубровка» в Москві в жовтні 2002 року чеченськими сепаратистами і рішення подолати терористів і звільнити заручників з використанням газу.

Суд встановив відсутність порушення статті 2 (право на життя) Конвенції стосовно рішення врегулювання критичного стану із заручниками силою з використанням газу. Крім того Суд постановив, що мало місце порушення статті 2 стосовно невідповідного планування і здійснення рятувальної операції та порушення цього положення через неефективність розслідування звинувачень в недбалості влади під час планування і проведення рятувальної операції, а також відсутність надання медичної допомоги заручникам.

Тагаєва та інші проти Росії

13 квітня 2017

Ця справа стосувалася терористичного нападу у вересні 2004 року на школу в Беслані, Північна Осетія (Росія). Протягом більш ніж п’ятдесяти годин важко озброєні терористи утримували в полоні понад 1000 осіб, більшість з яких були дітьми. Після вибухів, пожежі та військової інтервенції понад 330 осіб загинули (у тому числі понад 180 дітей), постраждало понад 750 осіб. Заявники (409 громадян Росії) були взяті в заручники та/або отримали поранення під час інциденту, або були членами сімей осіб, яких взяли в заручники, які були вбиті або поранені. Вони стверджували про ряд недоліків Росії у зв’язку з нападом. Всі заявники стверджували, що держава не виконала свої зобов’язання щодо захисту жертв від відомого ризику для життя, а також те, що не було проведене ефективне розслідування подій. Деякі також стверджували, що багато аспектів планування та контролю операцій безпеки були недосконалими, а також те, що смертність була наслідком нерозбірливого і непропорційного застосування сили органів влади.

Суд встановив, що мало місце порушення статті 2 Конвенції (право на життя), яке виникло внаслідок нездатності вжити запобіжних заходів. Він зазначив, зокрема, що органи влади володіли достатньо конкретною інформацією про запланований терористичний напад у цьому районі, пов’язаний з навчальним закладом. Проте, не було зроблено достатньо для того, щоб зірвати збори та підготовку терористів; не було вжито достатніх заходів для запобігання їх подорожі в день нападу; безпека в школі не була підвищена; ні школа, ні громадськість не були попереджені про загрозу. Суд також встановив, що мало місце порушення процесуального зобов’язання, передбаченого статтею 2 насамперед тому, що розслідування не могло викликати визначення того, чи була сила, використана державними службовцями, обґрунтованою за тих обставин. Далі Суд встановив, що мало місце наступне порушення статті 2 через серйозні недоліки в плануванні та контролю операцією з безпеки. В організаційній структурі було відсутнє офіційне керівництво, що викликало серйозні недоліки у прийнятті рішень та координації з іншими відповідними органами. Суд також встановив, що мало місце порушення статті 2, яке виникло внаслідок застосування силами безпеки сили зі смертельними наслідками. За відсутності належних правових норм у школі була використана потужна зброя, наприклад, танкова гармата, гранатомети та вогнемет. Це сприяло втратам серед заручників і не відповідало вимогам, передбаченим статтею 2 стосовно того, що смертельну силу можна використовувати «не більше, ніж необхідно». З урахуванням компенсації, яка вже була надана жертвам в Росії, та різних внутрішніх процедур, спрямованих на встановлення обставин подій Суд також встановив відсутність порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) Конвенції. Наприкінці, згідно зі статтею 46 Конвенції (обов’язкова сила та виконання рішень) Суд зазначив необхідність вживання різних заходів, спрямованих на здобуття уроків з минулого, підвищення обізнаності щодо застосовних правових та оперативних стандартів, а також запобігання подібних порушень прав людини в майбутньому. Суд також постановив, що майбутні вимоги очікуваного розслідування інциденту повинні бути визначені з урахуванням висновків Суду про недоліки розслідування на до теперішнього часу.

Заяви, які очікують рішення

Ромео Кастано проти Бельгії (№ 8351/17)

Уряд Бельгії був повідомлений про заяву 14 березня 2017 року

Ця справа стосується відмови судів Бельгії, всупереч рекомендації Федеральної прокуратури, виконати європейський ордер на арешт, виданий Іспанією для цілей переслідування в судовому порядку громадянина Іспанії, який мешкав в Бельгії. Заявники є спадкоємцями особи, яка була вбита командосом ЕТА, в участі в якій підозрювався зазначений вище громадянин Іспанії брав.

Суд повідомив уряд Бельгії про цю заяву і поставив запитання сторонам згідно зі статтями 1 (обов’язок поважати права людини), 2 (право на життя – процесуальний аспект), 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд – доступ до суду) та 35 (критерії прийнятності) Конвенції.

Тагаєва і інші проти Росії (№. 26562/07 і шість інших заяв)

Справа визнана частково прийнятною, частково неприйнятною і частково вилучена з реєстру 9 червня 2015 року.

Ця справа стосується терористичного нападу на школу в Беслані, Північна Осетія (Росія) у вересні 2004 року, наступного захоплення заручників, облоги і штурму школи, внаслідок якого загинуло більш ніж 330 мирних жителів, в тому числі понад 180 дітей. Заявники запевняють, зокрема, що держава не виконала своє зобов’язання щодо захисту жертв від загальновідомого ризику для їх життя, не провела ефективне розслідування подій, а також те, що багато аспектів планування і керування перебігу переговорів і операція порятунку були незадовільними. Деякі заявники також стверджують, що смерть стала наслідком непропорційного застосування сили владою.

12 квітня 2012 року Суд повідомив уряд Росії про заяви і поставив питання сторонам відповідно до статті 2 (право на життя), статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження), статті 6 (право на справедливий судовий розгляд), 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), статті 10 (свобода вираження поглядів) і статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) Конвенції.

14 жовтня 2014 року Суд провів слухання Палати цієї справи.

У рішенні від 9 червня 2015 року Суд вилучив чотири особи зі списку заявників; визнав неприйнятними заяви 51 особи відповідно до статей 2 і 13 Конвенції; визнав прийнятними, без винесення рішення до розгляду справи по суті в суді, скарги решти заявників відповідно до статті 2 (матеріальні і процесуальні зобов’язання) і статті 13 Конвенції4; визнав неприйнятними певні скарги заявників відповідно до статей 3, 6, 8 і 10 Конвенції.

  1. Рішення стосовно цих прийнятних скарг буде прийняте на більш пізньому етапі.
  2. Дивіться Керівництво з питань прав людини і боротьби з тероризмом, прийняте Комітетом міністрів Ради Європи 11 липня 2002 року, IІ.

Питання відповідно до статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції

Асоціація SOS Attentats and de Boëry проти Франції

4 жовтня 2006 року (Велика Палата – рішення про прийнятність)

Першим заявником є асоціація, члени якої стали жертвами терористичних актів. Сестра другого заявника була однією з 170 жертв, серед яких було багато громадян Франції, які загинули внаслідок теракту в 1989 році на літаку французької компанії UTA, який вибухнув під час польоту над пустелею Тенере. Посилаю на пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції заявники стверджували, крім усього іншого, що постанова Касаційного суду Франції стосовно того, що полковник Каддафі мав право на суверенний імунітет, порушила їх право на доступ до суду. Після подання заяви увагу Європейського суду з прав людини привернув новий факт: 9 cічня 2004 була підписана угода між Міжнародним фондом Каддафі для благодійних асоціацій, сім’єю загиблих і Банком для офіційних вкладів, відповідно до якої сім’ї 170 жертв повинні були отримати один мільйон доларів США в обмін на «відмову від права на порушення будь-якої цивільної або кримінальної справи в будь-якому суді Франції або міжнародному суді на підставі вибуху на борту літака».

Суд повинен був визначити, як стверджував уряд Франції, чи підписання угоди від 2004 року надавало підстави для прийняття рішення про вилучення заяви з реєстру справ стосовно заяви відповідно до статті 37 § 1 (вилучення заяв з реєстру) Конвенції.

Укладання угоди від 2004 року, умови цієї угоди і той факт, що другий заявник отримав судове рішення з питання про відповідальність шести посадових осіб Лівії складали обставини, після розгляду яких разом, Суд визнав розгляд заяви за змістом статті 37 § 1 (с) Конвенції необґрунтованою. Оскільки жоден інший елемент поваги прав людини, гарантований Конвенцією, не вимагав наступного розгляду заяви, Суд вирішив вилучити її з реєстру.

Севікел проти Туреччини

23 травня 2017

Ця справа стосувалася проваджень, відкритих заявником для отримання компенсації за шкоду, яку вона, як стверджується, зазнала внаслідок терористичних актів або антитерористичних заходів у селі, в якому вона проживала. Заявник скаржилася на тривалість провадження, про яке йде мова.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 6§ 1 (право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку) Конвенції виявивши, що тривалість оскарженого провадження була надмірною і не відповідала вимозі розумного строку. Суд зазначив, зокрема, що провадження в адміністративних судах тривало близько двох років і двох місяців, а провадження в Конституційному суді – один рік і чотири місяці, тому вони не були надмірно тривалими. Проте, в той час як Суд визнав значне робоче навантаження Комісії з питань надання компенсації та відповідність заходів, вжитих органами влади для вирішення цієї проблеми, він встановив, що ці зусилля залишалися недостатніми, оскільки Комісія почала розглядати запит заявника лише через два роки і десять місяців.

Заяви, які очікують рішення

Ромео Кастано проти Бельгії (№ 8351/17)

Уряд Бельгії був повідомлений про заяву 14 березня 2017 року

Дивіться вище у розділі «Жертви терористичних актів», «Питання відповідно до статті 2 (право на життя) Конвенції».

Запобігання тероризму

Всі заходи, які вживають держави з метою боротьби з тероризмом повинні поважати права людини і принцип верховенства закону виключаючи будь-яку форму свавілля, а також будь-яке дискримінаційне або расистське поводження і повинні підлягати відповідному контролю 5.

Право на життя і застосування сили державою з метою самозахисту або захисту іншої особи

Стаття 2 § 2 (право на життя) Конвенції обґрунтовує застосування сили під час самозахисту лише якщо воно є «виключно необхідним».

Макканн та інші проти Сполученого Королівства

27 вересня 1995 року

Три члени Тимчасової ІРА, підозрювані в володінні пристроями дистанційного керування, які використовуються для підривання бомби, були застрелені на вулиці солдатами SAS (Special Air Service) в Гібралтарі. Заявники, які є представниками їх суспільної групи, стверджували, що вбивство членами сил безпеки складало порушення статті 2 (право на життя) Конвенції.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 2 (право на життя) Конвенції, оскільки операція могла бути спланована і знаходитись під контролем без необхідності вбивати підозрюваних.

Армані да Сілва проти Сполученого Королівства

30 березня 2016 року (Велика Палата)

Ця справа стосувалася вбивства громадянина Бразилії, помилково ідентифікованого поліцією як терорист-смертник. Заявник, його двоюрідний брат, скаржився на те, що держава не виконала свій обов’язок забезпечити відповідальність своїх агентів за його смерть тому, що наступне розслідування не викликало судового переслідування будь-якого окремого співробітника поліції.

Суд встановив відсутність порушення статті 2 (право на життя – розслідування) Конвенції. Розглянувши провадження у справі в цілому Суд встановив, що влада Сполученого Королівства виконала свої зобов’язання відповідно до статті 2 Конвенції провести ефективне розслідування розстрілу кузена заявника, яке повинне було ідентифікувати і – за необхідності – покарати відповідальних осіб. Зокрема, Суд дійшов висновку, що всі аспекти відповідальності влади за розстріл були ретельно досліджені. Особиста відповідальність співробітників поліції, причетних до розстрілу та інституційна відповідальності поліції була детально розглянута Незалежною Комісією з розгляду скарг на дії поліції, Королівською прокурорською службою, Кримінальним судом, коронером і присяжними під час слідства. Рішення не порушувати кримінальну справу проти будь-якого окремого службовця було прийняте не через недоліки в розслідуванні або терпимості держави чи змові в незаконних діях; скоріше, воно було пов’язане з тим, що після ретельного розслідування прокурор розглянув всі обставини справи і дійшов висновку про відсутність достатніх доказів проти будь-якого окремого службовця для переслідування його в судовому порядку.

Заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження

Дулаш проти Туреччини

30 січня 2001 року

Заявник стверджувала, що в листопаді 2003 року жандарми здійснили обшук в її селі і підпалили будинки, в тому числі її будинок. Після відходу жандармів, село було в руїнах і жителі були змушені залишити його. Відповідно до уряду Туреччини, операція в цій справі стосується розслідування за фактом викрадення і вбивства вчителів і імама РПК (Робітничої партії Курдистану), терористичної організації.

Суд дійшов висновку, зокрема, що знищення будинку і майна заявника силами безпеки складало нелюдське поводження в порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. Суд постановив, що, навіть за найскладніших обставин, таких як боротьба з організованою злочинністю та тероризмом, Конвенція абсолютно забороняє поводження, яке суперечить цим положенням. З урахуванням обставин, за яких будинок і майно заявника були знищені, а також її особисті обставини, Суд визнав, що знищення будинку і майна силами безпеки повинні були викликати страждання достатнього рівня жорстокості для того, щоб віднести оскаржені дії до нелюдських. Крім того, встановивши, що сили безпеки були відповідальними за знищення будинку і майна заявника, Суд також постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу до житла) Конвенції та порушення статті 1 (захист власності) Протоколу № 1 Конвенції.

Дивіться також: Білгін проти Туреччини, рішення від 16 листопада 2000 року.

Втручання в здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя, житла і листування

Клас та інші проти Німеччини

6 вересня 1978 року

У цій справі заявники, п’ять німецьких адвокатів, скаржилися на законодавство в Німеччині, яке надає можливість владі контролювати їх листування і телефонний зв’язок та не зобов’язує владу згодом інформувати їх про вжиті проти них заходи.

Суд встановив відсутність порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції. Суд також встановив, що у зв’язку з загрозою складних форм шпигунства і тероризму, деякі закони, які надають повноваження на таємне спостереження були, за виняткових обставин, «необхідними у демократичному суспільстві» в інтересах національної безпеки та/або запобігання заворушенням чи злочинам.

Ічієр проти Туреччини

12 січня 2006 року (рішення про прийнятність)

Ця справа стосувалася питання про ефективність засобів судового захисту до створення комісії відповідно до Закону про відшкодування збитків внаслідок тероризму. Заявник скаржився відповідно до статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя та житла) Конвенції та статті 1 (захист власності) Протоколу № 1 Конвенції на те, що влада Туреччини відмовилася надати дозвіл на повернення додому після того, як він був виселений зі свого села в кінці 1994 року за терористичну діяльність в регіоні.

Суд визнав скаргу неприйнятною встановивши, зокрема, що вже не існувало жодних перешкод для повернення заявника в своє село. Крім того Суд також виявив, що заявник мав право вимагати компенсацію відповідно до нового Закону про компенсацію від 27 липня 2004 року у відповідної комісії з відшкодування збитків, які він отримав внаслідок відмови влади надати дозвіл на отримання доступу до його майна.

Дивіться також рішення про прийнятність від 28 червня 2011 року у справах Акбаїр і інші проти Туреччини, Фідантен і інші проти Туреччини, Бінгьолбали і 54 інших заяви проти Туреччини та Богуш і 91 інших заяв проти Туреччини.

Гіллан і Квінтон проти Сполученого Королівства

12 січня 2010 року

Ця справа стосувалася повноважень поліції в Сполученому Королівстві відповідно до статей 44-47 Закону про боротьбу з тероризмом від 2000 року зупиняти і обшукувати осіб без обґрунтованих підозр у порушеннях.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу до приватного життя) Конвенції. Суд зазначив, що повноваження надання дозволу і підтвердження, а також повноваження зупиняти і проводити обшук відповідно до розділів 44 і 45 Закону від 2000 року не були достатньо обмеженими і не підлягали відповідним правовим гарантіям проти зловживань владою. Тому вони не були «відповідними до закону».

Нада проти Швейцарії

12 вересня 2012 року (Велика Палата)

Постанова Федеральної ради Швеції стосовно Талібану була прийнята відповідно до декількох резолюцій Ради Безпеки ООН. Вона мала вплив на заборону заявникові, громадянину Єгипту, в’їзду або проїзду через Швейцарію через те, що його ім’я було внесене в список осіб, який додається до Комітету з санкцій Ради Безпеки ООН, підозрюваних у зв’язках з рухом Талібан і Аль-Каїда. Заявник мешкав в італійському анклаві, близько 1,6 квадратних кілометрів, оточеним швейцарським кантоном Тічино і відокремлений від решти Італії озером. Він стверджував, що обмеження викликали у нього труднощі виїзду з анклаву та труднощі у відвідуванні своїх друзів і родини та те, що ці обмеження викликали в нього страждання через відсутність можливості отримувати відповідне медичне лікування його проблем зі здоров’ям. Крім того у нього виникли труднощі з вилученням його ім’я з постанови навіть після того, як швейцарські слідчі виявили, що звинувачення проти нього були необґрунтованими.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції і порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) разом зі статтею 8. Суд зазначив, що Швейцарія не повинна була лише покладатися на обов’язковий характер резолюцій Ради безпеки, а повинна була вжити всіх можливих заходів, в межах її розсуду, для адаптації режиму санкцій до індивідуальної ситуації заявника. Крім того заявник не мав жодних ефективних засобів для вилучення його ім’я зі списку і, отже, не мав засобу проти порушення його прав. Наприкінці Суд визнав скарги заявника відповідно до статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції неприйнятними, встановивши, як і Федеральний суд Швейцарії, що заявник не був «позбавлений свободи» за змістом статті 5 § 1 через захід, який забороняв в’їзд і проїзд через територію Швейцарії.

Шер і інші проти Сполученого Королівства (дивіться також вище, сторінка 13)

20 жовтня 2015 року

Ця справа стосувалася арешту і утримання під вартою заявників, трьох громадян Пакистану, в рамках контртерористичної операції. Заявники скаржилися, зокрема, на обшук своїх будинків під час їх затримання.

Суд встановив відсутність порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя та житла) Конвенції. Суд зокрема встановив, що боротьба з тероризмом і терміновість ситуації обґрунтовувала обшук будинків заявників відповідно до ордера на обшук, використаного в відносно широкому сенсі. Крім того існували достатні гарантії проти ризику свавілля стосовно виданого суддею ордеру на обшук без заявників, які стверджують, що не існувало достатніх підстав для цього.

Сабо і Віссі проти Угорщини

12 січня 2016 року

Ця справа стосувалася законодавства Угорщини стосовно таємного антитерористичного спостереження, введеного в 2011 році. Заявники скаржилися на те, що проти них можуть потенційно вжити необґрунтованих і непропорційних заходів таємного спостереження в межах нормативної бази Угорщини з метою національної безпеки (а саме, розділу «7 / E (3) спостереження»). Вони стверджували, що ця нормативна база могла викликати зловживання, зокрема, через відсутність судового контролю.

У цій справі Суд постановив, що мало місце порушення статті 8 Конвенції. Суд визнав, що природним наслідком форм сучасної терористичної діяльності було використання урядом новітніх технологій, в тому числі масового моніторингу спілкування для попередження загрози наступних інцидентів. Проте Суд не був переконаний в тому, що законодавство забезпечило достатні гарантії проти зловживань. Слід зазначити, що сфера застосування заходів може включати в себе практично кожну особу в Угорщині за допомогою нових технологій, які дозволяють уряду легко перехоплювати дані навіть стосовно осіб, які знаходяться за межами початкового діапазону операції. Крім того, призначення таких заходів відбувалося повністю в межах виконавчої влади без оцінювання того, чи є перехоплення повідомлень обов’язковим та без вживання будь-яких ефективних заходів з усунення наслідків не зважаючи на судові органи. Крім того, Суд встановив відсутність порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) Конвенції разом зі статтею 8, повторно зазначивши, що стаття 13 не може тлумачитись як така, що вимагає вживання засобів судового захисту проти стану національного законодавства.

Заяви, які очікують рішення Суду

Бегхал проти Сполученого Королівства (№. 4755/16)

Уряд Сполученого Королівства був повідомлений про заяву 22 серпня 2016 року.

Ця справа стосується, зокрема допитів і обшуку громадянина Франції в аеропорту Сполученого Королівства відповідно до Додатку 7 до Закону про боротьбу з тероризмом від 2000 року.

Суд повідомив уряд Сполученого Королівства про заяву і поставив питання сторонам відповідно до статей 5 (право на свободу та особисту недоторканність), 6 (право на справедливий судовий розгляд) і 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції.

Втручання в свободу релігії

Гюлер і Угур проти Туреччини

2 грудня 2014 року

Ця справа стосувалася засудження заявників за пропаганду сприяння терористичній організації через їх участь в релігійній службі, організованій на території політичної партії в пам’ять трьох членів незаконної організації (РПК), убитих силами безпеки. Заявники стверджували, що підставою для звинувачення була їх участь в релігійній службі, яка полягала у звичайному публічному прояві їх релігійної практики. Вони також стверджували, що їх засудження не було передбачуваним з урахуванням формулювання Закону про боротьбу з тероризмом.

Суд визнав, що вирок до тюремного ув’язнення, винесений щодо заявників, складав втручання в право на свободу сповідування релігії незалежно від того, що особи, в пам’ять яких була проведена служба, були членами незаконної організації або того, що служба була проведена на території політичної партії, де демонструвались символи незаконної організації. Суд постановив, що в цій справі мало місце порушення статті 9 (право на свободу думки, совісті і релігії) Конвенції встановивши, що втручання, яке розглядається, не було «передбачене законом», оскільки положення національного законодавства, на якому воно було засноване, не відповідало вимогам прозорості та передбачуваності.

Заяви, які очікують рішення

Сидікова та Орлов проти Росії (№ 41260/17)

Уряд Росії був повідомлений про заяву 30 серпня 2017 року

Питання свободи вираження поглядів

Перселл і інші проти Ірландії

16 квітня 1991 року (рішення Європейської комісії з прав людини 6.

  1. Спільно з Європейським судом з прав людини та Комітетом Міністрів Ради Європи, Європейська комісія з прав людини, яка проводила засідання в Страсбурзі з липня 1954 року по жовтень 1999 року,  спостерігала за виконанням державами, які уклали угоду, своїх зобов’язань відповідно до Європейської Конвенції з прав людини. Комісія припинила діяльність після того, як Суд став постійним, 1-го листопада 1998 року.

Брайнд проти Сполученого Королівства

9 травня 1994 року (рішення Комісії)

У цих справах заявники скаржилися відповідно до статті 10 (свобода вираження поглядів ) Конвенції на накази/повідомлення, які обмежують трансляцію інтерв’ю/звітів або будь-яких слів, сказаних особою, яка є представником або підтримує терористичні організації, такі як ІРА.

Комісія оголосила дві справи неприйнятними. У першій справі Суд встановив, що наказ відповідав меті захисту національної безпеки і запобігання заворушенням чи злочинам; у другій справі Суд встановив, що вимога використання голосу актора для трансляції інтерв’ю була обмеженим втручанням, але Суд не вважає, що таке втручання в свободу вираження поглядів заявників було непропорційним переслідуваній меті.

Асоціація Екін проти Франції

17 липня 2001року

Ця справа стосувалася заборони поширення книги про баскську культуру.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 10 (право на свободу вираження поглядів) Конвенції. Суд зокрема встановив, що книга не спонукала до насильства або сепаратизму та те, що втручання в право заявника на свободу вираження поглядів не було «необхідним у демократичному суспільстві».

Фалакоаглу та Сайгили проти Туреччини

19 грудня 2006 року

У цій справі заявники скаржилися на засудження в кримінальному порядку відповідно до Закону про запобігання тероризму за публікацію статей, які позначали державних службовців як цілі терористичних організацій.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 10 (право на свободу вираження поглядів) Конвенції. З огляду на те, що підстави, надані судами Туреччини, не можуть розглядатись як достатні для обґрунтування втручання в права заявників на свободу вираження поглядів Суд встановив, що засудження заявників не відповідало переслідуваній меті і, отже, не було «необхідним у демократичному суспільстві».

Дивіться також, серед інших: Баяр і Гюрбюз проти Туреччини, рішення від 27 листопада 2012 року; Белек і Озкурт проти Туреччини, рішення від 13 липня 2013 року, Белек і Озкурт проти Туреччини (№. 2), Белек і Озкурт проти Туреччини (№ 3), Белек і Озкурт проти Туреччини (№. 4), Белек і Озкурт проти Туреччини (№ 5), Белек і Озкурт проти Туреччини (№ 6) і Белек і Озкурт проти Туреччини (№ 7), рішення від 17 червня 2014 року.

Лерой проти Франції

2 жовтня 2008 року

Заявник, карикатурист, скаржився на засудження за співучасть в виправданні тероризму після публікації малюнка, який стосувався нападів 11 вересня 2001 року.

Суд встановив відсутність порушення статті 10 (право на свободу вираження поглядів) Конвенції. З урахуванням скромного штрафу, накладеного на заявника, і контексту, в якому був опублікований оскаржений малюнок Суд встановив, що запобіжний захід стосовно заявника відповідав переслідуваній законній меті.

Юрпер і інші проти Туреччини

20 жовтня 2009 року

У цій справі заявники скаржилися на припинення публікації і поширення їх газет, які були визнані такими, які пропагують підтримку терористичної організації.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 10 (право на свободу вираження поглядів) Конвенції. Суд встановив, зокрема, що влада Туреччини могла вжити менш драконівські заходи, такі як конфіскація окремих випусків газет або обмеження публікації певних статей. Шляхом припинення публікації, хоча й на короткий проміжок часу, влада невиправдано обмежила важливу роль преси як громадського охоронця в демократичному суспільстві.

Дивіться також: Тургай та інші проти Туреччини, рішення від 15 червня 2010 року; Гозел і Озер проти Туреччини, рішення від 6 липня 2010 року, Аслан і Сезен проти Туреччини і Аслан і Сезен проти Туреччини (№. 2), рішення від 17 червня 2014 року.

Белек і Велиоглу проти Туреччини

6 жовтня 2015 року

Ця справа стосувалася засудження заявників Судом державної безпеки за публікацію статті в щоденній газеті, яка містила заяву незаконної збройної організації. Заявники стверджували, зокрема, що їх засудження в кримінальному порядку і заборона публікації газети порушувало їх право на свободу вираження поглядів.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 10 (право на свободу вираження поглядів) Конвенції. Звернувши особливу увагу на мову, яка використовувалась в цій статті і контекст її опублікування, а також беручи до уваги труднощі, пов’язані з боротьбою з тероризмом, Суд зазначив, що в тексті, взятому в цілому, не було будь-якого заклику до насильства, збройного опору або повстання та мови ворожнечі, що було головним фактором, на який необхідно було звернути увагу. Суд розглянув підстави засудження заявників і виявив, що вони не можуть вважатися достатніми для обґрунтування втручання в їх право на свободу вираження поглядів.

Mюдюр Думан проти Туреччини

6 жовтня 2015 року

Ця справа стосувалася скарги місцевого лідера політичної партії на те, що його засудження за незаконні фотографії і публікації, знайдені в офісі його партії, складало необґрунтоване втручання в його право на свободу вираження поглядів.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 10 (право на свободу вираження поглядів) Конвенції встановивши, що засудження заявника було непропорційним переслідуваній меті, а саме: необхідності захисту громадського порядку і попередження злочинності в межах боротьби з тероризмом. Суд зазначив, що, незважаючи на те, що заявник стверджував, що йому не було відомо про матеріал, знайдений в кабінеті, засудження складало втручання в його права відповідно до статті 10. Крім того, підстави, надані судами Туреччини для засудження і винесення вироку заявникові, неможливо вважати відповідними і достатніми для обґрунтування втручання в його право на свободу вираження поглядів.

Зокрема, поведінка заявника не може тлумачитись як підтримка незаконних дій та не існувало жодних ознак того, що матеріал, про який йде мова, пропагував насильство, збройний опір або повстання.

Бідар проти Франції

12 листопада 2015 року

Ця справа стосувалася зобов’язання, накладеного на заявника, колишнього лідера баскської сепаратистської організації Iparretarrak, в контексті тимчасового звільнення з місця позбавлення волі за спеціальним дозволом, утримуватися від поширення будь-яких робіт або аудіовізуальної продукції, автором або співавтором якої він був, стосовно злочинів, за які він був засуджений, а також заборони говорити публічно про ці злочини.

Суд встановив відсутність порушення статті 10 (право на свободу вираження поглядів) Конвенції. Суд зазначив, зокрема, що оскаржений захід був обмежений в часі і стосувався лише скоєних заявником злочинів. Він також мав можливість перегляду заходу в суді. У зв’язку з цим Суд дійшов висновку, що шляхом накладення на заявника зобов’язання в контексті його тимчасового звільнення з місця позбавлення волі за спеціальним дозволом, утримуватися від поширення будь-яких робіт або аудіовізуальної продукції, автором або співавтором яких він був, стосовно всіх або деяких злочинів, за які він був засуджений, а також говорити публічно про ці злочини, суди Франції не вийшли за межі їх розсуду.

Дьонер і інші проти Туреччини

7 березня 2017 року 7

  1. Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у статті 44 § 2 (остаточні рішення) Європейської конвенції з прав людини.

Під час подій, які викликали цю заяву 20 заявників мешкали в Стамбулі і їх діти відвідували різні державні початкові школи. Справа стосувалася кримінального провадження, відкритого них за пособництво РПК (Робітнича партія Курдистану) після того, як заявники подали петиції з проханням, щоб їхні діти навчалися курдською мовою. Вони стверджували, зокрема, що вони зазнали переслідування в кримінальному порядку за використання їх конституційного права подати клопотання незважаючи на відсутність будь-яких положень національного законодавства, яке визначає кримінальну відповідальність за таку поведінку.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 10 (право на свободу вираження поглядів) Конвенції, встановивши, що втручання, про яке йде мова, не було «необхідним у демократичному суспільстві».

Він наголосив, зокрема, що, в той час як він не недооцінює труднощі, які викликала боротьба з тероризмом, цей факт сам по собі не звільняє національні органи влади від їх зобов’язань відповідно до статті 10 Конвенції. Відповідно, незважаючи на те, що свобода вираження поглядів могла б бути законно обмежена в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності та безпеки суспільства, ці обмеження все ще повинні бути обґрунтовані відповідними і достатніми підставами і пропорційно відповідати нагальній суспільній потребі. Проте у цій справі Суд виявив, що відповідні державні органи влади не використали як підстави для заходів прийнятне оцінювання відповідних фактів і не застосували стандарти, які відповідали принципам, закріпленим у статті 10 Конвенції. .

Стомахін проти Росії

9 травня 2018 року

Ця справа стосувалася засудження заявника та вироку до п’яти років ув’язнення за статті в інформаційному бюлетені, які він написав про збройний конфлікт у Чечні, які, як вказали національні суди, обґрунтовували тероризм і насильство та викликали ненависть.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів). Суд встановив, зокрема, що деякі зі статей виходили за межі прийнятної критики і складали заклики до насильства та обґрунтування тероризму. Проте інші заяви знаходилися в межах прийнятної критики. Взагалі, не існувало нагальної суспільної потреби для втручання в права заявника шляхом покарання його за деякі його коментарі, а жорстокість покарання порушила його права.

Roj TV A / S проти Данії

17 квітня 2018 року (рішення про прийнятність)

Ця справа стосувалася засудження судами Данії компанії-заявника за терористичні злочини пропагування Робітничої партії Курдистані (РПК) через телевізійні програми, які транслювалися між 2006 і 2010 роками. Національні суди визнали, що РПК можливо було вважати терористичною організацією в значенні кримінального кодексу Данії, а також те, що Roj TV A / S підтримала терористичну операцію РПК шляхом транслювання пропаганди.  Їй був призначений штраф і ліцензія була скасована. Компанія-заявник скаржилася на те, що її засудження втручалося в її свободу вираження поглядів.

Суд визнав заяву неприйнятною як несумісну ratione materiae з положеннями Конвенції. Він встановив, зокрема, що телевізійний канал не мін користуватися захистом, передбаченим статтею 10 Конвенції, оскільки вона намагалася застосувати це право для цілей, які суперечили цінностям Конвенції. Вони передбачали підбурювання до насильства та підтримку терористичної діяльності, які порушували статтю 17 Конвенції (заборона порушення прав). Таким чином, скарга компанії-заявника не залучала захист права на свободу вираження поглядів.

Питання свободи зібрань та об’єднань

Об’єднана комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини

30 січня 1998 року

Ця справа стосувалася розпуску Об’єднаної комуністичної партії Туреччини (TBKP ) і заборони її лідерам займати аналогічну посаду в будь-якій іншій політичній партії.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 11 (свобода зібрань та об’єднань) Конвенції. Суд встановив, що розпуск не був «необхідним у демократичному суспільстві», зазначивши, зокрема, що не існувало жодних доказів того, що TBKP була відповідальною за проблеми тероризму в Туреччині.

Дивіться також: Соціалістична партія та інші проти Туреччини, рішення від 25 травня 1998 року; Справа Партії свободи і демократії (ÖZDEP) проти Туреччини, рішення (Велика Палата) від 8 грудня 1999 року. Язар і інші проти Туреччини, рішення від 9 квітня 2002 року.

Еррі Батасуна і Батасуна проти Іспанії

30 червня 2009 року

Ця справа стосувалася розпуску політичних партій «Еррі Батасуна» і «Батасуна». Заявники скаржилися на те, що конституційний закон про політичні партії, прийнятий парламентом Іспанії в 2002 році, не був доступним або передбачуваним, був застосований ретроспективно і не мав законної мети; вони також вважали, що цей захід не може вважатися необхідним в демократичному суспільстві і сумісним з принципом пропорційності.

Суд постановив, що проекти заявників суперечили концепції «демократичного суспільства» і викликали серйозну загрозу для демократії Іспанії.

Суд встановив відсутність порушення статті 11 (свобода зібрань та об’єднань) Конвенції. Стосовно пропорційності заходу розпуску, той факт, що проекти заявників суперечили концепції «демократичного суспільства» викликали серйозну загрозу для  демократії Іспанії, Суд постановив, що використана проти заявників санкція була пропорційною законній меті за змістом статті 11 § 2 Конвенції.

Гюлджю проти Туреччини

19 січня 2016 року9

Ця справа стосувалася засудження і утримання під вартою неповнолітнього протягом двох років за членство в РПК (Робітничій партії Курдистану), незаконній збройній організації, після того, як він взяв участь в демонстрації, яка відбулася в Діярбакирі в липні 2008 року і кидав каміння в співробітників поліції. Він був також визнаний винним в поширенні пропаганди на підтримку терористичної організації і опорі поліції. Заявник скаржився на засудження за участь в демонстрації і стверджував, що винесений йому вирок був непропорційним.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 11 (свобода зібрань та об’єднань) Конвенції. Суд спочатку зазначив, що, навіть якщо заявник був визнаний винним в скоєнні акту насильства проти співробітників поліції, не існувало підстав вважати, що під час участі в демонстрації він мав насильницькі наміри. Крім того Суд не погодився з тим, що національні суди не надали жодних підстав для його засудження за членство в РПК або поширенні пропаганди на підтримку терористичної організації. Крім того Суд також наголосив на надзвичайній суворості покарання – сім років і шість місяців ув’язнення – призначеного заявникові, якому на той час було лише 15 років, вироку, який він частково відбував протягом одного року і восьми місяців після того, як був затриманий для очікування рішення суду протягом майже чотирьох місяців. Тому Суд дійшов висновку, що, з огляду на молодий вік заявника, суворість винесених вироків була непропорційною законній меті запобігання заворушенням чи злочинам та захисту прав і свобод інших осіб.

Питання, пов’язані з захистом майна

Дулаш проти Туреччини

30 січня 2001 року

Дивіться вище, в розділі «Заборона нелюдського або такого, що принижує гідність поводження».

Iчієр проти Туреччини

12 січня 2006 (рішення про прийнятність)

Дивіться вище, в розділі «Втручання в здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя, життя і листування».

Питання права на вільні вибори

Ечеберрія і інші проти Іспанії і Еррітаррен Серренда проти Іспанії

30 червня 2009 року

Ці справи стосувалися позбавлення права на участь у виборах, накладеного на заявників за їх діяльність в політичних партіях, які були оголошені незаконними та були розпущені. У першій справі заявники стверджували, що вони були позбавлені можливості висунути свою кандидатуру на виборах в парламент Наварри і представляти електорат, що перешкоджало свободі вираження поглядів народу під час вибору законодавчого органу; у другій справі заявник скаржився на те, що він був позбавлений можливості висунути свою кандидатуру на виборах до Європейського парламенту і він був позбавлений можливості висунути свою кандидатуру на виборах до Європейського парламенту і представляти інтереси виборців.

У двох справах з урахуванням того, що оскаржені обмеження були пропорційними законній меті, за відсутності будь-якого елементу свавілля та з урахуванням того, що вони не порушили свободу вираження поглядів народу, Суд встановив відсутність порушення статті 3 (право на вільні вибори) Протоколу № 1 до Конвенції. Крім того Суд в двох справах встановив відсутність порушення статті 10 (право на свободу вираження поглядів) і  відсутність порушення статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) Конвенції.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту