Незалежність правосуддя: який вектор розвитку для України дає практика ЄСПЛ

Олександр Дроздов, адвокат, член Комісії з питань правової реформи при Президентові України, президент Спілки адвокатів України, доцент кафедри кримінального процесу НЮУ ім. Я. Мудрого, голова Комітету з питань БПД, що діє у складі НААУ, член науково-консультативних рад при Конституційному Суді України, Верховному Суді, НААУ, доктор юридичних наук, доцент, заслужений юрист України
Олена Дроздова, помічник судді Великої Палати Верховного Суду, доцент кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука, к. ю. н.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

5 Листопада 2020
|
1 169
|

Незалежність правосуддя: який вектор розвитку для України дає практика ЄСПЛ

Конвенція гарантує кожному право на справедливий розгляд його справи, що забезпечується, передовсім, незалежним і безстороннім судом. Нещодавно ЄСПЛ підготував огляд практики, присвячений проблемі незалежності системи правосуддя. Які уроки з багаторічної практики суду у Страсбурзі може винести наша країна – спробуємо розібратися.

Вступні зауваги

В Україні принцип незалежності суддів і судів закріплено на конституційному рівні (статті 126, 127, 129 Конституції України) і законодавчо унормовано (статті 6, 48, 126 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“).

Ефективне виконання судовою владою її функцій можливе лише за умови її незалежності, що є характерною рисою саме судової влади. Суди повинні бути повністю незалежними від органів законодавчої та виконавчої влади.

Незалежність судової влади забезпечується відокремленістю її в системі поділу державної влади, неможливістю інших гілок державної влади впливати на рішення судів, а також гарантіями незалежності суддів. Те саме стосується і притягнення суддів до відповідальності, порядок якого тісно пов’язаний із гарантуванням незалежності суддів. Адже призначення судової влади полягає передусім у захисті прав і свобод людини і громадянина й безпосередньо пов’язане з конституційним правом на судовий захист.

Судді здійснюють правосуддя шляхом реалізації судової влади в межах повноважень, якими вони наділені відповідно до Основного Закону України та закону про судоустрій і статус суддів. Судді системи судоустрою і судді Конституційного Суду України (далі – КСУ) виконують свої обов’язки на професійній основі, мають однаковий юридичний статус, основу якого становлять спільні елементи, незалежно від місця суду в системі судоустрою чи від адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Однаковість юридичного статусу усіх суддів обумовлена, зокрема, наявністю єдиного порядку набуття статусу судді, сукупністю прав та обов’язків судді, єдністю юридичних гарантій, які надають суддям можливість бути неупередженими, об’єктивними, безсторонніми та незалежними. Із набуттям статусу судді пов’язане й набуття передбачених Конституцією та законами України гарантій незалежності, на чому неодноразово наголошував КСУ у своїх рішеннях (Рішення КСУ № 13-р/2020 від 27.10.2020 р.).

Незалежність судової влади, безсумнівно, є суттєвою частиною принципу верховенства права та покликана забезпечувати кожній людині право на справедливий суд, а отже, це не є привілеєм для суддів, а є гарантією поваги до прав та основних свобод людини, що забезпечує довіру до системи правосуддя (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12 (далі – Рекомендація).

У свою чергу, незалежність судової влади забезпечує незалежність кожного окремого судді, що є фундаментальним аспектом верховенства права (пункт 4 додатка до Рекомендації).

Орган конституційної юрисдикції спираючись на власні юридичні позиції викладені в низці його рішень (див. рішення КСУ від 1.12.2004 р. № 19-рп/ 2004; від 3.06.2013 р. № 3-рп/2013; від 4.12.2018 р. № 11-р/2018) наголошує, що будь-який тиск представників законодавчої та виконавчої влади на судову владу неможливий, у тому числі під час розгляду справ, також не допускається втручання в її діяльність з метою прийняття тих чи інших рішень. Незалежність судової влади є одним із головних принципів її ефективної діяльності, тобто будь-який вплив законодавчої та виконавчої влади виключається повністю.

Таким чином, незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу, а конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової гілки влади в механізмі захисту прав і свобод громадян та є запорукою реалізації права на судовий захист.

Незалежність суддів є основною передумовою функціонування самостійної й авторитетної судової влади, здатної забезпечити об’єктивне та безстороннє правосуддя, ефективно захистити права і свободи людини і громадянина. Принцип незалежності суддів означає процесуальну діяльність під час здійснення правосуддя в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів. Гарантії незалежності суддів – це передбачені належні засоби мінімізації та усунення негативних впливів на суддів під час відправлення ними правосуддя, спрямовані на ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів.

КСУ зазначає, що виконання покладених на органи судової влади та конституційного контролю функцій щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, здійснення контролю за конституційністю діяльності органів державної влади, гарантування системи поділу державної влади неможливі в разі будь-яких форм тиску на суддів системи судоустрою та суддів КСУ.

Таким чином, інституційна незалежність судової влади є передумовою незалежності і безсторонності кожного окремого судді, тоді як незалежність, безсторонність кожного з них є умовою забезпечення інституційної незалежності судової влад (п. 5 мотивувальної частини Рішення КСУ № 13-р/2020 від 27.10. 2020 р.).

І. Концепція незалежності

Вказані вище юридичні позиції враховують вимоги положень статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі — Конвенція) та релевантної практики Європейського Суду з прав людини (далі — ЄСПЛ). Так пунктом 1 статті 6 (право на справедливий суд – незалежний судовий орган) Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Насамперед зазначимо, що концепції незалежності та об’єктивної безсторонності тісно пов’язані між собою та залежно від обставин можуть вимагати спільного розгляду (див., наприклад, рішення у справі «Купер проти Сполученого Королівства» [ВП] (Cooper v. the United Kingdom) [GC], заява № 48843/99, п. 104; Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal, п. 150).

Загалом щоб встановити, чи може суд вважатися «незалежним» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції, слід звернути увагу, inter alia, на порядок призначення його членів і строк їхніх повноважень, існування гарантій проти зовнішнього тиску та на питання наявності зовнішніх ознак незалежності. ЄСПЛ зазначає, що поняття розподілу повноважень між виконавчою та судовою гілками влади набуло ще більшого значення у його практиці. Проте ні ст. 6 Конвенції, ні будь-яке інше положення Конвенції не вимагають від держав дотримання будь-яких теоретичних конституційних концепцій щодо допустимих меж взаємодії між гілками влади (див. рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португації» (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal, пункт 144).

Правову природу незалежності суду та право на справедливий судовий розгляд розкрито в наступних рішеннях ЄСПЛ.

Так ЄСПЛ у рішенні Remli v. France (23. 04. 1996 р.) постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції. Він зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції встановлює обов’язок для кожного національного суду перевіряти, відповідно до встановленої процедури, чи був «неупередженим судовий орган», зокрема, якщо це оскаржено, як і у справі заявника, з підстави, яку не було визнано необґрунтованою. У вказаній справі суд присяжних не провів жодної перевірки таких обставин, чим позбавив заявника можливості виправити ситуацію, яка суперечила вимогам Конвенції, якщо це було б необхідним. З огляду на довіру, яку суди повинні гарантувати тим, хто знаходиться під їх юрисдикцією, зазначеного було достатньо для того, щоб Суд постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції (див. також рішення ЄСПЛ у справі «Космос Мерітайм Трейдинг енд Шиппинг Ейдженсі” проти України від27. 06. 2019 р.).

Крім того, у рішенні по справі Stafford v. the United Kingdom (28. 05. 2002 р.; Велика Палата) ЄСПЛ наголосив, зокрема, що поняття розподілу влади між виконавчою та судовою гілками влади набуває все більшого значення в його прецедентному праві.

Як відомо, відповідно до частини першої статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. КСУ спираючись на свої попередні юридичні позиції (див. рішення КСУ від 24.06.1999 р. № 6-рп/99, від 8.07.2016 р. № 5-рп/2016, 13.06. 2019 р. № 5-р/2019) виснував, що саме органи судової влади і конституційного контролю виконують, зокрема, основні функції належного правового стримування законодавчої і виконавчої влади, а також контролю за діяльністю цих гілок влади з метою недопущення виходу за межі повноважень.

Діяльність органів судової влади полягає в контролі за дотриманням законності, а конституційного контролю – в конституційності діяльності органів законодавчої та виконавчої влади. Органи судової влади і конституційного контролю є противагою законодавчій та виконавчій владі, оскільки можуть переглядати акти цих гілок державної влади щодо законності або конституційності.

КСУ акцентує увагу на тому, що винятковість органів судової влади та особливо конституційного контролю, серед іншого, полягає в особливому порядку формування суддівського корпусу, в тому числі внутрішніх виключно суддівських органів в аспекті притягнення суддів до відповідальності (рішення КСУ № 13-р/2020 від 27.10.2020 р.).

Так у справі Luka v. Romania (21.07.2009 р.) Страсбурзький Суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, встановивши, що сумніви заявника у незалежності та неупередженості суду були об’єктивно обґрунтованими. Суд зауважив, що для визначення того, чи можна вважати судовий орган «незалежним», необхідно врахувати спосіб призначення його членів та термін їх повноважень, існування гарантій від зовнішнього тиску, а також з’ясувати питання, чи виглядає орган незалежним. У справі заявника ЄСПЛ не заперечив переваги суду, до складу якого входили професійні судді та народні засідателі, досвід яких був необхідним для вирішення певних питань, що виникають у конкретних справах. ЄСПЛ зазначив, що така система, яка існувала в ряді держав-учасниць Конвенції, сама по собі не суперечила вимогам Конвенції. Натомість, права та обов’язки «судових помічників», які були встановлені законодавством Румунії у той час, зробили їх вразливими до зовнішнього тиску, а національне законодавство не надавало достатніх гарантій для їх незалежності під час виконання обов’язків. Народні засідателі («помічники суддів») не були незмінними та не були захищені від передчасного припинення їх повноважень, та, крім того, могли виконувати інші функції і займатися діяльністю, покладеною на них організаціями, від імені яких вони були обрані (асоціації роботодавців та профспілки).

ІІ. Критерії незалежності

Ведучи мову про критерії незалежності слід вести мову про судовий орган, встановлений закономта сталість законодавства.

Так у справі Zand v. Austria (12. 10. 1978 р.) Комісія зауважила, що відповідно до прецедентного права Комісії та ЄСПЛ термін «незалежний» складається з двох елементів: 1) незалежності судів від виконавчої влади та 2) незалежності суддів від сторін процесу. Комісія також зазначила, що відповідно до прецедентного права ЄСПЛ метою поняття «суд, встановлений законом», що закріплено у п. 1 ст. 6 Конвенції, є гарантування того, «щоб судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежала від розсуду органів виконавчої влади, а її діяльність регулювалася законом, що приймається парламентом».

У цьому плані викликає інетерс рішення ЄСПЛ у справі Kleyn and Others v. the Netherlands (6. 05. 2003 р.; Велика палата). В цій справі ЄСПЛ постановив, що п. 1 ст. 6 Конвенції не було порушено, оскільки сумніви заявників у незалежності та неупередженості Адміністративного юрисдикційного відділу Державної ради Нідерландів не були об’єктивно обґрунтовані. ЄСПЛ зазначив, що, хоча питання розподілу влади між виконавчою та судовою гілками влади набуло ще більшого значення в його прецедентному праві, ані ст. 6 Конвенції, ані будь-яке інше положення Конвенції не вимагають від держав дотримання будь-яких теоретичних конституційних концепцій щодо дозволених меж взаємодії влади. Питання полягало в тому, чи дотримано вимог Конвенції у конкретній справі. За обставинами цієї справи Адміністративний юрисдикційний відділ Державної ради Нідерландів мав необхідний «вигляд» незалежності та «об’єктивної» неупередженості.

У справі Maktouf and Damjanović v. Bosnia and Herzegovina (18. 07. 2013 р.; Велика Палата) ЄСПЛ, відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції оголосив скаргу першого заявника неприйнятною як явно необґрунтовану. ЄСПЛ не знайшов підстав сумніватись у висновку Конституційного Суду Боснії та Герцеговини щодо справи про незалежність Державного суду. Він встановив, що немає підстав вважати, що міжнародні судді Державного суду залежали від політичних органів Боснії та Герцеговини, сторін у справі та інституту Верховного представника. Призначення міжнародних суддів було мотивоване бажанням зміцнити незалежність Державного суду щодо розгляду справ про військові злочини та відновити довіру суспільства до судової системи. Крім того, той факт, що ці судді були відрядженні з числа професійних суддів у своїх країнах, був додатковою гарантією від зовнішнього тиску. Звичайно, строк їх повноважень був відносно коротким, але це можна зрозуміти з огляду на тимчасовий характер міжнародної присутності таких суддів в Державному суді та функціонування міжнародних відряджень.

Аналізуючи вимогу сталості законодавства в рішенні по справі Zielinski and Pradal and Gonzalez and Others v. France (28. 10. 1999 р.; Велика Палата) ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права на справедливий судовий розгляд. Він зазначив, що загалом в цивільних справах законодавчому органу не заборонялося приймати нові ретроспективні положення для регулювання прав, що виникали відповідно до існуючих законів. Водночас, принцип верховенства права та поняття справедливого судового розгляду, що закріплені ст. 6 Конвенції, виключають будь-яке втручання законодавчого органу у здійснення правосуддя, за винятком наявності переконливих підстав щодо загального інтересу.

ІІІ. Незалежність, яка встановлена законом

Це питання слід розглядати крізь призму об’єктивних та суб’єктивних критеріїв, відсутності зовнішнього впливу та об’єктивних гарантій щодо кар’єри суддів.

3.1. Досліджуючи об’єктивні та суб’єктивні критерії слід брати до уваги тішення ЄСПЛ у справах Piersack v. Belgium (1. 10. 1982 р.), Langborger v. Sweden (22. 06. 1989 р.), Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey (14. 04. 2015 р.; Велика Палата).

ЄСПЛ у справі Piersack постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, встановивши, що неупередженість судового органу, який розглядав справу про обвинувачення заявника, була сумнівною. Суд зазначив, що неупередженість зазвичай це відсутність упереджень або необ’єктивності, існування або відсутність яких можна перевірити за допомогою різних способів відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції. У цьому контексті можна встановити різницю між суб’єктивним підходом, який передбачає особисте переконання певного судді у цій справі, та об’єктивним підходом, який визначає, чи забезпечив суд гарантії, достатні для виключення будь-яких законних сумнівів. Суд наголосив, що з метою забезпечення довіри громадськості до судової системи, слід враховувати питання внутрішньої організації суду. А тому, виправданими є побоювання громадськості у відсутності достатніх гарантій неупередженості суду, у випадку, коли особа, яка обіймала посаду в органах прокуратури та розглядала відповідні питання у межах своїх повноважень, згодом засідала в одній і тій же справі як суддя. Наведене мало місце у цій справі.

В іншій справі ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у вказаній справі у зв’язку із тим, що розгляд справи заявника здійснювався Судом з розгляду житлових питань та оренди, що складався з двох професійних суддів та двох народних засідателів, призначених Шведською федерацією власників майна, Національною спілкою орендарів та урядом, а також був останньою інстанцією у вирішенні питань факту та права. ЄСПЛ зазначив, що для встановлення того, чи можна вважати орган незалежним, необхідно враховувати, серед іншого, спосіб призначення його членів та термін їх повноважень, існування гарантій від зовнішнього тиску та вирішення питання, чи виглядає орган незалежним. Щодо визначення неупередженості суду необхідно розмежувати суб’єктивний аспект, який передбачає особисте переконання певного судді в цій справі, та об’єктивний аспект, спрямований на з’ясування того, чи суддя пропонував гарантії, достатні для виключення будь-якого законного сумніву у зв’язку з цим. Що стосується народних засідателів, ЄСПЛ вважав, що в цій справі складно визначити неупередженість та незалежність суду. Хоча участь народних засідателів у вирішенні спорів між орендодавцями та орендарями, загалом, відповідала вказаним принципам, ЄСПЛ визнав, що їх незалежність та неупередженість могли викликати сумніви при розгляді певної справи. У цій справі не було підстав для сумнівів в їх особистій неупередженості через відсутності будь-яких доказів стосовно цього. Водночас, що стосується їх об’єктивної неупередженості та вирішення питання стосовно того, чи виглядають вони незалежними, ЄСПЛ зазначив, що вони були призначені двома асоціаціями та мали тісні зв’язки з ними, обидві були зацікавлені в продовженні існування відповідного пункту договору оренди. Оскільки заявник намагався виключити цей пункт, він міг законно побоюватися, що народні засідателі мали спільний інтерес, що суперечить його власному, а отже, баланс інтересів, притаманний складу Суду з розгляду житлових питань та оренди, міг бути порушений. Той факт, що до Суду з розгляду житлових питань та оренди також входили двоє професійних суддів, незалежність та неупередженість яких не викликала сумнівів, не мав значення у цьому відношенні (Langborger).

У своєму рішенні по справі Mustafa Tunç and Fecire Tunç ЄСПЛ вважав корисним надати деякі роз’яснення щодо вимоги незалежності досудового розслідування відповідно до ст. 2 Конвенції та стосовно того, чи повинні відповідати критеріям незалежності, які встановлені ст. 6 Конвенції, слідчі органи в широкому розумінні. Передусім ЄСПЛ вважав, що, хоча вимоги справедливого судового розгляду можуть поширюватися на розгляд процесуальних питань згідно з іншими вимогами Конвенції, такими, які визначені ст. 2 або 3 цієї Конвенції, надані гарантії не обов’язково повинні оцінюватися в такий самий спосіб. У справі заявників ЄСПЛ встановив відсутність порушення ст. 2 Конвенції відповідно до її процесуального аспекту, зазначивши, що розслідування, проведене у справі, було досить ретельним та незалежним, а заявники були залучені в достатньому обсязі для захисту своїх інтересів та можливості здійснювати свої права. Що стосується незалежності перегляду, проведеного військовим судом, ЄСПЛ зазначив, що з урахуванням положень, чинних у відповідний час, існували фактори, які ставили під сумнів встановлену судами незалежність військового суду, який був покликаний розглядати апеляційні скарги заявників на рішення прокуратури про відмову у відкриті кримінального провадження. Проте ЄСПЛ вважав, що згідно зі ст. 2 Конвенції ці міркування самі по собі не були достатніми для висновку про відсутність незалежного розслідування. Ст. 2 Конвенції не вимагала абсолютної незалежності і, крім того, незалежність розслідування повинна була оцінюватися на основі фактів певної справи. Ураховуючи те, що суб’єкти, які приймали участь у розслідуванні, користувалися встановленою законом незалежністю, ЄСПЛ вважав, що розслідування було достатньо незалежним у значенні ст. 2 Конвенції.

3.2. Складовими вимоги відсутності зовнішнього впливу є:

1) невтручання виконавчої або законодавчої влади у справу, що розглядається в судах (див. рішення ЄСПЛ у справах: Campbell and Fell v. the United Kingdom від 28. 06. 1984 р., Schiesser v. Switzerland від 4. 12. 1979 р.; Beaumartin v. France від 24. 11. 1994 р.; Daktaras v. Lithuania від 10. 10. 2000 р.; Sovtransavto Holding v. Ukraine від 25. 07. 2002 р.; Mosteanu and Others v. Romania від 26. 11. 2002 р.; Filippini v. San Marino від 26. 08. 2003 р.; Y.B. and Others v. Turkey від 28. 10. 2004 р.; Toni Kostadinov v. Bulgaria від 27. 01. 2015 р.; Криволапов проти України від 2. 10. 2018 р.);

2) відсутність втручання сторін у спорі (див. рішення ЄСПЛ у справах: Sramek v. Austria від 22. 10. 1984 р.; Holm v. Sweden від 25. 11. 1993 р.; Thaler v. Austria від 3. 02. 2005 р.);

3) відсутність впливу всередині системи правосуддя (див. рішення ЄСПЛ у справах: Parlov-Tkalčić v. Croatia від 22. 12. 2009 р.; Agrokompleks v. Ukraine від 6. 10. 2011 р.).

Так у справі Campbell and Fell ЄСПЛ встановив відсутність порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо скарг першого заявника стосовно того, що Рада відвідувачів не була незалежним та неупередженим судовим органом. Суд зауважив, що той факт, що члени Ради відвідувачів (далі – РВ), які призначалися Міністром внутрішніх справ, який відповідав за управління в’язницями в Англії та Уельсі, не підтверджував, що вони не були незалежними від виконавчої влади. В протилежному випадку це означало б, що судді, призначені Міністром або за його рекомендацією, який відповідав за сферу управління судами, також не були незалежними. Хоча МВС могло видавати РВ керівні вказівки щодо виконання своїх функцій, вона не підпорядковувалась його вказівкам при прийнятті рішень судового характеру. Щодо незалежності РВ, з огляду на те, що вона виконувала як судову, так і наглядову роль, ЄСПЛ зазначив, що переконання ув’язнених у тому, що РВ в тісно пов’язана з виконавчою владою та адміністрацією в’язниці є впливовим правила відповідно до якого «правосуддя повинно не просто вершитися: має бути видно, що воно здійснюється». Водночас, існування таких вражень в ув’язнених, чого, ймовірно, неможливо було уникнути в умовах ув’язнення, було недостатнім для встановлення відсутності «незалежності» РВ. Вимога ст. 6 Конвенції не могла бути виконана, якщо б через часті контакти між Радою відвідувачів та адміністрацією ув’язнені обґрунтовано могли думати, що перша залежать від останньої; проте ЄСПЛ не вважав, що сам факт цих контактів, які існують також із самими ув’язненими, може обґрунтовувати сумніви у незалежності Ради відвідувачів.

Натомість у справі Toni Kostadinov ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення п. 2 ст. 6 (презумпція невинуватості) Конвенції, встановивши, що коментарі Міністра внутрішніх справ порушили право заявника на презумпцію невинуватості. ЄСПЛ зауважив, що презумпція невинуватості була одним із елементів справедливого кримінального процесу, яку може порушувати не лише суддя, але й інші державні органи влади: спікер парламенту, прокурор, Міністр внутрішніх справ або співробітники поліції. За особливих обставин справи та з огляду на посаду високопосадовця уряду, ЄСПЛ вважав, що Міністр внутрішніх справ був зобов’язаний вжити необхідних запобіжних заходів для уникнення плутанини щодо обсягу впливу його коментарів на проведення та результати розгляду справи заявника.

В цьому контексті слід згадати справу Криволапов, у якій ЄСПЛ також дійшов висновку, що було порушено п. 2 ст. 6 Конвенції. Старсбурзький суд повторив усталений принцип своєї практики, що п. 2 ст. 6 Конвенції забороняє посадовим особам оголошувати особу винною до винесення їй вироку судом. Посадові особи можуть інформувати громадськість про розслідування у кримінальних справах, наприклад, розкриваючи інформацію про вручення повідомлень про підозру, затримання та зізнання, якщо вони роблять це розсудливо та обачно. Вибір слів є важливим (див. рішення у справі Turyev v. Russia від 11. 10. 2016 р.). ЄСПЛ вважав, що у цій справі зроблені в ЗМІ заяви слідчих та посадових осіб СБУ щодо кримінального провадження проти заявника були далекими від розсудливості та обачності. Вони були очевидною заявою про його винуватість, навіть без уточнення стадії, на якій знаходилося провадження: громадськості була розкрита вся інформація про особу заявника, він був названий вбивцею та фальсифікатором надзвичайно важливої кримінальної справи. Більше того, ЄСПЛ написав, що ці твердження неодноразово розповсюджувалися у документальному фільмі, створеному за прямої підтримки державних органів високого рівня та який містив уривки із відеозапису зізнання заявника працівникам міліції. Суд вважає, що такі заяви посадових осіб держави спонукали громадськість повірити у винуватість заявника та вплинули на оцінку фактів відповідним судовим органом.

Про заборону втручання сторін у спорі йдеться у рішенні по справі Sramek. ЄСПЛ у цій справі, зокрема, зазначив, що для того, щоб визначити, чи був суд незалежним, як цього вимагає ст. 6 Конвенції, важливе значення може мати видимість такої незалежності. Він постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у справі заявниці у зв’язку із тим, що в цій справі, серед членів судового органу була особа, підлегла одній зі сторін справи, що може викликати законний сумнів в незалежності такої особи. ЄСПЛ наголосив, що така ситуація серйозно вплинула на довіру, яку суди повинні викликати в демократичному суспільстві.

У справі Holm ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, зауваживши, що сумніви заявника у незалежності та неупередженості окружного суду були об’єктивно обґрунтованими. ЄСПЛ зазначив, що той факт, що загалом обвинувачені у кримінальному провадженні користувалися перевагами певних гарантій, пов’язаних із залученням присяжних, які не були доступні заявнику як приватному обвинувачу, не становило законну підставу для сумніву у незалежності та неупередженості суду. Проте, зв’язки між обвинуваченими та присяжними, відводу яких вимагав заявник, могли викликати сумніви щодо незалежності та неупередженості суду присяжних (один із обвинувачених та видавництво знаходились у непрямій підпорядкованості «SAP», а інший обвинувачений працював у цій компанії і був ідеологічним радником «SAP»). Крім того, оскаржені уривки книги мали явно політичний характер і, безсумнівно, викликали занепокоєння «SAP». Крім того, юрисдикція апеляційного суду, так само як і юрисдикція окружного суду, була обмежена змістом вироку присяжних, а тому похибка, допущена у провадженні останніми, не могла бути виправлена шляхом подання скарги до апеляційного суду.

ЄСПЛ також констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції й у справі Thaler. Зокрема, він зазначив, що юридичні радники, призначені до Регіональної апеляційної комісії (далі – Комісія), були запропоновані та мали тісні зв’язки з двома органами, які уклали генеральну угоду, про яку йде мова. Під час першого провадження лише той факт, що обидва органи призначили юридичних радників до Комісії, сам по собі був достатнім для обґрунтованих побоювань заявника у відсутності незалежності та неупередженості Комісії. У другому провадженні двоє юридичних радників, призначених Асоціацією рад з соціального страхування, були також вищими посадовими особами Тирольської регіональної ради з медичного страхування, що, ймовірно, посилило побоювання заявника. Також відсутність незалежності або неупередженості Комісії не була виправлена в апеляційній інстанції; її рішення не підлягало перегляду судовим органом, оскільки можливість апеляційного оскарження рішення до адміністративного суду виключалася законом, а юрисдикція конституційного суду обмежувалася лише питаннями конституційного права.

Про необхідність дотримання вимоги відстуності впливу всередині системи правосуддя йдеться, зокрема, у рішенні ЄСПЛ по українському кейсу Agrokompleks. ЄСПЛ у даній справі постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо відсутності незалежності та неупередженості національних судів. Він зазначив, що українські органи влади неодноразово втручались у судові провадження, що було підтверджено документальними доказами. ЄСПЛ також нагадав, що він вже в найсуворіший спосіб засудив спроби несудових органів втручатися в судові провадження, вважаючи це несумісним з поняттям «незалежного та неупередженого судового органу». Звичайно було логічним, що провадження привернуло пильну увагу органів державної влади, з огляду на те, що провадження у цій справі стосувалося неплатоспроможності найбільшого нафтопереробного заводу країни на той час, в якому держава була основним акціонером. Проте було неприйнятним, що органи влади не обмежилися пасивним спостереженням за судовим провадженням, а відверто втручалися. ЄСПЛ наголосив, що обсяг обов’язку держави забезпечувати незалежний та неупереджений судовий розгляд не обмежується судовою владою, а також передбачає зобов’язання будь-якого іншого державного органу влади поважати і виконувати постанови та рішення судів. Крім того, незалежність судової влади вимагала, щоб окремі судді не мали неналежного впливу, в тому числі з боку судової влади. Отже, той факт, що у цій справі голова Вищого арбітражного суду надавав прямі вказівки своїм заступникам переглянути рішення суду, яким він відхилив заяву найбільшого нафтопереробного заводу в Україні про перегляд суми боргу, суперечив принципу внутрішньої незалежності судової влади.

3.3. Наступний блок питань, які ми розглянемо — це об’єктивні гарантії щодо кар’єри суддів, який включає в себе такі аспекти:

1) призначення або звільнення судді виконавчою чи законодавчою владою (див. рішення ЄСПЛ у справах: Filippini v. San Marino від 26. 08. 2003 р. (рішення про прийнятність); Brudnicka and Others v. Poland від 3. 03. 2005 р.; Majorana v. Italy від 26. 05. 2005 р.; Clarke v. the United Kingdom від 25. 08. 2005 р. (рішення про прийнятність); Sacilor-Lormines v. France від 9 листопада 2006 року; Flux v. Moldova (№. 6) від 29. 07. 2008 р.; Zolotas v. Greece (№. 2) від 29 .01. 2013 р., а також заяви, які очікують вирішення: Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland від 12. 03. 2019 р. (рішення палати) – справа передана до Великої Палати у вересні 2019 р. та низка справ проти Польщі: Grzęda v. Poland (№. 43572/18); Xero Flor w Polsce sp. z o.o. v. Poland (№. 4907/18); Broda v. Poland (№. 26691/18) та Bojara v. Poland (№. 27367/18); Żurek v. Poland (№. 39650/18); Sobczyńska and Others v. Poland (№№. 62765/14, 62769/14, 62772/14 та 11708/18); Reczkowicz and Others v. Poland (№№. 43447/19, 49868/19 та 57511/19);

2) свобода суддів під час виконання ними своїх суддівських обов’язків (див. рішення ЄСПЛ у справах: Pabla Ky v. Finland від 22. 06. 2004 р.; Thiam v. France від 18. 10. 2018 р.).

3) гарантії перебування на посаді судді (див. рішення ЄСПЛ у справах: Sacilor-Lormines v. France від 9. 11. 2006 р.; Luka v. Romania від 21. 07. 2009 р.;   İbrahim Gürkan v. Turkey від 3. 07. 2012 р.; Oleksandr Volkov v. Ukraine від 9. 01. 2013 р.; Baka v. Hungary від 23. 06. 2016 р. (Велика Палата); Denisov v. Ukraine (Велика Палата) від 25. 09. 2018 р.; Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal (Велика Палата) від 6. 11. 2018 р.);

4) імунітет суддів від цивільної або кримінальної відповідальності, окрім випадків зловмисного наміру або серйозної недбалості (див. рішення ЄСПЛ по справаі Sergey Zubarev v. Russia від 5. 02. 2015 р.)

Так ЄСПЛ у справі Filippini оголосив скаргу заявника неприйнятною як явно необґрунтовану, встановивши, що політичні симпатії, які можуть відігравати роль у процесі призначення суддів, самі по собі не можуть викликати законні сумніви в їх незалежності та неупередженості. ЄСПЛ зазначив, зокрема, що той факт, що суддів обирав Парламент, не впливав на їх незалежність, якщо з їх статусу було зрозуміло, що після призначення вони не зазнавали жодного тиску і не отримували вказівок від Парламенту та повністю діяли незалежно. Закон Сан-Марино, який розглядався, закріплював статус суддів у цьому значенні. Єдиний факт, що суддів призначав Парламент, не обґрунтовував висновок, що Парламент надавав вказівки суддям у контексті їх судових повноважень. У цій справі не було об’єктивних підстав підозрювати, що судді, які розглядали це питання, не діяли відповідно до свого правового статусу. Крім того, заявник не стверджував, що відповідні судді діяли згідно з вказівками або проявляли упередженість.

І у справі Clarke ЄСПЛ оголосив скаргу заявника неприйнятною як явно необґрунтовану. Він зазначив, зокрема, що головне питання полягало в тому, чи були окружні та апеляційні судді, які приймали рішення за позовом заявника в першій та другій інстанціях, незалежними та неупередженими, оскільки вони були призначені Лордом-канцлером. У цій справі ЄСПЛ визнав, що спосіб призначення обох цих суддів був сумісним з вимогами Конвенції. Крім того, оскільки між суддями та Департаментом Лорда-канцлера не існувало ієрархічного або організаційного зв’язку, не було й підстав для занепокоєння або ризику будь-якого зовнішнього тиску на цих суддів для вирішення справ певним чином. Крім того, що стосується перевірки суб’єктивної неупередженості, у справі не було жодної заяви, що будь-який із суддів керувався особистими упередженнями або необ’єктивністю. Стосовно елементів, які могли об’єктивно свідчити про відсутність незалежності було встановлено, що незважаючи на повноваження Лорда-канцлера звільняти з посад суддів окружних та апеляційних судів, будь-яке таке відсторонення підлягало судовому перегляду. Крім того, не існувало справ, в яких такі повноваження зі звільнення впливали на неупередженість суду, і практично не було випадків звільнення з посад суддів окружних та апеляційних судів. Таким чином, в об’єктивного спостерігача не було підстав для занепокоєння з приводу звільнення судді з посади за обставинами цієї справи.

Однак по справі Sacilor-Lormines ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, встановивши, що сумніви компанії-заявника в незалежності та неупередженості Conseil d’Etat, яка прийняла рішення у його справі, були об’єктивно обґрунтованими. ЄСПЛ зазначив, що оскаржене призначення могло викликати сумніви в неупередженості Conseil d’État, оскільки під час провадження, про яке йде мова, або навіть протягом деякого часу до цього одному із членів колегії, яка розглядала справу заявника, було запропоновано керівну посаду у тому ж самому міністерстві, яке виступало проти компанії-заявника у великій кількості важливих спорів.

У рішенні Палати по справі Guðmundur ЄСПЛ 5 голосами проти 2 постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 (право на суд, встановлений законом) Конвенції. Палата встановила, зокрема, що процедура, згідно з якою було призначено відповідного суддю грубо порушила норми національного законодавства, що зашкодило довірі громадськості до судової системи та суперечило принципу, згідно з яким судовий орган повинен бути створений законом. 9. 09. 2019 р. колегія Великої палати задовольнила клопотання уряду про передання справи на розгляд до Великої Палати. 5. 02. 2020 р. Велика Палата провела слухання у цій справі.

В світлі перманентної судової реформи, яка наразі триває в Україні та відповідних висновків Венеційської комісії актуальною може стати практика ЄСПЛ по польським кейсам.

Наприклад, справа Grzęda стосується судової реформи в Польщі, внаслідок якої повноваження заявника, судді Вищого адміністративного суду, обраного до складу Національної ради судових органів («NCJ»), було припинено до закінчення чотирирічного терміну. Зокрема, на думку заявника, Закон про внесення змін до Закону про «NCJ» від 2017 р. був реакцією на критику, висловлену «NCJ» щодо судової реформи, проведеної законодавчою та виконавчою гілками влади, метою якої, як стверджувалося, був підрив незалежності судової влади. Заявник також скаржиться на відсутність судової або будь-якої іншої процедури для оскарження ним дострокового припинення його повноважень. ЄСПЛ повідомив уряд Польщі про заяву та поставив питання сторонам відповідно до п. 1 ст. 6 (право на справедливий суд) та статті 13 (право на ефективний засіб судового захисту) Конвенції.

Справа Xero Flor w Polsce sp. z o.o. стосується провадження, розпочатого компанією-заявником з вимогою відшкодування шкоди, завданої її майну, та скарги на призначення одного судді, зокрема, до Конституційного суду, який розглядав її справу. ЄСПЛ повідомив уряд Польщі про заяву та поставив питання сторонам відповідно до п. 1 ст. 6 (право на справедливий суд) Конвенції та ст. 1 (захист власності) Протоколу № 1 до Конвенції (посібник за статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції див. за посиланням).

Справа Broda стосується змін в судовій владі Польщі, які призвели до дострокового припинення 6-річного терміну повноважень заявників – двох суддів, які були призначені заступниками голови обласного суду у м. Кельці. Обидва заявники скаржились на те, що вони були звільнені зі своїх посад не маючи засобу судового захисту для оскарження свого стверджуваного свавільного та незаконного звільнення. ЄСПЛ повідомив уряд Польщі про заяву та поставив питання сторонам відповідно до п. 1 ст. 6 (право на справедливий суд) Конвенції.

Справа Żurek стосується дострокового припинення повноважень судді як члена Національної судової ради («NCJ»), конституційного органу в Польщі, який забезпечує незалежність судів та суддів, його звільнення з посади речника цього органу та ствердужваної кампанії з метою змусити його мовчати. Заявник стверджує, зокрема, що йому було відмовлено у доступі до судового органу, а також про відсутність судової або іншої процедури для оскарження дострокового припинення його повноважень. ЄСПЛ повідомив уряд Польщі про заяву та поставив питання сторонам відповідно до п. 1 ст. 6 (право на справедливий суд), ст. 13 (право на ефективний засіб судового захисту) та ст. 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції.

Справа Sobczyńska стосується відмови президента Польщі призначити заявників на вакантні судові посади в різних судах Польщі. Заявники стверджують, що вони відповідали законним умовам, чинним у відповідний час, і скаржаться на відмову адміністративних судів та Конституційного суду розглядати їх скарги, відмовляючись від юрисдикції у цій сфері. ЄСПЛ повідомив уряд Польщі про заяву та поставив питання сторонам відповідно до  п. 1 ст. 6 (право на справедливий суд), ст. 13 (право на ефективний засіб судового захисту) та ст. 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції.

У справі Reczkowicz Заявники, адвокат і двоє суддів, стверджують, що Верховний Суд Польщі, який вирішував справи щодо них, був сформований з порушенням закону після змін у судовій системі, запроваджених у 2017 р. Вони скаржаться, зокрема, на те, що дві палати, які входять до складу Верховного ЄСПЛ, були сформовані за рекомендаціями Національної судової ради («NCJ»), конституційного органу в Польщі, який забезпечує незалежність судів та суддів, що було предметом суперечок з моменту набуття чинності нового законодавства, яке передбачає, що членів судових органів обирають вже не судді, а Сейм (нижня палата Парламенту). ЄСПЛ повідомив уряд Польщі про заяви та поставив питання сторонам відповідно до п.у 1 ст. 6 (право на справедливий суд) Конвенції.

Стосовно свободи суддів під час виконання ними своїх суддівських обов’язків, то необхідно звернути увагу на справу Pabla Ky. Адже у цій справі ЄСПЛ встановив відсутність порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, зауваживши, що побоювання заявника щодо відсутності незалежності та неупередженості Апеляційного суду через участь спеціаліста в певній сфері, який також був членом парламенту, не можуть вважатися об’єктивно обґрунтованими. ЄСПЛ зазначив, що не існувало вказівки про те, що суддя, який був членом Парламенту, дійсно або суб’єктивно упереджено ставився до заявника, розглядаючи його справу в апеляційному порядку. ЄСПЛ також не був переконаний в тому, що лише той факт, що суддя був членом органу законодавчої влади в той час, коли він розглядав справу заявника в апеляційному порядку, був достатнім для того, щоб викликати сумнів у незалежності та неупередженості Апеляційного суду. Хоча заявник посилався на теорію поділу влади, абстрактно цей принцип не був вирішальним.

Суд по справі Thiam постановив, що у справі заявника не було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, зауваживши, що залучення колишнього президента Французької Республіки як цивільної сторони у кримінальне провадження проти заявника не створило дисбаланс у правах сторін та в ході провадження. ЄСПЛ зазначив, що участь у провадженні громадського діяча, який відіграв інституційну роль у кар’єрному розвитку суддів, може викликати законний сумнів в незалежності та неупередженості суду. Проте після розгляду способу призначення суддів, їх нормативно-правої бази та особливих обставин справи, ЄСПЛ не знайшов підстав для висновку, що судді, які ухвалили рішення у справі заявника, не були незалежними.

В контексті забезпечення гарантій перебування на посаді судді варто звернутися до тексту рішення ЄСПЛ у справі İbrahim Gürkan. В даній справі  ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, зазначивши, що військовий кримінальний суд, який засудив заявника, не можна вважати незалежним та неупередженим. ЄСПЛ зауважив, що участь народних засідателів як така не суперечила ст. 6 Конвенції, а відсутність у військового офіцера юридичної освіти не завдали шкоди незалежності або неупередженості суду. Проте такий член суду був офіцером, що знаходився на дійсній військовій службі, залишився на службі в армії і підпорядковувався військовій дисципліні. Він також був призначений в суддівську колегію його ієрархічним керівництвом і не користувався такими ж конституційними гарантіями, як інші двоє військових суддів.

ЄСПЛ у справі Baka постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, зауваживши, що Угорщина порушила саму сутність права заявника на доступ до суду. Суд зазначив, що дострокове припинення строку повноважень заявника не розглядалося і не передавалося на розгляд звичайного суду або іншого органу, що здійснює судову владу. ЄСПЛ вважав, що така відсутність судового перегляду стала наслідком прийняття законодавства, сумісність якого з вимогами верховенства права була сумнівною. ЄСПЛ також наголосив на зростаючому значенні міжнародних документів та документів Ради Європи, а також прецедентного права міжнародних судів та практики інших міжнародних органів щодо процесуальної справедливості у справах, пов’язаних з відстороненням чи звільненням суддів з посад, включно з втручанням органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, в кожне рішення, що стосується припинення повноважень судді.

Задля розуміння правової природи імунітету суддів від цивільної або кримінальної відповідальності, окрім випадків зловмисного наміру або серйозної недбалості слід звернутися до тексту рішення ЄСПЛ у справі Sergey Zubarev. Адже по цій справі ЄСПЛ констатував відсутність порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, виявивши, що, виконуючи свої зобов’язання щодо ведення цивільного процесу національні органи влади не перевищили межі розсуду, обмежуючи право заявника на доступ до суду. Також можна стверджувати, що між судовим імунітетом під час здійснення правосуддя та законною метою, яка переслідується в інтересах суспільства, існувало розумне співвідношення пропорційності. ЄСПЛ зазначив, що судовий імунітет є юридичною практикою, яка існує в тій чи іншій формі в багатьох державах-учасницях Конвенції. Суддівський імунітет був створений на користь громадськості, в інтересах якої те, щоб судді могли вільно виконувати свої функції незалежно та не побоюючись наслідків, в той час як сторони в судовому процесі могли захистити себе від судових помилок, подаючи скарги до апеляційного суду та не вдаючись до позовів про особисту відповідальність судді. Відповідно, ЄСПЛ визнав, що в цій справі імунітет судді від притягнення до відповідальності, може розглядатися як такий, що має законну мету, а саме переслідує інтереси здійснення правосуддя.

ІV. Доктрина зовнішніх проявів

Страсбурзьким судом також сформовано доктрину зовнішніх проявів, яка включає:

1) сприйняття незалежності (див. рішення ЄСПЛ у справах: Findlay v. The United Kingdom від 25 02. 1997 р.; Incal v. Turkey від 9. 6. 1998 р.; Oleksandr Volkov v. Ukraine від 9. 01. 2013 р.);

2) збіжні судові функції в одній і тій само справі (див. рішення ЄСПЛ у справах: Ettl and Others v. Austria від 23. 04. 1987 р.; McGonnell v. the United Kingdom від 8. 02. 2000 р.; Morel v. France від 6. 06. 2000 р.; Wettstein v. Switzerland від 21 12. 2000 р.; Pabla Ky v. Finland  від 22. 06. 2004 р.; Mežnarić v. Croatia від 15. 07. 2005 р.; Švarc and Kavnik v. Slovenia від 8. 02. 2007 р.; Toziczka v. Poland від 24. 07. 2012 р.; Fazli Aslaner v. Turkey від 4. 03. 2014 р.; Kamenos v. Cyprus від 31. 10. 2017 р.).

Ведучи мову про збіжні судові функції в одній і тій само справі можливо виокремити такі їх аспекти як подвійні функції вищих адміністративних судів (див. рішення ЄСПЛ у справах: Procola v. Luxembourg від 28 09. 1995 р.; Kress v. France від 7. 07. 2001 р. (Велика Палата); Martinie v. France від 12. 04. 2006 р. (Велика Палата); Kleyn and Others v. the Netherlands від 6. 05. 2003 р. (Велика Палата); Sacilor-Lormines v. France від 9 .11. 2006 р.; UFC Que Choisir Côte d’Or v. France від 30. 06. 2009 р. (ухвала щодо прийнятності) та судова чи адміністративна роль прокурорів (Vasilescu v. Romania від 22. 05. 1998 р.; Medvedyev and Others v. France від 29. 03. 2010 р. (Велика Палата) Moulin v. France від 23. 11. 2010 р.)

Так у справі Findlay ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції та, ураховуючи, основну роль, яку виконував офіцер, уповноважений скликати засідання військового судового органу, встановив, що сумніви заявника щодо незалежності та неупередженості судового органу, який розглядав його справу, були об’єктивно виправданими. ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що офіцер, який скликав засідання органу для вирішення справи, відіграв основну роль у пред’явленні заявникові обвинувачення та його діяльність була тісно пов’язана з органами прокуратури, з тих причин, що він вирішував, які обвинувачення слід пред’являти, призначав склад колегії військового судового органу, визначав сторін обвинувачення і захисту, забезпечував явку свідків у судовому засіданні. Отже, перед ЄСПЛ постало питання, чи були члени військового трибуналу достатньо незалежними від нього та чи забезпечила організація судового розгляду належні гарантії неупередженості. У зв’язку із цим ЄСПЛ зазначив, що всі члени трибуналу були військовими, підпорядкованими за званнями офіцеру, уповноваженому на скликання засідання суду, який, як «затверджуючий офіцер», мав також повноваження змінювати призначене покарання.

ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції й у справі Incal, встановивши, що один із суддів зі складу національного суду був військовим суддею та міг вплинути на розгляд справи, яка по суті не мала нічого спільного зі справою заявника, проте давала законні підстави сумніватися у незалежності та неупередженості національного суду. ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що існувала ймовірність сумніватися у незалежності та неупередженості національного суду, оскільки до складу зазначеного суду частково входили офіцери армії, тоді як заявник у справі був офіцером цивільно-військового співробітництва гвардії. Зокрема, ЄСПЛ надав вагомого значення тому факту, що заявник, представник офіцерів цивільно-військового співробітництва гвардії, повинен був постати перед судом, до складу якого входили, (хоча і частково) співробітники збройних сил. ЄСПЛ також зазначив, що у зв’язку із цим, навіть видимість може мати певне значення. Питання стосується довіри, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості, і перш за все, це стосується кримінального провадження щодо обвинуваченого. Для того, щоб встановити, чи є законна причина висловлювати побоювання щодо того, чи вистачає певному суду незалежності чи неупередженості, слід враховувати позицію обвинуваченого, яка не має статусу остаточної. Визначальним для встановлення є також те, чи можна вважати сумніви заявника об’єктивно виправданими.

В контексті аналізу збіжних судових функцій в одній і тій само справі доречно згадати рішення ЄСПЛ у справі Ettl. ЄСПЛ постановив, що не було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, констатувавши, що Провінційна та Верховна ради з питань земельної реформи, до яких заявники звертались щодо оскарження деяких рішень про консолідацію землі, не були незалежними та неупередженими судовими органами. Незалежність та неупередженість суддів, як зазначив ЄСПЛ, не було предметом розгляду. Що стосується державних службовців, то факт їхньої присутності (участі у провадженні) фактично не суперечив положенням п. 1 ст. 6 Конвенції: Конституція та відповідне національне законодавство передбачали їх незалежність та забороняли органам державної влади надавати їм будь-які вказівки щодо виконання ними свої судових обов’язків. Крім того, заявники не заявляли, що державні службовці, які розглядали їх справу, отримували будь-які такі інструкції щодо розгляду спірних питань. Члени ради були незалежними не лише від органів виконавчої влади, а й від сторін у справі, а саме власників відповідної земельної ділянки. Ураховуючи обставини цієї справи, ієрархічні зв’язки, які існували в інших контекстах між державними службовцями у межах одного й того самого підрозділу в провінційній чи федеральній службі, до якої вони належали, теж не мали наслідків. Також членство державних службовців, які працювали з урахуванням досвіду роботи в агрономії, лісовому та сільському господарствах, не могло викликати сумнівів у незалежності та неупередженості членів ради. Вони були фахівцями у своїх галузях, і такі експерти мали бути залучені до розгляду справ щодо консолідації земель, що є діяльністю, яка стосується вирішення питання високого рівня складності.

Натомість по справі McGonnell ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції. ЄСПЛ, зокрема, зауважив, що у випадку упередженості судового пристава: справа стосувалася того, чи мав судовий пристав необхідну видимість незалежності чи необхідну об’єктивну неупередженість. Застосовуючи цей тест у даній справі, ЄСПЛ зазначив, що судовий пристав брав безпосередню особисту участь у справі, оскільки він був головуючим у Державній нараді, коли було прийнято відповідний План розвитку. Тоді він був Головою Королівського суду, який розглядав апеляційне провадження у справі заявника щодо планування. Суд встановив, що таке поєднання функцій викликало сумніви щодо неупередженості судового пристава під час засідання у Королівському суді.

ЄСПЛ не виявив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у справі Morel, встановивши, що занепокоєння заявника не були об’єктивно виправданими. ЄСПЛ, зокрема, зазначено, що сам факт того, що суддя вже ухвалював рішення на стадії досудового вирішення спору, сам по собі не може розглядатися як підстава для виправдування такого занепокоєння щодо його неупередженості. Важливим був обсяг та характер вжитих суддею заходів до судового розгляду справи по суті. Крім того, той факт, що суддя детально дослідив матеріали справи, не спричинив жодних упереджень з його боку, які перешкоджали б вважати його неупередженим під час прийняття рішення по суті. Попередній аналіз наявної інформації у матеріалах справи також не означав, що результат остаточного аналізу був передбачений. Важливим було те, щоб аналіз було проведено під час винесення рішення та обґрунтовано доказами і аргументами, наданими під час судового засідання. У справі заявника ЄСПЛ не знайшов жодних об’єктивних підстав вважати, що характер та обсяг обов’язків судді у справі про банкрутство протягом періоду спостереження (які мали на меті забезпечити щоденне управління компаніями) спричинили будь-які упередження щодо – окремо розглянутого – питання, яке господарський суд мав вирішити стосовно ефективності плану заявника для компаній, які продовжували торгівлю наприкінці періоду спостереження, та фінансових гарантій, наданих під час слухання справи судом.

Однак у справі Wettstein ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у контексті невідповідності вимозі щодо неупередженості судового органу під час розгляду справи. ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що, справа заявника та окремі провадження, в яких обидва адвокати виступали як законні представники, не були між собою пов’язані, фактично відбувся збіг обставин у часі, оскільки останнє провадження ще тривало і було предметом розгляду Федерального Суду, тоді як попереднє – було розпочато і фактично закінчилося лише за два місяці до того, як було ухвалено рішення адміністративним судом. Таким чином, заявник міг мати законні підстави висловити занепокоєння щодо того, чи відповідний суддя продовжуватиме розглядати його як протилежну сторону, і така ситуація могла мати обґрунтовані підстави для сумніву, що суддя не відносився до розгляду справи із необхідною неупередженістю. Той факт, що інший колега представляв опонента заявника в іншому провадженні, хоча і не мав важливого значення, проте міг бути розглянутий як підтвердження для висловлювання таких побоювань.

Також ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у справі Fazli Aslaner,встановивши, що переконання заявника щодо неупередженості членів Загальних зборів, які розглядали цю справу, можуть бути розглянуті як об’єктивно виправдані. Він, зокрема, зазначив, що ураховуючи той факт, що деякі судді вже раніше сформували свою правову позицію щодо суті справи, сам по собі не був достатнім для висновку про те, що він постраждав від неупередженості членів Загальних зборів судових колегій в адміністративних справах. Разом з тим, Суд констатував у цій справі, що кількість або (відносно незначна) кількість суддів, яких стосується питання об’єктивної неупередженості, не є вирішальною, і що переконання щодо кількості не впливають на розгляд справи по суті, стверджуючи, що не існувало жодної серйозної підстави щодо абсолютно необхідної участі трьох суддів, про яких йде мова, у складі суду разом із правом голосу. Крім того, одна з трьох суддів, обрана на посаду заступника голови Вищого адміністративного суду, очолювала Загальні збори і, відповідно, була доповідачем під час обговорення, що стало додатковою обставиною, що поставило під сумнів видимість неупередженості суду.

Аналізуючи подвійні функції вищих адміністративних судів варто згадати рішення ЄСПЛ у справі Procola. ЄСПЛ у даній справі постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, встановивши, що заявник мав законні підстави висловити побоювання, що позиція членів Судового комітету була пов’язана з попередньо висловленою думкою, і що такі сумніви (самі по собі незначні за обґрунтуванням) були достатніми для усунення неупередженості відповідного судового органу. ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що чотири члени Державної ради виконували як консультативні, так і судові функції в одній і тій же справі. В контексті такої установи, як Державна рада Люксембургу, сам факт того, що певні особи послідовно виконували ці два види функцій щодо одних і тих самих рішень, міг поставити під сумнів структурну неупередженість установи.

ЄСПЛ по справі Kress також постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку із участю Урядового уповноваженого у судовому засіданні та обговоренні, встановивши, що, незалежно від визнаної об’єктивності Урядового уповноваженого, і незважаючи на той факт, що він не брав участь у голосуванні, його участь в обговореннях могла б дати йому додаткову можливість «утвердити» свої подання на користь однієї зі сторін під час проведення закритого судового засідання. Зокрема, ЄСПЛ ще раз звернув увагу на підвищену чутливість громадськості до справедливого здійснення правосуддя, яка виправдовувала зростаючу роль зовнішніх проявів судочинства. Як стверджувалося, урядовий уповноважений, остання особа, яка досліджувала матеріали справи, мав можливість відповісти на будь-які запитання, поставлені суддями під час обговорення. Однак користь для національного суду від цієї виключно технічної допомоги необхідно порівнювати з вищим інтересом учасника процесу, якому мало бути гарантовано, що Урядовий комісар не зможе вплинути на зміст судового рішення через свою присутність на судовому засіданні. Французька система на той час не передбачала такої гарантії.

Натомість у справі UFC Que Choisir Côte d’Or ЄСПЛ визнав скарги асоціації-заявника неприйнятними, оскільки вони є явно необґрунтованими, встановивши, що побоювання щодо незалежності та неупередженості колегії, яка вирішувала справу, не можуть розглядатися як об’єктивно виправдані. На думку ЄСПЛ, питання полягало в тому, ураховуючи обставини справи, чи мала Державна рада необхідну видимість незалежності або необхідну об’єктивну неупередженість, разом з тим, що такі питання повинні бути розглянуті спільно, оскільки концепції незалежності та об’єктивної неупередженості є тісно пов’язаними. У зв’язку із цим Суд посилався на свою прецедентну практику, зокрема, на рішення Sacilor-Lormines (див. вище), в якому ЄСПЛ наголосив, що навіть якщо Державна Рада була органічно близькою до виконавчої влади, це не було достатнім для встановлення відсутності незалежності. ЄСПЛ постановив, що накази про призначення та подальше професійного зростання членів Державної ради були сумісними з вимогами п. 1 ст. 6 Конвенції. ЄСПЛ також зазначив, по-перше, що він не повинен абстрактно вирішувати питання про те, чи є консультативні повноваження Державної Ради сумісними із судовими функціями та вимогами незалежності та неупередженості, про які йде мова, і, по-друге, що принцип розподілу повноважень «не є визначально абстрактним». У кожній конкретній справі слід встановити, чи містив висновок вищого суду «своєрідний упереджений стан» щодо судового рішення, яке є предметом перегляду, «що у результаті призводить до сумнівів щодо «об’єктивної» неупередженості формування належного судового рішення внаслідок послідовного здійснення консультативних та судових функцій». Однак у цій справі щодо останнього пункту та ураховуючи зауваження сторін, ЄСПЛ постановив, як було встановлено, що жоден член колегії, який розглянув заяву про скасування відповідного наказу, раніше не був членом колегії, яка висловила свою думку щодо цього тексту.

Щодо судова чи адміністративна роль прокурорів, то слід навести рішення ЄСПЛ у справі Vasilescu. У цій справі ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, встановивши, що державний обвинувач не може вважатися незалежним судовим органом відповідно до положень Конвенції, а отже, заявник був позбавлений права доступу до суду. ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що у випадках (зокрема, як і в цій справі), коли державний обвинувач округу здійснював повноваження, що за своєю природою носили характер здійснення правосуддя, він діяв як член відділу Генеральної прокуратури, який підпорядкований спочатку Генеральному прокуророві, а також Міністрові юстиції. Неодноразово підтверджуючи, що лише установа, яка мала повну юрисдикцію та задовольнила ряд вимог, таких як незалежність органів виконавчої влади, а також сторін-учасників провадження, підпадала під визначення поняття «судовий орган» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції, ЄСПЛ дійшов висновку, що ні державний обвинувач, ні Генеральний прокурор не відповідали таким установленим вимогам.

Суд по справі Medvedyev постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність), а також дійшов висновку про відсутність порушення п. 3 ст. 5 Конвенції (право негайно постати перед суддею або іншою посадовою особою, яка уповноважена законом здійснювати правосуддя) стосовно заявників у справі. Він, зокрема, зазначив, що «посадова особа суду» має запропонувати необхідні гарантії незалежності від органів виконавчої влади та сторін, що виключає його подальше втручання у кримінальне провадження від імені органу прокуратури, а також він/вона повинні мати повноваження видавати накази про звільнення після проведення допиту особи, встановлення законності та обґрунтування його арешту та затримання.

Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції (право постати перед суддею або іншою посадовою особою, уповноваженої законом здійснювати правосуддя) констатував ЄСПЛ і у справі Moulin. ЄСПЛ, зокрема, констатував про незмінюваність заступників прокурора; вони були членами Державного міністерства (ministère public) (органів прокуратури) під керівництвом Міністра юстиції, члена уряду, а отже, і виконавчої влади. Ієрархічні стосунки між міністром юстиції та органами прокуратури на відповідний час були предметом дискусії у Франції, і ЄСПЛ не повинен був зайняти позицію у спорі, що стосувався національних органів влади. Для власних цілей ЄСПЛ вважав, що завдяки своєму статусу прокурори у Франції не задовольняли вимогу незалежності від виконавчої влади, що (разом із неупередженістю) було однією з гарантій, властивих автономному поняттю «посадова особа». Крім того, за змістом положень законодавства на органи прокуратури покладалось ведення кримінального провадження від імені держави. Органи прокуратури були представлені як неподільний орган під час проваджень у суді першої та апеляційної інстанцій під час розгляду ними кримінальних справ. Однак необхідні гарантії незалежності від виконавчої влади та сторін перешкоджали посадовій особі, зокрема, виступати третьою особою у подальшому кримінальному провадженні, порушеному проти обвинуваченого. Не є важливим той факт, що у цій справі заступник прокурора працював в іншому судовому окрузі, що відрізнявся від округу, де працювали двоє слідчих суддів; у попередній справі (що розглядалася) той факт, що заступник прокурора після продовження строку ув’язнення передав матеріали справи іншому працівникові правоохоронних органів, ЄСПЛ не розглядається як переконливий аргумент у зв’язку із цим. Отже, заступник прокурора, представник Державного міністерства, не надав гарантій незалежності, необхідних для того, щоб бути кваліфікованим як суддя або інша посадова особа, уповноважена законом здійснювати правосуддя у розумінні такого положення.

  1. Взаємозв’язок з іншими правами, що гарантовані Конвенцією

5.1. Неупередженість

Цей принцип був предметом дослідження в рішеннях ЄСПЛ у справах: Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium від 23. 06. 1981 р.; De Cubber v. Belgium від 26. 10. 1984 р.; Langborger v. Sweden від 22. 06. 1989 р.; Demicoli v. Malta від 27. 08. 1991 р. щодо професійної етики правосуддя; Padovani v. Italyвід 26. 02. 1993 р.; Ferrantelli and Santangelo v. Italy від 7. 08. 1996 р.; Castillo Algar v. Spain від 28. 10. 1998 р.; Morel v. France від 6. 06. 2000 р.; Wettstein v. Switzerland від 21. 12. 2000 р.; H.B. v. Switzerlandвід 5. 04. 2001 р. щодо професійної етики правосуддя; Cooper v. the United Kingdom від 16. 12. 2003 р.; Cianetti v. Italy від 22. 04. 2004 р.; Mancel and Branquart v. France від 24. 06. 2010 р.; «Газета «Україна-Центр» проти України» від 15. 07. 2010 р.; Mutu and Pechstein v. Switzerland від 2. 10. 2018 р. Ramos Nunes de Carvalho e Sà v. Portugal від 6. 11. 2018 р. (Велика Палата); Редакція газети «Гривна» проти України від 16. 04. 2019 р.

Крім того, відповідні принципи практики ЄСПЛ щодо вимоги безсторонності були повторно наведені у рішенні у справі «Моріс проти Франції» [ВП] (Morice v. France) [GC] (заява №29369/10, п.п. 73 – 78) та узагальнені у рішенні у справі «Михайлова проти України» (Mikhaylova v. Ukraine) (заява № 10644/08, п. 56, від 06. 03. 2018 р.).

Так у рішенні по вже згадуваній справі Михайлова проти України ЄСПЛ нагадав, що «безсторонність», як правило, означає відсутність упередженості або необ’єктивності, а її існування або відсутність можуть встановлюватися різними шляхами. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ існування безсторонності для цілей п 1 ст. 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з: (і) суб’єктивним критерієм, при якому мають ураховуватись особисті переконання та поведінка конкретного судді (тобто, чи мав суддя будь-які особисті упередження або чи був він об’єктивним у цій справі); та (іі) об’єктивним критерієм, тобто шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд (та, серед інших аспектів, його склад) достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (див., наприклад, рішення у справі «Моріс проти Франції» [ВП] (Morice v. France) [GC], заява № 29369/10, п. 73, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями). У контексті об’єктивного критерію, крім поведінки судді слід визначити, чи існують переконливі факти, які можуть викликати сумніви щодо його або її безсторонності. Це означає, що при вирішенні того, чи є у відповідній справі обґрунтована причина побоюватися, що конкретний суддя або орган, який засідає в якості суду, є небезстороннім, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати таке побоювання об’єктивно обґрунтованим (там само, пункт 76). Об’єктивний критерій в основному стосується ієрархічних чи інших зв’язків між суддею та іншими учасниками провадження. У зв’язку з цим навіть зовнішні прояви мають певну важливість, або, іншими словами, «правосуддя має не лише здійснюватися, має бути видно, що воно здійснюється». Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість

Наприклад, у справі De Cubber ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, встановивши, що у заявника були підстави сумніватися у неупередженості суду. Враховуючи те, що сам ЄСПЛ не мав підстав для сумніву в неупередженості представника органу судової влади, який проводив попереднє розслідування, він все ж таки визнав, що його участь у засіданні була законною підставою для вираження заявником сумнівів. У цій справі ЄСПЛ нагадав, що обмежувальне тлумачення п. 1 ст. 6 Конвенції, зокрема щодо дотримання основного принципу неупередженості судів, не співвідноситься із об’єктом і метою положення, ураховуючи те важливе місце, яке займає право на справедливий суд у демократичному суспільстві у розумінні Конвенції.

У справі Ramos Nunes de Carvalho e Sà ЄСПЛ постановив, що не було порушення п. 1 ст.і 6 Конвенції щодо скарги, що стосується відсутності незалежності та неупередженості Судової колегії Верховного Суду. Він, зокрема, вирішив, що подвійна роль Голови Верховного Суду не є такою, що ставить під сумнів незалежність та об’єктивну неупередженість цього суду при винесенні рішення щодо апеляційних скарг заявника на рішення Вищої ради. Крім того, ураховуючи всі конкретні обставини справи та гарантії, спрямовані на захист Судової колегії Верховного Суду від зовнішнього тиску, ЄСПЛ встановив, що побоювання заявника не можуть розглядатися як об’єктивно виправдані, та що існуюча система перегляду дисциплінарних рішень Вищої ради, а саме звернення із апеляційною скаргою до Судової колегії, не порушило вимоги незалежності та неупередженості відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції.

ЄСПЛ по справі Oberschlick постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо неупередженості суддів суду апеляційної інстанції. Він, зокрема, зазначив, що відповідно до національного законодавства до складу апеляційного суду в такому випадку не входитиме жоден суддя, який раніше розглядав цю справу в суді першої інстанції, що зобов’язує національного законодавця усунути всі обґрунтовані сумніви щодо неупередженості цього суду. Отже, недотримання цього правила означало, що апеляційну скаргу заявника розглядав суд, безсторонність якого за змістом положень національного законодавства визнана такою, що викликає сумніви. Таким чином, у справі заявника ЄСПЛ встановив, що не лише Голова суду, а й інші два судді цього суду мали б бути відсторонені від здійснення правосуддя ex officio (за посадою).

У справі Demicoli ЄСПЛ також постановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, встановивши, що неупередженість судового органу під час розгляду справи виправдано викликала сумніви і побоювання. ЄСПЛ , зокрема, зазначив, що два члени Палати, поведінка яких у парламенті зазнала критики в оскаржуваній статті, і привілеї яких були порушені у Палаті, брали участь у провадженні, порушеному проти обвинуваченого, включаючи визнання вини та (за винятком одного з них, який у той період часу помер) проголошення вироку.

У справі «Газета «Україна-Центр» проти України» проти підприємства-заявника подав позов суддя, який обіймав посаду голови іншого суду у тій самій області та очолював обласну раду суддів. Відповідачі просили Верховний Суд України передати справу до суду в іншій області. Тим не менш, суд першої інстанції продовжив розгляд справи, поки Верховний Суд України розглядав клопотання про зміну підсудності, яке зрештою було задоволено вже після ухвалення судом першої інстанції свого рішення. У згаданій справі ЄСПЛ зазначив, що рішення Верховного Суду України про зміну підсудності давало підстави вважати, що побоювання підприємства-заявника щодо ризику упередженості обласних судів з огляду на важливу посаду, яку позивач обіймав в судах області, були небезпідставними.

По справі «Редакція газети «Гривна» проти України позивач обіймав важливу посаду в судовій системі області (див., mutatis mutandis, рішення у справі Салов проти України). Метою процедури зміни підсудності справ, до якої вдалося підприємство-заявник, було забезпечення необхідних гарантій у справах, де сторони у таких ситуаціях могли мати сумніви у безсторонності судів області. У своїй практиці ЄСПЛ часто наголошував на важливості таких гарантій (див., наприклад, рішення у справі Remli v. France). Той факт, що клопотання про зміну підсудності справи було зрештою задоволено, вказує на те, що Верховний Суд України не вважав побоювання підприємства-заявника безпідставними. Оскільки суддя, у провадженні якого перебувала справа,не надав достатньо часу для закінчення цієї процедури, позбавивши її таким чином практичного ефекту, побоювання підприємства-заявника щодо небезсторонності судді можуть вважатися об’єктивно виправданими. Дійсно, заявник мав доступ до апеляційного суду, який мав компетенцію досліджувати питання фактів та права. Безсторонність цього суду не викликає сумнівів. Цього може бути достатньо для виправленням порушення вимоги безсторонності на рівні першої інстанції (див., наприклад, рішення у справі Helle v. Finland). Проте, розглядаючи апеляційну та касаційну скарги підприємства-заявника, апеляційний суд, а згодом суд і касаційної інстанції, відхилили його скарги на стверджувану небезсторонність. Отже, вони не виправили відповідну помилку (див., наприклад, рішення у справі Kyprianou v. Cyprus та Henryk Urban and Ryszard Urban v. Poland). Отже ЄСПЛ дійшов висновку, що було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю об’єктивної безсторонності судді, у провадженні якого перебувала справа щодо статті А.

5.2. Свобода вираження поглядів

5.2.1. Неупередженість (безсторонність) та свобода вираження поглядів для членів судової влади

ЄСПЛ у справі Albayrak v. Turkey (31 січня 2008 року) постановив, що стосовно заявника було порушено статтю 10 Конвенції (свобода вираження поглядів). Він, зокрема, встановив, що у матеріалах справи не було посилань, які б свідчили про те, що поведінка заявника не була безсторонньою, і що органи державної влади Туреччини надавали важливого значення тому факту, що заявник слідував або намагався наслідувати дії ЗМІ, що пов’язані з РПК. Отже, Суд вважав, що втручання у свободу слова заявника не було достатньо обґрунтованим і не було необхідним у демократичному суспільстві (див. також, серед іншого: Wille v. Liechtenstein, рішення від 28. 10. 1999 р. (Велика Палата); Toni Kostadinov v. Bulgaria, рішення від 27. 01. 2015 р.; Baka v. Hungary, рішення від 23. 06. 2016 р. (Велика Палата).

5.2.2. Право відреагувати на напади та захищати репутацію судової влади

ЄСПЛ у справі De Haes and Gijsels v. Belgium (24. 02. 1997 р.) постановив, що мало місце порушення ст. 10 Конвенції (свобода вираження поглядів), встановивши, що із урахуванням особливого характеру обставин цієї справи та питань, що є предметом розгляду, необхідність втручання у здійснення свободи слова заявників не було продемонстровано, окрім випадків, коли йде мова про згадування у частині минулого життя батька одного із суддів. Суд, зокрема, повторив, що преса відігравала важливу роль у демократичному суспільстві. Незважаючи на те, що преса не має порушувати межі допустимого втручання, зокрема щодо репутації та прав інших людей, її обов’язок все ж таки полягає у тому, щоб висвітлювати – у спосіб, що відповідає її зобов’язанням та відповідальності – інформацію та ідеї щодо питань, який становлять суспільний інтерес, зокрема, у частині функціонування судової влади. Він також зазначив, що суди є гарантами здійснення правосуддя, роль яких є основоположною у державі, що ґрунтується на принципі верховенства права – і вони повинні користуватися довірою у громадськості. Разом з тим, суди мають бути захищені від руйнівних нападів, які є необґрунтованими, особливо враховуючи, що судді зобов’язані дотримуватися суддівського розсуду, що стримує їх у критичних судженнях. У цій справі, як і в інших, перш за все, національні органи влади визначають необхідність втручання у здійснення свободи вираження поглядів. Однак, те, що вони можуть зробити у зв’язку з цим, як зазначає Суд, є предметом нагляду з боку європейської спільноти, що охоплює як законодавство, так і рішення, які вони застосовують, навіть тоді, коли вони були проголошені незалежним судом. У цій справі, хоча зауваження заявників, без сумніву, були дуже критичними, вони, все ж таки, були пропорційними хвилюванням та обуренню, що мали своїм наслідком питання, про які йде мова в статтях. Суд також постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, констатувавши порушення принципу процесуальної рівноправності сторін (заявників у справі).

По справі Morice v. France (23. 04. 2015 р.; Велика Палата) ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення ст. 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції, встановивши, що рішення щодо заявника за співучасть у наклепі може розглядатися як непропорційне втручання у його право на свободу вираження поглядів. ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що оскаржувані зауваження заявника не становили серйозної шкоди та по суті складали безпідставні напади на дії судів, однак критика щодо слідчих суддів у межах дискусії щодо питань, які становлять суспільний інтерес у контексті функціонування правосуддя, а також у контексті справи, з самого початку отримала широке висвітлення у ЗМІ. Хоча ці зауваження можна визнати жорсткими, вони, зокрема, становили ціннісні судження з достатньою фактичною основою. Суд також постановив, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, встановивши, що були серйозні підстави для сумніву щодо неупередженості Касаційного суду, і побоювання заявника у зв’язку з цим можуть розглядатися як об’єктивно виправдані.

5.2.3. Необхідне утримання (Necessary restraint)

Суд у справі Buscemi v. Italy (16. 09. 1999 р.) постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, встановивши, що публічні заяви голови національного суду були такими, що об’єктивно виправдовували побоювання заявника щодо його неупередженості. Він, зокрема, зазначив, що обов’язок неупередженості вимагав від судових органів дотримання максимального розсуду щодо справ, які перебувають у них на розгляді, навіть там, де вони були спровоковані.

У справі Lavents v. Latvia (28. 11. 2002 р.) ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, встановивши, що суд, який розглядав справу заявника, не був безстороннім. Суд, зокрема, зазначив, що у своїх заявах, опублікованих у пресі, голова районного суду, яка розглядала справу, піддала критиці засоби захисту заявника. Вона також передбачила ймовірні результати розгляду справи та заперечила можливість його виправдання. Крім того, вона була здивована наполегливістю заявника, який не визнавав свою вину за всіма обвинуваченнями, і порадила йому довести свою невинуватість. На думку Суду, такі заяви не просто носили негативний характер щодо оцінки справи заявника, а полягали у прийнятті чітко визначеної позиції щодо результатів розгляду справи з чітко встановленою позицією ухвалення обвинувального вироку й притягнення заявника до відповідальності. Окрім причин, які змусили суддю висловити свою думку у такий спосіб, Суд дійшов висновку, що її заяви не були сумісними з вимогами пункту 1 статті 6 Конвенції, і заявник мав найбільш вагомі причини побоюватися, що вона була позбавлена неупередженості.

ЄСПЛ по справі Previti v. Italy (8. 12. 2009 р.; ухвала щодо прийнятності) визнав заяву неприйнятною як явно необґрунтовану. ЄСПЛ, зокрема, зазначено, що неупередженість чи інший принцип судової системи як на стадії розслідування, так і на стадії судового розгляду, були предметом спору у межах національних проваджень та предметом тривалих публічних дебатів в Італії. Заявник вважав, що суд, який розглядав його справу, був заплямований ідеологічними упередженнями щодо його участі у політичній діяльності. Він стверджував, що лівоцентристські елементи італійської національної юридичної служби публічно виступали проти законопроєктів, які могли б мати сприятливий вплив на його позицію в судах. Крім того, деякі члени національної юридичної служби, які брали участь у справі, були лівоцентристами й неодноразово демонстрували свою неприязнь до заявника. ЄСПЛ констатував, що, хоча було б кращим, щоб члени відповідної національної юридичної служби були більш обережними у своїх публічних коментарях, відсутні були докази наявності упередженості щодо заявника. Разом з тим, не було жодних доказів того, що їхні ідеологічні переконання могли переважати над дотримання присяги у частині неупередженості, яку вони складали при призначенні на посаду (див. також: Salaman v. the United Kingdom, ухвала щодо прийнятності від 15. 06. 2000 р.)

  • 3. Право на повагу до приватного життя

ЄСПЛ у справі M.D.U. v. Italy (28. 01. 2003 р.; щодо прийнятності) визнав скаргу неприйнятною, оскільки вона є вочевидь (явно) необґрунтованою, встановивши, що ситуація, на яку скаржився заявник, сама по собі не може виправдати застереження щодо неупередженості Судової колегії Касаційного суду, яка постановила рішення за результатами розгляду апеляційної скарги. Він, зокрема, зазначив, що у цій справі у заявника виникли сумніви щодо неупередженості суддів у зв’язку із висловленими політичними уподобаннями двох суддів, що були у складі колегії. Ймовірно, що такий факт може викликати сумніви у апелянта, проте він не може розглядатися як об’єктивно виправданий. Зокрема, ЄСПЛ вважав, що той факт, що суддя мав різні політичні переконання, ніж обвинувачені у справі, сам по собі не міг спричинити конфлікт інтересів, який би виправдав відвід відповідного судді. Однак у справі заявника не було об’єктивних підстав для сумніву в тому, що причетні судді не вважали присягу, яку вони склали при призначенні на посаду переважаючою над будь-якими іншими соціальними чи політичними зобов’язаннями.

По справі Özpinar v. Turkey (19. 10. 2010 р.) ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного життя), встановивши, що втручання в особисте життя заявниці не було пропорційним законній меті, яка переслідується стосовно обов’язку суддів: виражати стриманість, щоб зберегти свою незалежність та авторитет у частині здійснення правосуддя. ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що етичні обов’язки суддів можуть посягати на їхнє приватне життя, коли їх поведінка призводить до негативних наслідків стосовно належного іміджу чи репутації судової влади. Однак у справі заявниці, навіть якщо певні аспекти поведінки, про які могла йти мова, були підставою для її звільнення, у межах проведеного розслідування не були обґрунтовані пред’явлені обвинувачення та були враховані численні дії, не пов’язані з її професійною діяльністю. Крім того, їй не було забезпечено гарантії у повному обсязі під час провадження проти неї, тоді як будь-який суддя, якому загрожувало звільнення з підстав, пов’язаних із приватним чи сімейним життям, повинен мати гарантії від свавілля, зокрема гарантію змагальності у незалежному та неупередженому наглядовому органі. Дотримання таких гарантій було набагато важливішим у справі заявниці, оскільки після її звільнення вона автоматично втратила право здійснювати адвокатську діяльність. Заявниця з’явилася на засіданні Вищої ради з питань судової влади лише тоді, коли вона оскаржила її звільнення та попередньо не отримала звітів інспектора або показань свідків.

5.4. Свобода віросповідання

ЄСПЛ у справі Pitkevich v. Russia (8. 02. 2001 р.; ухвала щодо прийнятності) визнав скаргу заявниці неприйнятною як вочевидь (явно) необґрунтовану, встановивши, що в цілому очевидним є те, що заявниця порушила свої встановлені законом професійні обов’язки та поставила під загрозу суддівську неупередженість, яку має суддя продемонструвати суспільству. Таким чином, ураховуючи певну свободу розсуду в цьому відношенні, викладені органами державної влади причини були достатніми, аби виправдати таке втручання. ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що заявницю було звільнено у зв’язку із тим, що вона виражала свої релігійні переконання під час здійснення правосуддя, що становило втручання у її свободу вираження поглядів. Однак такий захід був передбачений законом і переслідував законні цілі захисту прав інших осіб та збереження авторитету судової влади. Крім того, щодо пропорційності втручання у цій справі, зокрема, у матеріалах справи відсутня інформація щодо того, чи органам державної влади вистачило компетенції або добросовісності для встановлення фактів. На підставі численних свідчень та скарг представників органів державної влади та фізичних осіб було встановлено, що заявниця, серед іншого, схиляла колег до свого віросповідання, публічно молилася під час судових засідань та обіцяла деяким учасникам сприяти у вирішенні їх справ у разі приєднання до її релігійної громади. Крім того, такі дії призводили до затягування судового розгляду справ, а також подання численних скарг на неї. Така поведінка заявниці була визнана несумісною із вимогами займаної посади, а отже, була причиною її звільнення. Підстави для її звільнення стосувалися виключно її службової діяльності, а не особистого вираження поглядів.

5.5. Допустимі обмеження свободи зібрань та об’єднань

У справі Maestri v. Italy (17. 02. 2004 р.; Велика Палата) ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення ст. 11 Конвенції (свобода об’єднань), встановивши, що втручання у право заявника на свободу об’єднання не було передбачуваним, а отже, не було встановлено законом. ЄСПЛ, зокрема, зазначено, що, хоча директива Національної ради з питань судочинства про невідповідність займаної посади із членством у Масонській Ложі була прийнята у 1990 році, дебати, які мали місце в Національній раді з питань судочинства, мали за мету радше сформулювати проблему, аніж її остаточно вирішити. Крім того, формулювання директиви не було достатньо чітким для усвідомлення заявником, ураховуючи статус судді, що його членство в Масонській Ложі може призвести до накладення на нього санкцій. Таким чином, умова забезпечення передбачуваності також не була дотримана. Отже, оцінка ЄСПЛ обґрунтована тим, що Національна рада з питань судочинства на власний розсуд вирішила розглянути це питання в липні 1993 року і констатувала, що здійснення судових функцій не є сумісним із членством у Масонській Ложі.

В роботі над цією статтею використано Інформаційний бюлетень ЄСПЛ “Незалежність системи правосуддя”

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту