Неможливість допиту свідка в суді: 3 умови оцінки справедливості нагадав ЄСПЛ

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

15 Лютого 2022
|
1 653
|

Рішення ЄСПЛ у справі «Аль Ало проти Словаччини»

Кожний обвинувачений має право допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення. А якщо допитати їх у суді не представляється можливим?

Умови правомірного обмеження цього права розглянув Європейський суд з прав людини у справі «Аль Ало проти Словаччини» (заява № 32084/19), повідомляє «ECHR. Ukrainian Aspect».

Джамала Аль Ало у Словаччині обвинуватили у незаконному ввезенні мігрантів. В ході допитів чоловік стверджував, що мігранти були знайомими батька і він лише забезпечував їм житло та транспорт. Однак мігранти в ході допитів заявили, що Аль Ало організував їх перевезення до Німеччини за попередньою домовленістю.

На досудовому слідстві обвинувачений не прийшов до правоохоронних органів, коли допитували мігрантів, а під час судового розгляду справи мігрантів вже не допитували.

Вироком суду чоловіка було визнано винним і засуджено до п’яти років позбавлення волі. Спроби оскаржити рішення на тій підставі, що свідки обвинувачення не були заслухані судом, успіху не мали. Суди констатували, що свідчення мігрантів були ключовими доказами, а допитати їх в суді не було можливості, оскільки ті вже були вислані з країни. При цьому суди врахували, що обвинуваченого запрошували на допити свідків, але той не прибув. Тож провадження було змагальним.

Тоді Аль Ало звернувся до ЄСПЛ. Посилаючись на ст. 6 §§ 1, 3 Конвенції, він скаржився на те, що йому не була надана правнича допомога на первинних стадіях провадження проти нього. Також його засудження було засноване на показаннях двох свідків, яких він не зміг допитати під час судового розгляду.

Суд у Страсбурзі нагадав принципи, які слід застосовувати, коли свідок не був присутнім на відкритому судовому засіданні, які він роз’яснив у рішенні Великої палати у справі «Шатшашвілі проти Німеччини».

Так, національний суд мав перевірити:

1) чи була поважна причина неявки свідка на судове засідання;

2) чи були показання відсутнього свідка «виключними чи вирішальними»;

3) чи були достатні «комплексні фактори», що дозволяють справедливо та належно оцінити надійність доказів, про які йдеться.

Щодо першого принципу, Суд дійшов висновку, що не було поважних причин для прийняття показань під час досудового слідства, наданих свідками-мігрантами, замість того, щоб вони фактично були присутні на судовому засіданні та були допитані особисто.

Незважаючи на те, що органи влади отримали адреси та документи, що посвідчують особу свідків, вони не вжили жодних заходів, щоб дати можливість заявнику допитати свідків обвинувачення під час судового засідання. Відповідно до Конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах між державами-членами Європейського Союзу, яку підписали всі держави, які беруть участь у справі заявника, існував особливий спосіб забезпечення їх явки дистанційно.

Що стосується другого принципу, то свідчення, надані свідками-мігрантами, які апеляційні суди вважали «ключовими», мали суттєве значення, що могло завадити захисту.

Нарешті, щодо третього принципу національні суди вважали, що право на змагальний розгляд було дотримано, оскільки заявник був поінформований про допит мігрантів, але вирішив за власним бажанням не відвідати його. Фактично вони вважали, що він відмовився від своїх прав. Втім, суд установив, що рішення заявника ні в якому разі не може бути визнане таким, що становить повну відмову від його права на допит свідків.

Бездіяльність з боку органів влади була ускладнена тим, що їм мало бути зрозуміло, що мігранти, швидше за все, згодом будуть недоступні для участі в судовому засіданні. І, навіть якщо рішення заявника свідчило про відмову від його прав, воно не супроводжувався мінімально достатніми гарантіями.

На підставі цього ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник був позбавлений можливості допитувати або вимагати допиту свідків, чиї докази мали суттєве значення в його засудженні, без достатніх обґрунтувань чи компенсуючих факторів. Відповідно, провадження проти нього в цілому було несправедливим у розумінні ст. 6 Конвенції.

Зважаючи на викладене, суд постановив, що Словаччина має виплатити заявнику 5,2 тис. євро як компенсацію завданої моральної шкоди.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту