Накладення арешту на майно: ЄСПЛ висловився щодо обмеження гарантій захисту власності

ECHR: Ukrainian Aspect

автор

11 Березня 2019
|
2 380
|

рішення ЄСПЛ у справі «Узан та інші проти Туреччини» (заяви № 19620/05, 41487/05, 17613/08 та 19316/08)

Обмеження прав, викладених у статті 1 Протоколу № 1 Конвенції, не можуть бути обґрунтовані за відсутності змагального судового розгляду, який відповідає принципу рівності сторін.

Такого висновку дійшов Європейський суд з прав людини у справі «Узан та інші проти Туреччини» (заяви № 19620/05, 41487/05, 17613/08 та 19316/08), передає інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.

У 2003 році органи влади Туреччини скасували банківську ліцензію фінансовій установі через мільярдні борги та неможливість здійснювати комерційну діяльність. Управління та нагляд були передані фонду зберігання ощадних внесків; суд ухвалив рішення про накладення арешту на права власності та компенсації колишнім керівникам банків та їхніх родичів, деякі з яких були неповнолітніми.

Невдовзі проти керівників та власників контрольного пакета акцій були відкриті кримінальні провадження за звинуваченням у змові з метою вчинення розкрадання і шахрайства. Що стосується родичів, то фонд також порушував і це питання, але прокуратура припинила справу в цій частині.

У 2005 році суд оголосив банк банкрутом.

Поряд з основним кримінальним провадженням тривалий час (від 10 до 15 років) продовжували діяти санкції, накладені на родичів підозрюваних, які мали «статус, відмінний від статусу сторін в провадженні (dava dışı)».

Посилаючись, зокрема, на статтю 1 Протоколу № 1 (захист власності) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод родичі поскаржилися до ЄСПЛ на збереження заходів щодо накладення арешту на їх власність та відмову органів влади скасувати ці заходи протягом декількох років незважаючи на те, що вони не були визнані винними або обвинуваченими у кримінальному або цивільному провадженні. Вони також стверджували, що ці заходи були незаконними, порушували їх право на презумпцію невинуватості, а також те, що вони зазнали дискримінаційного ставлення.

У Страсбурзі зауважили, що застосовані санкції не мали на меті позбавлення заявників їх власності, а перешкоджали тимчасовому користуванню під час очікування результату кримінального провадження та стягнення сум, які вимагав фонд і ці заходи могли бути обґрунтовані з підстав інтересу суспільства в запобіганні шахрайської діяльності з метою забезпечення виплати боргів. Проте Суд зауважив, що з огляду на обмежувальний характер такі заходи повинні бути припинені, коли вони вже не є необхідними.

У зв’язку із цим ЄСПЛ вказав, що проблема пропорційності заходів щодо накладення арешту виникла, коли було припинено справу проти родичів. Оцінюючи тяжкість тягаря, накладеного на заявників, високі судді врахували такі факти:

– термін дії обмежень становив від 10 до 15 років;

– обсяг обмежень передбачав позбавлення можливості придбання широкого асортименту товарів, користування заробітною платою, приватними транспортними засобами, заощадженнями;

– обмеження мали автоматичний, систематичний і негнучкий характер і не підлягали регулярному індивідуальному перегляду, навіть незважаючи на те, що заявники ніколи не були засуджені в рамках кримінального провадження і національні суди встановили, що особи, про яких йде мова, не могли бути притягнуто до відповідальності за матеріальну шкоду;

– докази того, що заявники могли бути залучені в будь-яку шахрайську діяльність, були відсутні.

У ЄСПЛ також встановили, що статус, «відмінний від статусу сторін в провадженні», який було встановлено заявникам, перешкоджав останнім брати участь у кримінальному провадженні, хоча їх доля залежала від провадження.

Наприкінці, Суд зазначив, що судове провадження, яке стосується права на повагу до майна, повинне надавати зацікавленій особі можливість пояснити її справу компетентним органам влади з метою ефективного оскарження заходів.

Таким чином, обмеження прав, викладених у статті 1 Протоколу № 1, не можуть бути обґрунтовані за відсутності змагального судового розгляду, який відповідає принципу рівності сторін. Отже, призначення і автоматичне збереження заходів накладення арешту щодо власності заявників відповідно до національного законодавства на єдиній підставі того, що деякі з них були пов’язані з керівниками банку і іншими особами, були несумісними з цими принципами. Вони перешкоджали встановити баланс між законною метою, яка лежить в основі, та правами осіб, які постраждали від санкцій.

За таких підстав ЄСПЛ дійшов висновку, що органи влади Туреччини не встановили «справедливий баланс» між обов’язками інтересу суспільства та вимогами захисту права заявників на повагу до їх власності. Отже, мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції.

З текстом прес-релізу рішення ЄСПЛ у справі «Узан та інші проти Туреччини» (заяви № 19620/05, 41487/05, 17613/08 та 19316/08) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової можна ознайомитися за посиланням.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту