Чи є конфіскація майна надмірним покаранням у розумінні ст. 1 Протоколу №1 Конвенції?

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

8 Липня 2020
|
922
|

Конфіскація і право власності. рішення ЄСПЛ у справі «Маркус проти Литви»

Конфіскація майна формально є додатковою санкцією, але іноді це серйозніше покарання, ніж позбавлення волі. Адже строк можна зменшити, а позбавлення власності — безальтернативне. Чи є в цьому випадку підстави скаржитися на порушення прав злочинця, та ще й корупціонера?

Хабар для «миротворців»

Напевно, Дайніс Маркус знав прислів’я, що не можна зарікатися від неволі та жебрацької долі. Але навряд чи припускав, що матиме обидві неприємності «в комплекті». У вересні 2006 року проти нього порушили кримінальну справу за фактом хабарництва. Одночасно слідчий наклав арешт на 11 об’єктів нерухомості, що належали чиновникові. Рішення було схвалене слідчим суддею та не підлягало оскарженню.

Через 1,5 року Центральний суд м.Риги визнав заявника винним у спробі отримати хабар у розмірі 80000 латів (близько €114 тис.). Слідство встановило, що, будучи директором Ризького державного технікуму, він запропонував за вказану суму залагодити спір між Міністерством освіти та приватною фірмою. Та орендувала будівлю, денаціоналізовану в 1994 році, яка перейшла у відання технікуму. Тепер компанія вимагала майже 4 млн латів компенсації за весь час її утримання.

Спірне майно перебувало у власності Міносвіти. Тому співучасником у справі проходив в.о. держсекретаря МО Андрій Циніс, без якого обіцяна мирова угода була б неможлива. Проте на лаву підсудних він не потрапив. Слідство дійшло висновку, що 33-річний чиновник корисніший як свідок. А ось Д.Маркус якраз балотувався в Сейм Латвії від Народної партії…

Вирок виявився не дуже суворим, хоча 53-річний обвинувачений наполягав, що не може відбувати покарання за станом здоров’я. Однак, оскільки необхідного медичного висновку надано не було, Д.Маркуса засудили до 4 років тюрми з конфіскацією всього майна.

Вирок залишили в силі апеляційна інстанція та Верховний суд. Правда, обвинувачений, залишаючись весь цей час на волі, відбувати покарання не з’явився та на якийсь час зник.

Все або нічого?!

Перебування в міжнародному розшуку не завадило Д.Маркусу подати низку конституційних скарг. Він, зокрема, доводив, що конфіскація всієї власності позбавить його можливості піклуватися про неповнолітнього сина й батьків-інвалідів. Крім того, чоловік скаржився на невибірковий характер конфіскації. Та й узагалі, на його думку, подібне додаткове покарання — «пережиток радянської кримінально-правової системи».

КС погодився, що в цьому питанні існує ціла низка законодавчих прогалин, а виконання покарання у вигляді конфіскації може порушити права членів сім’ї засудженого. Тим більше що конфіскації підлягало все майно, незалежно від законності його придбання. Саме ж покарання було зіставним зі штрафом, оскільки метою було не відчуження незаконно придбаного майна, а покарання засудженого.

Виходячи із цього, КС відзначив, що логічним було б удосконалити законодавство, зокрема встановити можливість для суду застосовувати міру покарання з урахуванням відповідності. Адже були вироки, в яких одні суди конфісковували частину майна, тоді як інші вважали, що кримінальний закон не допускає нічого іншого, крім повної конфіскації. Більше того, був випадок, коли одержання хабара в розмірі 10 латів (близько €14) призвело до конфіскації всього майна обвинуваченого.

На практиці обмеженням для суду був лише список майна, яке не підлягало конфіскації. Так, із часом до цього переліку потрапило житло засудженого. Проте залишалися інші питання, які не були врегульовані.

І взагалі, це становило комплексну проблему, оскільки додаткове покарання у вигляді конфіскації майна передбачено щодо 164 складів злочинів. Тому, щоб відреагувати на скаргу Д.Маркуса про невідповідність такого стягнення стосовно обвинувачених у хабарництві, КС довелося б переглянути загальну частину кримінального кодексу, зокрема оцінити: який орган і за якою процедурою повинен визначати перелік майна, що підлягає конфіскації; як бути з відчуженням майна, уже обтяженого цивільними зобов’язаннями; чи перешкоджає закон конфіскації майна, необхідного для задоволення основних прав і потреб людини; чи сумісна конфіскація з принципом пропорційності, якщо зацікавлена особа може довести законність придбання майна.

Утім, судді вирішили не заглиблюватися настільки в це питання й обмежитися змістом скарги. Тому вони відхилили доводи Д.Маркуса. А для подання нової заяви, в якій можна було би порушити всі перераховані самим же КС питання, вже закінчився 6-місячний строк.

У той же час виконавча служба видала постанови про конфіскацію об’єктів, на які був накладений попередній арешт. Родичі засудженого довгий час оскаржували таке рішення, оскільки проживали в деяких із будинків. Рік тому у власність держави перейшов 8-ий з 11 об’єктів, і збіглому чиновникові залишалася надія тільки на Європейський суд з прав людини, куди він поскаржився ще у 2010-му. До речі, на той час його вже знайшли й арештували…

Ні ясності, ні передбачуваності

Суддям у Страсбурзі залишалося тільки підтримати позицію КС Латвії, хоча на це пішло майже 10 років. У рішенні від 11.06.2020 у справі «Markus v. Latvia» ЄСПЛ відзначив, що кримінальне покарання у вигляді конфіскації всього майна було втручанням у право заявника на власність.

Суд зауважив, що цю справу слід відрізняти від випадків, коли: конфіскація поширювалася на доходи від злочину (productum sceleris); майно, яке, імовірно, мало незаконне походження, було об’єктом злочину (objectum sceleris) або призначалося для скоєння злочину (toolum sceleris). Натомість дана міра застосовувалася щодо всіх об’єктів нерухомості, які належать заявникові, незалежно від способу їх придбання й будь-якого відношення до якого-небудь правопорушення.

Її мета була утримати від злочину й покарати правопорушника матеріально. Відповідно, ця міра є штрафом у розумінні абз.2 ст.1 Першого протоколу, який, зокрема, дозволяє державам контролювати використання майна для гарантування безпеки, а також сплати зборів і штрафів.

Власті Латвії не заперечували, що, за винятком наявності як мінімум двох пом’якшувальних обставин, конфіскація майна є обов’язковим додатковим покаранням. Також звичайною практикою було ігнорування вимоги законодавства про те, що майно, яке підлягає конфіскації, повинне бути перераховане в рішенні. Натомість правозастосування ґрунтувалося на рішенні слідчого про накладення арешту.

Далі Суд послався на висновки КС Латвії, який вказав на невизначеність і розбіжності в судовій практиці щодо можливості суду першої інстанції встановлювати ступінь конфіскації майна. Зокрема, суди часто були переконані, що їх компетенція обмежувалася постановою про конфіскацію всієї власності засудженого, і продовжували робити це, навіть якщо результат можна було вважати невідповідним.

У Страсбурзі не раз констатували, що обов’язкова конфіскація майна позбавляє заявників будь-якої можливості для контраргументів, як і будь-яких перспектив оскарження. Крім того, точний обсяг конфісковуваного, визначуваний на стадії досудового розгляду рішенням, призначеним для іншої мети, не може вважатися розумною можливістю добитися розгляду справи компетентним органом.

Також ЄСПЛ відзначив, що в судових рішеннях стосовно Д.Маркуса аналізувалася лише відповідність позбавлення волі. Жодна з інстанцій ніколи не перераховувала конкретного майна, яке підлягало конфіскації, отже, розмір покарання не був визначений судовими рішеннями. Так само не з’ясовувалося, чи відповідала вартість майна, яке підлягало конфіскації, тяжкості злочину та чи не покладало цей надмірний тягар на засудженого.

Відповідно, Суд наголосив: згадані законодавчі недоліки обмежували можливість перегляду справи до такого ступеня, що це перестало відповідати вимозі справедливого балансу (ст.1 Першого протоколу). За таких обставин ЄСПЛ дійшов висновку, що внутрідержавне регулювання цього питання не мало ясності й передбачуваності, не давало необхідних процесуальних гарантій та не забезпечувало захисту від свавілля. Отже, мало місце порушення ст.1 Першого протоколу до конвенції.

Утім, Д.Маркус не ставив вимог про справедливу компенсацію. Тому Суд її і не призначив.

Валентина МИХАЙЛОВА, «Закон і Бізнес»

 

З текстом прес-релізу рішення ЄСПЛ у справі «Маркус проти Литви» (№ 17483/10) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової можна ознайомитися за посиланням.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту