Вакцинація від COVID-19: практика ЄСПЛ, яка має бути врахована у разі запровадження обов’язковості щеплень

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

1 Квітня 2021
|
3 274
|

Обов’язкова вакцинація від COVID-19

Дедалі більше лунають думки про необхідність вакцинації від COVID-19 для реалізації особами тих або інших можливостей. Нещодавно в Кабміні навіть проводили нараду, де вивчали механізми, які мають забезпечити громадянам України можливість безперешкодно подорожувати іншими країнами у період пандемії. Як дотримати при цьому права людини? Відповідь на запитання може дати практика ЄСПЛ.

Критерії правомірності обов’язкової вакцинації, зокрема і під цим кутом, дослідив національний радник з юридичних питань, керівник відділу верховенства права Координатора проектів ОБСЄ в Україні Олександр Водянніков у своїй статті «Вакцинація, ЄСПЛ і Конституція: нотатки на полях одного судового рішення»:

Ще в справі 1978 року – X. v. The Netherlands (Appl. No. 8239/78) – Європейська комісія з прав людини (існувала до її злиття з ЄСПЛ) зазначила, що навіть мінімальне фізичне втручання може ставити питання відповідності статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Роком пізніше у справі 1979 р. X. v. Austria (Appl. No. 8278/78) Європейська Комісія визнала, що «Примусове медичне втручання, навіть якщо і незначне, має вважатися втручанням у право гарантоване статтею 8 Конвенції».

Загалом, практика ЄСПЛ у сфері обов’язкової вакцинації і примусового лікування зазнала певної еволюції за останні 30 років. Так у справі 1998 року Carlo Boffa v. San Marino Європейська комісія з прав людини відхилила заяву батьків, що відмовилися дати згоду на обов’язкове щеплення дітей від гепатиту В, вказавши на широке поле розсуду держави у царині вакцинації як системи запобігання поширенню небезпечних хвороб та відповідність такої системи критерію необхідності в демократичному суспільстві.

Однак вже після 2000-го року підходи ЄСПЛ до оцінки примусового медичного втручання почали змінюватись. Так у справі M.A.K. and R.K. v. The United Kingdom (2010) ЄСПЛ визнав, що медичне втручання – у цій справі аналіз крові дитини – здійснене без згоди батьків, не відповідає вимогам статті 8 Конвенції. Зокрема, Суд зазначив: «Національне право і практика явно вимагають згоди або пацієнта або, якщо він чи вона не може дати згоду, особи з відповідними повноваженнями перед здійсненням будь-якого медичного втручання. Якщо особа неповнолітня, особою з відповідними повноваженнями є особа, що здійснює батьківські обов’язки. Це повністю відповідає Конвенції Ради Європи про права людини і біомедицину». І оскільки випадок не був ургентним, то аналіз крові дитини без згоди батьків не може вважатися виправданим.

У справі Соломахін проти України (2012) заявник стверджував, що він був підданий примусовій вакцинації без його згоди. ЄСПЛ, підтвердивши наведену вище позицію, вказав, що «Примусова вакцинація – як примусове медичне втручання – становить втручання у право на повагу до приватного життя, що включає фізичну та психологічну недоторканість, як це гарантовано частиною першою статті 8». Однак, оскільки заявник не пояснив, що завадило йому відмовитися від вакцинації, у цій справі ЄСПЛ не визнав порушення статті 8.

Далі, у справі Jehovah’s Witnesses of Moscow and Others v. Russia (2010) російські суди, забороняючи діяльність Церкви Свідків Єгови, в якості однієї з підстав наводили той факт, що ця релігійна громада заохочувала її членів відмовлятися від медичної допомоги у ситуаціях, що загрожують життю. ЄСПЛ не погодився з цим і встановив важливі загальні стандарти щодо згоди на медичне втручання:

сутність Конвенції полягає у повазі до людської гідності і людської свободи, тому самовизначення і персональна автономія становлять важливі принципи, що визначають тлумачення гарантій Конвенції. Тому в сфері медичної допомоги, навіть коли відмова від конкретного лікування може вести до летальних наслідків, надання такої медичної допомоги без згоди дорослого дієздатного пацієнта становитиме втручання у його чи її право на фізичну недоторканість і порушуватиме права, гарантовані статтею 8 Конвенції (п. 135 рішення);

свобода погодитись на специфічне медичне втручання чи відмовитися від нього або обрати альтернативну форму лікування є важливою складовою принципів самовизначення і персональної автономії. Ця свобода означає, що пацієнти повинні мати право робити вибір, що відповідає їх переконанням і цінностям, незалежно від того, наскільки ірраціональним, нерозумним чи невиваженим такий вибір може здаватися іншим (п. 136 рішення).

ЄСПЛ на основі аналізу національної практики також зазначив: «… хоча публічний інтерес у збереженні життя чи здоров’я пацієнта є безсумнівно легітимним і сильним, він має поступитися сильнішому інтересу пацієнта у контролі над своїм власним життям. … вільний вибір і самовизначення є самі по собі основоположними складовими життя і, за відсутності будь-якої потреби у захисті третіх сторін – наприклад, у випадку обов’язкової вакцинації у період епідемії, держава має утриматися від втручання у особисту свободу вибору в сфері охорони здоров’я, адже таке втручання може тільки зменшити, а не посилити цінність життя» (п. 136 рішення).

Таким чином, сучасні міжнародні стандарти вимагають, що будь-яке медичне втручання, включаючи вакцинацію, повинно супроводжуватись попередньою вільною і поінформованою згодою. Вільна згода означає відсутність прямого чи опосередкованого примусу, включаючи можливість будь-яких негативних наслідків прийнятого особою рішення. Поінформована згода передбачає не тільки повідомлення про загальні притаманні ризики вакцинації, але й інформацію про ризики для індивідуальних особливостей і фізичного здоров’я кожного окремого пацієнта.

Це не означає, що програми обов’язкової вакцинації не мають права на існування і мають бути заборонені. Однак, при запровадженні програми обов’язкової вакцинації, законодавець має дотримуватись критеріїв правомірного обмеження індивідуальних прав, зважаючи на те, що політика обов’язкової вакцинації сама по собі обмежує право на поінформовану згоду, право на повагу до приватного життя і право на фізичну недоторканість. Тож давайте поговоримо про такі критерії.

Обов’язкова вакцинація є досить делікатним питанням з точки зору як Конституції України, так і Європейської конвенції. З одного боку сама по собі програма вакцинації слугує важливому суспільному інтересу щодо захисту населення від інфекційних хвороб і тому має легітимну мету. З іншого боку, не менш важливими і переконливими є суспільний інтерес у запобіганні зловживанням, повазі до фізичної недоторканості, людської гідності, принципи самовизначеності і особистої автономії. При вирішенні конфлікту між двома наведеними суспільними інтересами перевага має бути надана повазі до фізичної недоторканості, людської гідності, принципи самовизначеності і особистої автономії, на що, власне і вказав ЄСПЛ у справі Jehovah’s Witnesses of Moscow and Others v. Russia.

Відповідно, запровадження обов’язкової вакцинації має супроводжуватись дотриманням таких міжнародно визнаних гарантій і стандартів:

– законність: обов’язковість вакцинації, її порядок, види, відшкодування шкоди, що може бути завдана життю та здоров’ю, мають бути встановлені законом;

– наявність нагальної суспільної потреби: повинна існувати «нагальна суспільна потреба» у запровадженні обов’язковості конкретної вакцинації. Така потреба повинна бути реальною, а не гіпотетичною чи уявною. Коли держава покладається на міркування загального інтересу чи суспільного блага для обмеження людських прав, такі міркування мають тлумачитися вузько, беручи до уваги необхідність дотримання справедливого балансу між різними інтересами у цій сфері;

– найменш обтяжлива для людських прав альтернатива: обов’язкова вакцинація повинна бути найменш обтяжливою для людських прав альтернативою. Якщо досягнути мети – захисту населення від інфекційних хвороб – можливо досягти іншими способами, то запровадження обов’язкової вакцинації є невиправданим і неправомірним. Тому при запровадженні обов’язкової вакцинації слід довести, що менш обтяжливі для прав людини альтернативи є неможливими чи неефективними;

– пропорційність: запровадження обов’язкової вакцинації має бути пропорційним легітимній меті, тобто має існувати розумне співвідношення між вжитими заходами і метою, що переслідується. Пропорційність також вимагає дослідження того, чи дотримується баланс між суспільними інтересами і захистом прав людини, а також оцінки реального ризику для населення, який має зменшити чи усунути примусова вакцинація.

Якщо підсумувати, то запровадження обов’язкової вакцинації можливе лише якщо є ствердна відповідь на всі такі питання:

1) чи наявна чітко сформульована мета?

2) чи є така мета легітимною?

3) чи наявна нагальна суспільна потреба?

4) чи були досліджені інші менш обтяжливі для людських прав альтернативи?

5) чи є обов’язкова вакцинація суворо необхідною?

6) чи надані достатні підстави і належне обґрунтування для обов’язковості?

7) чи дотримується принцип вільної і поінформованої згоди при здійсненні обов’язкової вакцинації населення?

8) чи є обов’язкова вакцинація заходом пропорційним меті, що переслідується?

9) чи існує суттєвий ризик для громадського здоров’я, якщо не запровадити обов’язковість вакцинації?

10) чи передбачені ефективні засоби юридичного захисту у випадку настання шкоди життю чи здоров’ю в наслідок вакцинації?

У будь-якому випадку запровадження обов’язкової вакцинації повинно відбуватися з урахуванням першого принципу Нюрнберзького кодексу та міжнародних документів, згідно якого будь-яке медичне втручання вимагає добровільної згоди, а відмова не повинна мати негативних наслідків для особи.

Повний текст статті можна переглянути за посиланням.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту