Справа «Ваннер проти Німеччини» (прес-реліз)

Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

10 Грудня 2018
|
1 366
|

З релізом мовою оригіналу можна ознайомитися за посиланням.

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ 400 (2018)
22.11.2018

Скарга на обов’язок виступати в якості свідка проти колишніх спільників була неприйнятною

У своєму рішенні у справі Ваннер проти Німеччини (заява № 26892/12) Європейський суд з права людини більшістю голосів оголосив заяву неприйнятною. Рішення є остаточним.

Справа стосувалася засудження заявника за надання неправдивих свідчень в якості свідка в кримінальному провадженні проти його колишніх співучасників.

Суд зазначив, що, оскільки засудження пана Ваннера за напад стало остаточним, не існувало законної можливості знову переслідувати його в судовому порядку за участь у цьому злочині. Суд виявив, що він вже не міг покладатися на презумпцію невинуватості, оскільки захист, який надається цією презумпцією, припинявся, коли обвинувачений належним чином був визнаний винним у звинуваченні, про яке йде мова.

Основні факти

Заявник, Дітер Ваннер, є громадянином Німеччини, який народився в 1978 році і мешкає в м. Шуттервальд.

23 березня 2007 року Окружний суд визнав пана Ваннера винним, inter alia, в нападі за обтяжуючих обставин, скоєного спільно з іншими особами. Суд встановив, що в ніч з 29 квітня 2006 року він і три невідомі спільники увійшли в квартиру жертви, і, ударивши та побивши його ногами вимагали, щоб він сплатив 3500 євро. Пан Ваннер подав апеляцію, але відкликав свою апеляцію в Районному суді.

За запитом державного прокурора пана Ваннера як свідка у вересні 2007 року заслухав суддя, який проводить розслідування, у провадженні проти його невідомих співучасників. Суддя повідомив його, що, як свідок, він повинен був сказати правду. Пан Ваннер стверджував, що він не був на місці злочину і тому не міг нічого сказати про тих, хто брав участь у нападі.

Згодом йому було пред’явлено обвинувачення в наданні неправдивих свідчень не під присягою. Під час судового розгляду в першій інстанцій Окружний суд виправдав його в цих обвинуваченнях. Проте, по апеляції він був визнаний винним в наданні неправдивих свідчень не під присягою і був засуджений до шести місяців ув’язнення з випробувальним терміном. Районний суд визнав, що не існувало загрози нового переслідування в судовому порядку за напад тому, що засудження пана Ваннера стало остаточним. Отже, він не повинен був бути поінформованим про його право не надавати відповіді, за допомогою яких він міг би свідчити проти себе.

Наступна апеляція пана Ваннера з питань права та конституційна скарга були відхилені.

 

Скарги, процедура і склад Суду

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 27 квітня 2012 року.

Посилаючись, зокрема, на статтю 6 (право на справедливий судовий розгляд / презумпція невинуватості / привілей не свідчити проти себе) і 10 (свобода вираження поглядів) пан Ваннер скаржився на своє засудження в кримінальному порядку за надання неправдивих свідчень як свідка.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Йонко Грозев (Болгарія), Голова,

Ангеліка Нюссбергер (Німеччина),

Андре Потоцький (Франція)

Сіофра О’Лірі (Ірландія),

Mартіньш Мітц (Латвія),

Габріель Кучко-Штадлмайер (Австрія),

Летіф Гюсейнов (Азербайджан)

а також Клаудіа Вестердік , Секретар Секції.

Рішення Суду

Стаття 6

Суд повторив, що право не свідчити про себе є тісно пов’язаним з презумпцією невинуватості, як міститься в статті 6§2. Проте її захист припиняється, коли обвинувачений був належним чином визнаний винним у вчиненні злочину.

Стосовно першої частини скарги пана Ваннера, в якій він стверджував, що його правдиві відповіді як свідка могли викликати його наступне переслідування в судовому порядку за злочини, в скоєнні яких він ще не був визнаний винним, Суд постановив , що стаття 6 (кримінальний аспект) не була застосовною. Факти справи не підтвердили його твердження, що він ризикував переслідуванням в судовому порядку за наступні злочини. Його допит як свідка у справі проти його невідомих спільників в нападі, за який він вже був засуджений, мав єдину мету виявлення цих співучасників. Тому пана Ваннера неможливо було вважати “обвинуваченим” у кримінальному правопорушенні в значенні статті 6 § 1.

Стосовно його наступного твердження, що органи влада мали намір змусити його зробити ретроактивне зізнання після закінчення кримінального провадження проти нього, Суд зазначив, що не існувало жодної законної можливості для його повторного переслідування в судовому порядку за участь у нападі після того, як рішення Окружного суду стало остаточним. На нього, в законному порядку, “значно не вплинув “його обов’язок як свідка правдиво відповісти на питання судді, який проводить розслідування.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що він не міг покладатися на своє право не свідчити проти себе, оскільки він вже не мав ризику наступного переслідування в судовому порядку.

Скоріше, ефективне здійснення правосуддя вимагало, щоб свідок виконував громадянський обов’язок надання правдивих свідчень згідно з відповідним процесуальним законодавством. Стаття 6 не пропонувала жодних привілеїв колишньому відповідачеві, засудження якого стало остаточним, щодо надання свідчень щодо злочину, в якому він був визнаний винним. Отже, Суд виявив, що стаття 6 не була застосовною щодо скарги пана Ваннера на те, що органи влади мали намір змусити його зробити ретроактивне зізнання.

Таким чином, Суд постановив , що скарга відповідно до статті 6 було несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції, і тому вирішив оголосити цю частину заяви неприйнятною.

Стаття 10

Суд не виключив, що негативне право на свободу вираження поглядів захищається відповідно до статті 10, але виявив, що це питання було необхідно вирішувати лише тоді, коли б пан Ваннер скаржився на примушування надавати свідчення. Проте у цій справі він скаржився на те, що він був визнаний винним в наданні неправдивих свідчень. Навіть якщо припустити, що за цих обставин стаття 10 була застосовною, Суд вважав , що скарга в будь-якому випадку була б неприйнятною тому, що втручання відповідало вимогам статті 10§2.

Відповідно, у будь-якому випадку, скарга була явно необґрунтованою і тому повинна була бути оголошена неприйнятною.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту