Після рішень ЄСПЛ за ст. 6 Конвенції держави мають «як правило» забезпечувати restitutio in integrum — насамперед через повторний розгляд або поновлення провадження на вимогу заінтересованої особи. Водночас ст. 46 Конвенції залишає державам простір вибору засобів виконання, якщо вони узгоджуються з ratio decidendi рішення. Рішення у справі Otegi Mondragón and Others v. Spain (2025) стало показовим: Суд визнав неприйнятною скаргу заявників і підкреслив, що тлумачення Конституційного суду Іспанії не «спотворило» зміст попереднього рішення ЄСПЛ 2018 року про відсутність безсторонності суду, хоча повторного розгляду не відбулося.

У своєму рішенні у справі Otegi Mondragón and Others v. Spain (заява № 14186/24) Європейський суд з прав людини одноголосно визнав заяву неприйнятною. Рішення є остаточним.

Справу було порушено щодо провадження з перегляду після рішення Європейського суду від 2018 року у справі Otegi Mondragón and Others v. Spain, в якому Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що заявників, п’ятьох громадян Іспанії, у 2011 році було засуджено Національним судом (Audiencia Nacional) судом, який не був безстороннім.

Основні факти

Заявники — п’ять громадян Іспанії, народжені між 1956 і 1981 роками. До 2009 року всі вони обіймали політичні посади в баскському сепаратистському русі (izquierda abertzale). 15 жовтня 2009 року їх було заарештовано за підозрою у спробі створити політичну партію під фактичним контролем терористичної організації ETA. Згодом їм було пред’явлено обвинувачення в належності до терористичної організації, а 16 вересня 2011 року Національний суд (Audiencia Nacional) визнав їх винними та призначив покарання у вигляді позбавлення волі на строк від восьми до десяти років, а також додатково позбавив права обіймати державні посади чи роботу та балотуватися на виборах.

У травні 2012 року Верховний суд частково задовольнив їхні апеляції та зменшив строк покарання до шести або шести з половиною років позбавлення волі. Після цього заявники подали окремі конституційні скарги (amparo), які Конституційний суд відхилив.

14 січня 2015 року заявники звернулися до Європейського суду. У рішенні Суду, ухваленому у 2018 році у справі Otegi Mondragón and Others v. Spain, було встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність безстороннього суду. На момент оприлюднення цього рішення заявники вже повністю відбули покарання, за винятком одного заявника, який залишався позбавленим права обіймати державні посади до 28 лютого 2021 року.

Рішення ЄСПЛ стосувалося заяви, поданої заявниками у 2024 році, щодо провадження з перегляду в Іспанії після рішення Суду.

У грудні 2020 року Верховний суд, замість того щоб визнати недійсним і таким, що не має юридичної сили, вирок Національного суду від 16 вересня 2011 року — що, як просили заявники, призвело б до скасування їхніх судимостей, — скасував вирок суду першої інстанції 2011 року та постановив відновити апеляційне провадження, передавши справу на новий розгляд у новому складі суду. Після подання заявниками конституційної скарги (amparo) Конституційний суд у січні 2024 року визнав недійсним рішення Верховного суду від 2020 року та залишив у силі наслідки рішення Верховного суду від травня 2012 року.

Заяву до Європейського суду з прав людини подано 30 квітня 2024 року.

Посилаючись на пункт 1 статті 6 (право на справедливий суд) у світлі статті 46 (обов’язкова сила та виконання рішень), заявники скаржилися на те, що, незважаючи на висновок Європейського суду про засудження з порушенням їхнього права на безсторонній суд, їхня винуватість і засудження були збережені.

Рішення Суду

Суд зазначив, що у провадженні з перегляду спочатку Верховний суд постановив провести новий розгляд або поновити провадження в іншому складі суду, і саме скарга заявників на це рішення у межах конституційної скарги (amparo) призвела до ухвали Конституційного суду, якою те рішення було скасовано, з урахуванням основних доводів заявників: а саме, що новий розгляд у їхній справі суперечив би принципу правової визначеності, праву на справедливе провадження та принципу ne bis in idem (ніхто не має переслідуватися двічі за ті самі факти). За цих обставин Конституційний суд визнав, що новий розгляд є недоречним, оскільки заявники його не просили і вони вже відбули покарання. Відповідно він ухвалив, що чинним має залишатися рішення Верховного суду 2012 року.

Водночас це не відповідало тому, чого заявники прагнули, коли подавали свою скаргу: вони просили, щоб вирок Національного суду (Audiencia Nacional) від 2011 року було скасовано без призначення нового розгляду.

Конституційний суд зауважив, що у своїй заяві про перегляд заявники не просили скасувати початковий вирок 2011 року, а оскаржували лише рішення Верховного суду від травня 2012 року. Крім того, у заяві про перегляд вони не просили про відшкодування, що, на думку суду, могло би становити альтернативу новому розгляду як спосіб виконання рішення Європейського суду та отримання належного відшкодування. Конституційний суд дійшов висновку, що рішення про визнання недійсними рішень, ухвалених у початковому провадженні, що фактично дорівнювало б виправданню, виходило за межі предмета провадження amparo. Неможливо було просто скасувати початковий обвинувальний вирок; таке рішення було б рівнозначним виправдувальному, чого не передбачав характер процесуального порушення, яке стверджувалося у провадженні з перегляду.

Суд вважав, що таке тлумачення наслідків провадження з перегляду не виглядає свавільним. Аналіз Конституційного суду був зосереджений на наданні національного ефекту рішенню Європейського суду від 2018 року. У тому рішенні новий розгляд або поновлення провадження описувалися як належне рішення, але не як необхідне чи виключне. Конвенція не гарантує права на такий засіб юридичного захисту, який дозволяв би перегляд або скасування остаточних судових рішень. Використання формули «як правило» («in principle») звужувало сферу рекомендації, свідчачи, що в окремих ситуаціях новий розгляд або поновлення провадження можуть бути недоречними.

З огляду на межі розсуду, доступні національним органам при тлумаченні рішень Суду, і враховуючи принципи, що регулюють виконання рішень, Суд вважав недоцільним висловлювати позицію щодо правильності тлумачення Конституційним судом. Достатнім було переконатися, що рішення Конституційного суду не було свавільним, тобто не спотворило і не викривило рішення, ухвалене Судом. Оскільки Суд не надав жодних обов’язкових вказівок щодо способу виконання свого рішення і, зокрема, не вказав на необхідність скасувати будь-які конкретні національні рішення, не можна було вважати, що тлумачення Конституційного суду стало наслідком очевидної фактичної чи правової помилки, яка призвела до «відмови у правосудді».

Навпаки, висновки Конституційного суду ґрунтувалися на конкретних проханнях, сформульованих заявниками перед Верховним судом і Конституційним судом, а також на особливостях і межах двох задіяних проваджень (перегляд і amparo).

Суд дійшов висновку, що рішення Конституційного суду базувалося на підставах у межах його повноважень і не спотворювало висновків рішення Суду. Відтак він постановив, що скарга заявників є необґрунтованою і має бути відхилена.

Водночас Суд підкреслив, що це не применшує важливості забезпечення національних процедур, які дозволяють повторний розгляд справ у разі встановлення порушення статті 6 Конвенції. Такі процедури є важливим елементом виконання рішень Суду, а їх наявність демонструє відданість держав-учасниць Конвенції та практиці Суду.

Суд також наголосив, що його висновки у цій справі не визначають наперед результати нагляду Комітету міністрів за виконанням рішення Суду 2018 року, який ще триває.

Посилання на рішення англійською мовою