Від рішення у справі «Fillon та інші проти Франції» очікували відповідей про межі впливу прокуратури на справедливість кримінального провадження й про коректність «очищення» процесуальних порушень на етапі передання справи до суду. Комітет Європейського суду з прав людини визнав заяву неприйнятною, але залишив промовисті орієнтири: прокурор не «визначає кримінальне обвинувачення» у сенсі статті 6 і недоліки досудового етапу не демонтували справедливість процесу загалом

Заява по суті стосувалася справедливості (у значенні статті 6 §§ 1 і 3 Конвенції) судового розгляду трьох заявників — пана Фійона (колишнього Прем’єр-міністра), його дружини пані Фійон та пана Жула (який був замісником пана Фійона в Національних зборах). Усі вони були засуджені за розтрату публічних коштів, привласнення/розпорядження такими коштами або співучасть у цих діяннях.

Суд насамперед відзначив, що твердження заявників про нестачу незалежності й неупередженості на стадії досудового розслідування не було очевидно необґрунтованим, а також що Судові не належить втручатися в національну дискусію щодо реформи органів прокуратури у Франції.

Водночас Суд дійшов висновку, що кримінальне провадження в цілому було справедливим у розумінні статті 6 Конвенції.

Щодо додаткової скарги пана Фійона про непередбачуваність його засудження для цілей статті 7 Конвенції, Суд зазначив, що він не вичерпав національні засоби захисту, оскільки не заявляв цю скаргу (навіть по суті) до Касаційного суду.

Це рішення є остаточним.

Основні факти:

Заявники — Франсуа Фійон, Пенелопа Фійон (його дружина) та Марк Жула — громадяни Франції, 1954, 1955 та 1967 років народження відповідно; проживають у Солемі та Сабле-сюр-Сарт.

Пан Фійон обіймав посаду Прем’єр-міністра Франції у 2007–2012 роках і двічі обирався до Національних зборів: від департаменту Сарта (1997–2002) та другого округу Парижа (2012–2017).

Після публікації 25 січня 2017 року статті у Le Canard enchaîné, яка ставила під сумнів реальність виконання пані Фійон обов’язків парламентської помічниці свого чоловіка (на той час депутата), а згодом — помічниці пана Жула, а також її роботи літературною радницею журналу Revue des deux mondes (фінансованого його видавничим директором паном L., другом сім’ї), було розпочато попереднє розслідування за підозрою у розтраті публічних коштів, зловживанні активами компанії та привласненні/розпорядженні такими активами.

Матеріали передано до прокурора з питань фінансових правопорушень, який відкрив судове розслідування.

19 квітня 2019 року слідчі судді спрямували трьох заявників до суду — Парижського кримінального суду.

29 червня 2020 року пан Фійон був засуджений за розтрату публічних коштів у періоди 1998–2002 та 2012–2013, а також за привласнення/розпорядження і співучасть у розтраті, інкримінованій третьому заявнику, і за привласнення/розпорядження та співучасть у зловживанні активами компанії, інкримінованому панові L. Суд призначив йому 5 років позбавлення волі (з них 2 роки — умовно), штраф 375 000 євро та позбавив права балотуватися на 10 років. Його дружину визнано винною у співучасті в розтраті публічних коштів і співучасті у зловживанні активами компанії (інкримінованими панові L.) та призначено 3 роки позбавлення волі умовно, штраф 375 000 євро і позбавлення права балотуватися на 2 роки. Пана Жула засуджено за розтрату публічних коштів до 3 років позбавлення волі умовно, штрафу 20 000 євро та позбавлення права обіймати виборні посади на 5 років. Крім того, суд постановив солідарно стягнути з першого і другого заявників на користь Національних зборів (цивільний позивач) 401 230,19 євро відшкодування, а з другого і третього заявників — 679 989,32 євро.

У поданих до Паризького апеляційного суду поясненнях пан Фійон просив, як виняток із чинного на той час п. 1 статті 385 Кримінально-процесуального кодексу, визнати допустимими підстави для визнання недійсності, що випливають із «особливо серйозних» даних, виявлених після закінчення судового розслідування. Він клопотав про скасування низки процесуальних дій. Також стверджував, що «вибір слідчого судді був свідомо упередженим», а попереднє та судове розслідування — «заангажованими».

9 травня 2022 року апеляційний суд визнав неприйнятним клопотання пана Фійона про визнання провадження недійсним, пославшись на процедуру усунення недійсності, передбачену першим абзацом статті 385 КПК.

Апеляційний суд дійшов висновку, що з боку фінансової прокуратури не було порушень, «здатних зробити [клопотання про відкриття судового розслідування] дефектним чи неправомірним», а ухвала від 19 квітня 2019 року про передачу заявників до кримінального суду була винесена законно і потягла процесуальну заборону (estoppel) на подання клопотання про недійсність.

По суті суд частково змінив вирок: призначив панові Фійону 4 роки позбавлення волі (з них 3 — умовно), пані Фійон — 2 роки позбавлення волі умовно, а панові Жула не призначив штраф. Розмір відшкодування Національним зборам, що підлягає стягненню з пана Фійона та пані Фійон, він визначив у 126 167,10 євро.

Кожен із заявників подав касаційну скаргу, посилаючись на численні підстави, зокрема щодо мотивування покарань та цивільних стягнень. Пан Фійон також просив передати справу на попередній конституційний контроль (QPC) щодо п. 1 статті 385 КПК.

У рішенні № 2023‑1062 QPC від 28 вересня 2023 року Конституційна рада визнала зазначену норму неконституційною як таку, що порушує право на ефективний засіб юридичного захисту та права захисту, оскільки вона не передбачала винятку з «усунення недійсності» у випадках, коли обвинувачений дізнавався про можливу процесуальну неправомірність дії або частини провадження після закінчення розслідування.

У подальших поясненнях пан Фійон просив скасувати постанову апеляційного суду, оскільки його клопотання про недійсність було визнано неприйнятним на підставі неконституційної норми, що, на його думку, позбавляло апеляційне рішення правової підстави. У додаткових зауваженнях другий і третій заявники просили поширити майбутнє скасування рішення на резолютивну частину, що стосується і їх.

24 квітня 2024 року Касаційний суд скасував рішення апеляційного суду лише в частині покарань для першого заявника та цивільних стягнень, покладених на нього і пані Фійон на користь Національних зборів, та передав справу до Паризького апеляційного суду в іншому складі. Водночас, зазначивши, що рішення Конституційної ради не визначає наперед наслідків неконституційності для поточного кримінального провадження, Касаційний суд відхилив подальші доводи першого заявника.

Заяву подано до ЄСПЛ 21 серпня 2024 року.

Посилаючись на статтю 6 §§ 1 і 3 (право на справедливий суд), заявники стверджували, що не мали доступу до незалежного й неупередженого суду через «тиск», який, на їх думку, чинив Головний прокурор на досудовій стадії. Вони також вказували, що порядок призначення прокурорів і звітність, яку від них вимагав Головний прокурор, свідчать про відсутність незалежності в прокурорів, які ініціювали провадження проти них.

Посилаючись на цю ж статтю, другий і третій заявники скаржилися, що Касаційний суд не відповів на їхній запит скасувати рішення апеляційного суду з огляду на рішення Конституційної ради.

Посилаючись на статтю 7 (немає покарання без закону), перший заявник стверджував, що склад злочину розтрати публічних коштів, передбачений статтею 432‑15 Кримінального кодексу, не застосовується до обраних осіб при здійсненні ними законодавчих повноважень.

Рішення Суду:

Стаття 6 §§ 1 і 3

Суд нагадав, що не виконує роль «четвертої інстанції» і, отже, не переглядає за статтею 6 § 1 оцінку національних судів, якщо тільки їхні висновки не є довільними або очевидно нерозумними.

Суд зазначив, що заявники не стверджували відсутності незалежності й неупередженості судів, які «визначали кримінальне обвинувачення» проти них, а натомість оскаржували незалежність і неупередженість фінансової прокуратури, яка підтримувала обвинувачення, вказуючи на тиск під час досудового розслідування, що начебто зробило судовий розгляд несправедливим.

У цьому зв’язку Суд по‑перше зауважив, що PRF (фінансальна прокуратура), як сторона обвинувачення, не уповноважена в цій якості «визначати кримінальне обвинувачення» у значенні статті 6 § 1 Конвенції.

По‑друге, щодо сумнівів першого заявника у незалежності фінансової прокуратури (через порядок призначення прокурорів і статус прокуратури у Франції, реформу якої не завершено), Суд підкреслив, що йому не належить втручатися в цю національну дискусію.

По‑третє, оскільки заявники стверджували, що досудове розслідування безповоротно підірвало справедливість провадження в цілому (гарантовану статтею 6 § 1) і порушило права захисту (стаття 6 § 3), Суд не виявив ознак порушення, з огляду на таке:

По‑перше, Паризький апеляційний суд, перш ніж розглядати клопотання пана Фійона про недійсність, перевірив дотримання змагального принципу та прав захисту на досудовій стадії, вказавши, що перший заявник міг подавати зауваження, клопотати про допити та надавати докази на власний розсуд.

По‑друге, як зазначив Касаційний суд, Паризький апеляційний суд ще до рішення Конституційної ради № 2023‑1062 щодо «усунення недійсності» у кримінальних справах розглянув підставу недійсності, пов’язану з процесуальними діями, про які перший заявник нібито не знав до завершення розслідування. Він виходив із того, що повинен перевірити допустимість клопотання про недійсність, вперше заявленого в апеляції; після цього суд дослідив, чи могли порушення на досудовій стадії вплинути на подальше підтримання обвинувачення і провадження. Визнавши, що ні, апеляційний суд, зокрема, врахував висновок Вищої ради магістратури і виніс належно вмотивоване рішення після змагального розгляду, в межах якого перший заявник повною мірою виклав свої аргументи.

По‑третє, Суд відзначив, що перший заявник не оскаржив у Касаційному суді підстав, з яких апеляційний суд визнав неприйнятним його клопотання про недійсність провадження.

Суд дійшов висновку, що розглянуте провадження в цілому було справедливим у значенні статті 6 § 1 Конвенції. Цей висновок, як безсумнівно випливає з позиції Касаційного суду, поширюється і на другого та третього заявників.

Отже, скарги за статтею 6 §§ 1 і 3 мають бути відхилені як очевидно необґрунтовані.

Стаття 7

Перший заявник стверджував, що його засудження було непередбачуваним у значенні статті 7 Конвенції.

Суд зазначив, що він не заявляв цю скаргу (навіть по суті) до Касаційного суду. Тому цю частину заяви слід відхилити через невичерпання національних засобів захисту.

З огляду на викладене Суд одноголосно визнав заяву неприйнятною.

Посилання на рішення ЄСПЛ англійською мовою