Доброчесна поведінка та декларування активів суддями: акценти ЄСПЛ, які варто врахувати Україні

Олександр Дроздов, президент Спілки адвокатів України; Олена Дроздова, доцент кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука, спеціально для "Судово-юридичної газети"

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

6 Квітня 2021
|
1 735
|

Рішення ЄСПЛ у справі «Джоджай проти Албанії»

В умовах перманентної судової реформи певним мейнстримом в українських правничих та політичних колах стало питання доброчесності та професійності суддів.

Задля підвищення професійного рівня дискусії в цьому напрямі не зайвим буде звернути увагу на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Джоджай проти Албанії» (заява № 15227/19).

У цій справі (тут і надалі за основу узято переклад цього рішення на українську мову, який було здійснено Офісом Ради Європи в Україні) предметом розгляду Високих суддів стала низка наступних питань, які будуть детально висвітлені в цій публікації нижче:

– пункт 1 статті 6 (цивільний аспект): органи, створені для перевірки чинних суддів і прокурорів із метою боротьби з корупцією, є незалежними й неупередженими судами, встановленими законом; обґрунтовані гарантії; відсутність представництва чинних суддів через надзвичайний характер і дух процесу перевірки, що супроводжується суворими кваліфікаційними вимогами; повна юрисдикція Апеляційної палати;

– пункт 1 статті 6 (цивільний аспект): справедливе слухання; відсутність установлених законом обмежень для оцінювання статків, що не порушують принцип правової визначеності, з огляду на його своєрідний характер і контекст;

– пункт 1 статті 6 (цивільний): справедливе слухання; достатня інформація, час і можливості для підготування належного захисту з достатньою оцінкою та причинами рішень, винесених органами перевірки; характер розгляду, що не потребує відкритого слухання за апеляцією;

– стаття 8: приватне життя; обґрунтоване звільнення судді Конституційного суду на підставі індивідуальних висновків щодо оцінювання статків; пропорційна довічна заборона на повернення до системи правосуддя за серйозне етичне порушення.

Безперечно на увагу заслуговують й розбіжні окремі думки у цій справі суддів ЄСПЛ Сергідеса та Дєдова.

Зауважимо, що ще 5 березня 2021 року на ресурсі Verfassungsblog. вийшла стаття доктора права, колишнього судді Німеччини, консультанта міжнародних проєктів у сфері боротьби з корупцією, що фінансуються такими організаціями, як USAID, Рада Європи, Європейський Союз, Організація Об’єднаних Націй Тілмана Хоппе «Все про кошти» (Money talks), яка присвячена аналізу змісту наведеного рішення Європейського суду з прав людини у справі Xhoxhaj проти Албанії (переклад статті див.: URL).

Коротко про обставини справи

І. У 2014 році в Албанії було створено спеціальнийпарламентський комітет, який мав відповідати за реформу сектору правосуддя. Згодом він затвердив звіт про оцінювання системи правосуддя в Албанії (надалі – Звіт про оцінювання). У цьому звіті міститься посилання на низку опитувань громадської думки й опитувань користувачів послуг судів, які були проведені з 2009 до 2015 року і згідно з якими побутувала поширена думка, що система правосуддя страждає від корупції, надмірного зовнішнього впливу, в ній відсутня прозора практика, надто тривалий розгляд справ, а остаточні судові рішення не виконують. Згідно з громадською думкою деяким суддям і прокурорам доводилося платити «хабарі» для їх призначення або переведення на вакантні посади в столиці чи інших великих містах. Неофіційні дані вказують на те, що цикл виплати таких хабарів, здебільшого за участю «посередника», як-от члена сім’ї, друга чи адвоката, широко поширений серед основних зацікавлених сторін, наприклад, співробітників судової поліції, прокурорів і суддів. Як наслідок – це перешкоджало здійсненню правосуддя: корумповані співробітники судової поліції брали хабарі, щоб знищити докази, пов’язані з місцем злочину; корумповані прокурори отримували оплату, щоб уникнути порушення кримінального провадження або висунення обвинувачень, а корумповані судді відкладали слухання чи зумовлювали ухвалення рішення після отримання хабаря. Очевидними є низький рівень професіоналізму, який демонстрували основні зацікавлені сторони системи правосуддя, а також недоліки системи юридичної освіти у формуванні в громадян усвідомлення своїх юридичних прав і обов’язків, важливості знання законів та їх дотримання. У Звіті про оцінювання також згадано низку звітів про моніторинг, опублікованих міжнародними органами, які вказали на різні проблеми, що впливають на систему правосуддя в Албанії.

Звіт про оцінювання став наріжним каменем для розробки й ухвалення стратегії реформування системи правосуддя (надалі – Стратегія реформування). Деякі заходи, запропоновані в Стратегії реформування, спрямовані, серед іншого, на те, щоб: (i) покращити систему розкриття та перевірки статків суддів і прокурорів, а також наявності конфліктів інтересів для виявлення випадків привласнення незаконних статків; (ii) запровадити законодавчі положення, що роблять обов’язковою детальну перевірку статків суддів і прокурорів та наявності конфліктів інтересів до їх вступу на посаду; (iii) підвищувати прозорість розкриття інформації про статки суддів і прокурорів, залучаючи інші зацікавлені сторони (як-от громадськість і громадянське суспільство) до надання інформації, фактів та інших даних, які полегшили б їх перевірку; (iv) вимагати за законом порушення дисциплінарного провадження проти суддів і прокурорів за нерозкриття, несвоєчасне розкриття або неповне розкриття даних про статки й конфлікти інтересів під час виконання службових обов’язків.

У результаті запропонованої Стратегії реформування 2016 року в Конституцію було внесено зміни й ухвалено низку важливих законодавчих актів, одним із яких був Закон про повторне оцінювання суддів і прокурорів, також відомий як Закон про перевірку. Для цілей цього рішення терміни «Закон про повторне оцінювання суддів і прокурорів» і «Закон про перевірку» використовуються взаємозамінно. Аналогічно взаємозамінно застосовуються терміни «процес/процедура перевірки» та «процес/процедура повторного оцінювання».

Процес перевірки, який проходитимуть усі чинні судді та прокурори, будуть здійснювати Незалежна кваліфікаційна комісія (далі – НКК)  в першій інстанції та Спеціальна апеляційна палата (далі – Апеляційна палата), які оцінювали три критерії: оцінювання статків, репутаційна перевірка на доброчесність для виявлення зв’язків з організованою злочинністю й оцінка професійної компетентності.

Відповідно до статті 179/b Конституції Албанії, повторне оцінювання мала проводити НКК у першій інстанції, члени якої та громадські уповноважені мають статус суддів Верховного суду, та Спеціальна апеляційна палата, що входила до складу Конституційного суду як окрема палата, що розглядатиме апеляції на рішення НКК. НКК та Апеляційна палата мають бути незалежними й неупередженими. Члени НКК та громадські уповноважені, що представляють громадські інтереси, обираються на п’ятирічний термін, а термін повноважень членів Апеляційної палати складав дев’ять років.

Згідно із законом усі особи, які підлягають перевірці, повинні були подати три окремі заяви на основі Закону про перевірку щодо кожного критерію повторного оцінювання.

Разом із тим, Стаття B Додатку до Конституції встановила створення Міжнародної операції з моніторингу (МОМ) під керівництвом Європейської комісії для підтримки, моніторингу та нагляду за процедурою повторного оцінювання. МОМ призначатиме міжнародних спостерігачів після повідомлення Уряду. Міжнародні спостерігачі матимуть право (i) давати рекомендації Парламенту щодо кваліфікації та відбору кандидатів на посаду членів органів перевірки або на посаду громадського уповноваженого; (ii) робити й давати висновки з питань, які розглядають органи перевірки; (iii) давати рекомендації громадському уповноваженому щодо подання апеляції на рішення НКК; (iv) отримувати доступ і одержувати всю інформацію, необхідну для моніторингу процедури повторного оцінювання загалом. Вони також можуть просити органи перевірки отримати нові докази або подати нові докази на їх розгляд.

Також слід зазначити, що у жовтні 2016 року до Конституційного суду було подано клопотання щодо конституційного розгляду Закону про перевірку. Заявники, а саме парламентарі, які належали до основної опозиційної партії, стверджували, що Закон про перевірку: (i) порушив принципи поділу та балансу влади та незалежність судової системи, оскільки перемістив контроль і розслідування процедури повторного оцінювання суддів із незалежних і неупереджених органів, створених на основі конституційних поправок, на наявні установи, які, імовірно, перебувають під контролем Уряду, як-от HIDAACI, CISD, Школа магістратів, Головне управління із запобігання відмиванню грошей і Міністерство внутрішніх справ; (ii) порушив принцип правової визначеності, оскільки формулювання його положень були нечіткими, двозначними та суперечливими; (iii) передбачав необґрунтовані обмеження основних прав людини, зокрема щодо постійного спостереження за приватним життям і обмеження права на подання конституційного клопотання до Конституційного суду; (iv) не передбачав жодних конкретних процесуальних правил, які б гарантували право на справедливе слухання, право на оскарження та дотримання принципу рівності й основних прав людини, зокрема, допустимості доказів, отриманих від представників громадськості, як передбачено в статтях 53 і 54 Закону про перевірку.

На прохання Голови Конституційного суду до Венеційської комісії надати короткий юридичний висновок amicus curiae(друга суду) про відповідність Закону про перевірку міжнародним стандартам, зокрема Конвенції, 12 грудня 2016 року Венеційська комісія підготувала короткий юридичний висновок (Висновок № 868/2016 – CDL-AD (2016)036).

Зрештою зважаючи на законну процедуру ухвалення Закону про перевірку, а також описані вище причини, Конституційний суд більшістю голосів постановив відхилити підстави, викладені в клопотанні, поданому скаржниками.

Двоє суддів Конституційного суду (Б.І. та Г.Д.) висловили окрему думку. Вони вважали, що законодавчі положення передали розслідування та контроль за процесом перевірки від органів перевірки до наявних установ, які контролює виконавча влада. Крім того, вони висловили незгоду із законодавчими положеннями, що передбачають звільнення особи, яку перевіряють, якщо вона не подала майнову декларацію чи декларацію про доброчесність протягом тридцяти днів після набрання чинності Законом про перевірку. Нарешті, ті, хто мали окрему думку, вирішили, що той факт, що період оцінювання професійної компетентності може бути продовжено до десяти років або довше, викликає серйозні сумніви щодо дотримання принципу правової визначеності. Це також може призвести, на їх думку, до нерівного ставлення до осіб, яких перевіряють.

ІІ. Судова кар’єра заявниці Алтіни Джоджай почалася в березні 1995 року, коли її призначили на посаду судді окружного суду Тирани. 2006 року, доки вона ще працювала суддею, її обрали членом Вищої ради юстиції, органу, відповідального за призначення, переведення та підвищення суддів окружних і апеляційних судів та припинення їхньої служби, де вона працювала протягом чотирьох років. 25 травня 2010 року її призначили суддею Конституційного суду на дев’ятирічний термін без права поновлення.

Згідно із Законом про розкриття інформації щодо статків, заявниця подавала щорічні майнові декларації у період із 2003 до 2016 року, як і її партнер, який був державним службовцем.

Відповідно до Закону про повторне оцінювання суддів і прокурорів, заявниця подала майнову декларацію (deklarata e pasurisë). Вона та її партнер повідомили, що спільно володіли трьома об’єктами нерухомості: (i) квартирою площею 101 кв. м, яку було придбано за договором придбання недобудованої нерухомості (надалі – договір про недобудовану нерухомість), укладеним 8 березня 2005 року (blerë më 8 mars 2005 [me] kontratë sipërmarrje), і зареєстровано в місцевому відділі реєстрації нерухомого майна в грудні 2011 року після укладання договору купівлі-продажу; (ii) квартирою площею 59 кв. м, яку було придбано на основі договору про недобудовану нерухомість від 5 жовтня 2010 року (kontratë sipërmarrje datë 5.10.2010); (iii) земельною ділянкою площею 221,9 кв. м. Вони обоє детально описали джерела своїх доходів і заощаджень. Заявниця також повідомила, що в неї були банківські рахунки в США, відкриті у 2015 і 2016 роках. Вона також подала декларацію про доброчесність (deklarata për kontrollin e figurës) і форму професійної самооцінки (formulari i vetëvlerësimit professional).

Далі у зв’язку з тим, що заявницю внесли до переліку пріоритетних осіб, які підлягають перевірці через те, що вона є суддею Конституційного суду, НКК вирішила почати поглиблене адміністративне розслідування (hetim administrator të thelluar) за трьома заявами, які вона подала.

За результатами такого адміністративного розслідування більшістю голосів ухвалила рішення про звільнення заявниці з посади відповідно до пунктів 3 і 5 статті 61 Закону про перевірку з огляду на висновки, які стосуються оцінки статків заявниці й того, що вона не повідомила про конфлікт інтересів. До цього рішення член НКК (Г. Т.) долучив свою окрему розбіжну думку.

9 червня 2018 року заявниця подала до Апеляційної палати апеляцію обсягом 42 сторінки на рішення НКК, навівши дві групи аргументів: перша стосувалася тверджень про процесуальні або суттєві порушення закону, а другаоскаржувала висновки НКК.

Натомість Апеляційна палата залишила без зміни рішення НКК про звільнення заявниці з посади.

Суддя Апеляційної палати (І.Р.) додала окрему думку (mendim paralel), яка не вплинула на її голосування на користь звільнення заявниці з посади.

Право та оцінка суду

А. Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

Заявниця скаржилася на те, що органам перевірки не вистачало незалежності та неупередженості, як того потребує пункт 1 статті 6 Конвенції, через такі причини: (i) органи перевірки складалися з членів, які не мають стосунку до судових органів і яким не вистачало необхідного професіоналізму й досвіду; (ii) членів органів перевірки призначав парламент без будь-якої участі судової влади; (iii) органи перевірки здійснили попереднє адміністративне розслідування, сформулювали «звинувачення» й ухвалили рішення по суті «звинувачення».

Вона також скаржилася відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції на несправедливість під час розгляду її справи через таке: (i) їй було відмовлено у праві спростувати основну причину звільнення й захистити себе; (ii) НКК переклала на неї необґрунтований тягар доведення у зв’язку з обставинами, які виникли кілька десятиліть тому; (iii) Закон про перевірку не передбачає жодних строків давності; (iv) у рішеннях у її справі не було обґрунтування її аргументів; (v) органи перевірки застосовували подвійні стандарти порівняно з іншими справами; (vi) Апеляційна палата відхилила її клопотання про надання додаткових виправдувальних доказів; (vii) у неї не було достатньо часу та можливостей для підготування свого захисту; (viii) Апеляційна палата не провела публічні слухання; (ix) органи перевірки порушили принцип правової визначеності та законних очікувань, оскільки вони проігнорували позитивний аудит її статків, проведений Вищою інспекцією з декларування, аудиту активів і конфліктів інтересів (HIDAACI).

І. Критерії прийнятності

Зважаючи на аргументи сторін, ЄСПЛ перш за все розглянув питання, що стосуються:

  1. застосування пункту 1 статті 6; 
  2. вичерпання національних засобів правового захисту;
  3. дотримання шестимісячного терміну.

1.1. Щодо застосовності пункту 1 статті 6 за цивільно-правовим аспектом ЄСПЛ зазначив, що сторони не заперечували можливість застосування пункту 1 статті 6 Конвенції в її цивільно-правовому аспекті. У зв’язку з цим Суд зазначає, що трудові суперечки між державними службовцями та державою можуть виходити за межі цивільно-правового аспекту статті 6 у разі дотримання двох сукупних умов. По-перше, національне законодавство держави має прямо унеможливлювати доступ до суду для відповідної посади або категорії персоналу. По-друге, унеможливлення має бути виправдане об’єктивними причинами на користь держави (див., наприклад, справу «Вілхо Ескелінен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland) [ВП], № 63235/00, п. 62, ЄСПЛ 2007-II, надалі – «критерій Вілхо Ескелінена»).

Хоча судова система не є частиною звичайної державної служби, вона вважається частиною типової державної служби. Отже, пункт 1 статті 6 застосовувався до процедур, пов’язаних зі звільненням суддів, здебільшого на підставі того факту, що судді мали доступ до національних судів для оскарження їхнього звільнення (див., наприклад, справу «Олуїч проти Хорватії» (Olujić v. Croatia), № 22330/05, пп. 42–43, 5 лютого 2009 року; «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), № 21722/11, пп. 90–91, ЄСПЛ 2013; «Попоскі та Дума проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (Poposki and Duma v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), № 69916/10 і 36531/11, п. 37, 7 січня 2016 року; «Стуруа проти Грузії» (Sturua v. Georgia), № 45729/05, п. 27, 28 березня 2017 року).

Повертаючись до цієї справи й щодо першої умови, встановленої в критерії Вілхо Ескелінена, Суд зазначає, що, крім порушення процедури перевірки, НКК у першій інстанції та Апеляційна палата під час розгляду апеляції звільнили заявницю з посади судді Конституційного суду. Дійсно, національне законодавство не заперечує її право оскаржити звільнення.

Проте, оскільки Суд повинен уперше визначити, чи варто вважати НКК та Апеляційну палату «судом, встановленим законом», він вважає, що застосовність пункту 1 статті 6 Конвенції в його цивільно-правовому аспекті потрібно об’єднати із суттю цієї скарги (пункти 236-239).

1.2. Аналізуючи застосовність пункту 1 статті 6 за кримінально-правовим аспектом Суд зазначає, що сторони не досягли згоди щодо застосовності пункту 1 статті 6 відповідно до її кримінально-правового аспекту ЄСПЛ зазначив, що два аспекти, цивільний і кримінальний, пункту 1 статті 6 необов’язково є взаємозаперечними (див. справу «Альберт і Ле Конт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium), 10 лютого 1983 року, п. 30, серія A, № 58). Поняття «кримінальне звинувачення» у пункті 1 статті 6 є автономним. Усталена судова практика Суду встановлює три критерії, широко відомі як «критерії Енгеля», які необхідно враховувати під час визначення наявності «кримінального обвинувачення» (див. «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. The Netherlands), 8 червня 1976 року, п. 82, серія А, № 22). Перший критерій – це правова класифікація правопорушення згідно з національним законодавством, другий – характер злочину, а третій – ступінь тяжкості покарання, яке може отримати відповідна особа. Другий і третій критерії – альтернативні й необов’язково сукупні. Однак це не заперечує сукупний підхід, коли окремий аналіз кожного критерію не дозволяє дійти чіткого висновку про існування кримінального обвинувачення (див. також справу «Рамос Нуньєс де Карвальо е Са проти Португалії» (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal) [ВП], № 55391/13 та 2 інші, п. 122, 6 листопада 2018 року, і наведені в ній посилання).

У справі Матиєка (згадана вище, пп. 49–58), ухваливши, що згідно з польським законодавством стаття 6 застосовна за її кримінально-правовим аспектом до процедури люстрації, Суд узяв до уваги той факт, що Кримінальний процесуальний кодекс Польщі був застосовний до розгляду, де характер діяння, за яке заявника було люстровано, а саме неправдиву декларацію, був схожим на кримінальне правопорушення у вигляді надання неправдивих свідчень, а застосоване до нього покарання – заборона обіймати низку державних посад на десять років, було суворим.

Повертаючись до цієї справи, стосовно першого з критеріїв Енгеля, а саме національної класифікації правопорушення, Суд зазначає, що процедура перевірки щодо заявниці, яка мала дисциплінарний характер, регулювалася Законом про перевірку в поєднанні з правилами, викладеними в Кодексі адміністративного судочинства, Законі про адміністративні суди або Цивільному процесуальному кодексі – залежно від обставин. Жодних посилань або згадок про застосування або тлумачення кримінального чи кримінально-процесуального законодавства не було. Процедуру перевірки здійснював спеціально створений орган, НКК, а далі можна було подати апеляцію до Апеляційної палати, і ні органи прокуратури, ні суди з розгляду кримінальних справ не брали участі у визначенні її результатів. Крім того, пункт 5 статті Ç Додатка до Конституції передбачає лише перенесення тягаря доведення під час проведення перевірки, хоча це безпосередньо унеможливлюється під час будь-якого окремого кримінального провадження, а пункт 2 статті DH Додатка до Конституції прямо забороняє використання декларації про доброчесність у будь-якому кримінальному провадженні (див. пп. 107 та 109 вище). Через це Суд не може погодитися з аргументом заявниці про те, що її становище було схоже на ситуацію обвинувачуваного в кримінальному провадженні або що повноваження НКК були аналогічні повноваженням прокурора.

Що стосується другого критерію – самої природи правопорушення – Суд зазначає, що застосовні законодавчі положення були спрямовані виключно на конкретну категорію, а саме суддів, прокурорів і юридичних консультантів, а не на громадськість загалом. Ці положення було розроблено для захисту професійної поведінки, честі та репутації, а також для підтримки довіри суспільства до судової системи. Вони мали виключно дисциплінарний характер і не містили елементів кримінального характеру. Те, що заявницю може бути притягнено до кримінальної відповідальності у майбутньому через розкриття неправдивої інформації про статки, не є достатнім для початку процедури перевірки в кримінальній сфері. У зв’язку з цим той факт, що дія, яка може призвести до дисциплінарного покарання, також є кримінальним злочином, не є достатнім для того, щоб вважати особу, відповідальну за дисциплінарним законодавством, «обвинувачуваною» в злочині (див. справи «Мюллер-Гартбург проти Австрії» (Müller-Hartburg v. Austria), № 47195/06, п. 44, 19 лютого 2013 року; «Б’яголі проти Сан-Марино» (Biagoli v. San Marino) (рішення), № 64735/14, п. 56, 13 вересня 2016 року). Тільки в контексті будь-якого майбутнього окремого кримінального провадження, яке може бути порушене проти заявниці, пункт 1 статті 6 може бути визнано застосовним у кримінально-правовому аспекті статті.

Що стосується третього критерію, тобто ступеня суворості покарання, Суд зазначає, що звільнення заявниці є характерним покаранням за дисциплінарне правопорушення, його не варто плутати з кримінальним покаранням. Після звільнення з посади її не оштрафували. Суд також зазначає, що Закон про перевірку не передбачає постійну заборону на участь у конкурсах на посади в системі правосуддя. Однак Закон про статус суддів і прокурорів забороняє суддям і прокурорам, яких було звільнено з посади, повертатися в систему правосуддя (див. п. 206 вище). Проте заборона в будь-якому випадку сама собою не матиме вирішального значення для визнання провадження щодо процесу перевірки як кримінального через зазначені нижче причини. У кримінальному праві відсутній опис заборони. Вона не може вважатися покаранням кримінального характеру. Мета заборони на повернення працівника в систему правосуддя, очевидно, не полягає в тому, щоб накласти покарання у зв’язку зі звільненням із посади, а радше спрямована на забезпечення та збереження довіри суспільства до системи правосуддя. Попри те, що сама собою заборона видається досить серйозним наслідком, багато заходів некарального превентивного характеру можуть мати суттєвий вплив на відповідну особу. Самого факту того, що заборона має постійний характер, недостатньо, щоб розглядати її як покарання (див. справи «Рола проти Словенії» з відповідними змінами (Rola v. Slovenia), № 12096/14 і 39335/16, п. 66, 4 червня 2019 року). Такий самий висновок застосовуватиметься до кожної із заяв про те, що заявниця не має права вступати на державну службу, що є спекулятивною заявою, яку вона не оскаржувала в національних судах.

За цих обставин Суд вважає, що наведені вище елементи, розглянуті по черзі або сукупно, недостатні для того, щоб дійти висновку про те, що стаття 6 застосовна в її кримінально-правовому аспекті (див. також справу «Рамос Нуньєс де Карвальо е Са», згадану вище, пп. 124–27; справу «Каменос проти Кіпру» (Kamenos v. Cyprus), № 147/07, п. 51, 31 жовтня 2017 року; справу «Івановські проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (Ivanovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), № 29908/11, п. 121, 21 січня 2016 року; справу Олександра Волкова, згадану вище, пп. 93–95) (пункти 240-246).

  1. В аспекті вичерпання засобів правового захисту Уряд стверджував, що заявниця не зверталася зі скаргою ні до НКК, ні до Апеляційної палати щодо того, що НКК сформулювала «обвинувачення» й ухвалила рішення по суті «обвинувачення».

Натомість Заявниця стверджувала, що вона використала всі національні засоби правового захисту й подала свої скарги до Апеляційної палати.

ЄСПЛ зазначив, що мета правила про вичерпання засобів правового захисту полягає в тому, щоб надати Договірній державі можливість розглянути й тим самим запобігти або виправити конкретне порушення Конвенції, у якому її звинувачують. Насправді, відповідно до судової практики Суду, не завжди необхідно, щоб положення Конвенції були прямо порушено під час національних розглядів, якщо скаргу подано «принаймні по суті». Це означає, що заявник має навести правові аргументи такого самого або аналогічного характеру на основі національного законодавства, щоб дати національним судам можливість виправити стверджуване порушення. Проте, як свідчить практика Суду, щоб дійсно надати Договірній державі можливість запобігти або виправити стверджуване порушення, необхідно взяти до уваги не лише факти, а й правові аргументи заявника з метою визначення того, чи дійсно подану до Суду скаргу було порушено раніше, по суті перед національними органами влади (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» (Radomilja and Others v. Croatia) [ВП], № 37685/10 і 22768/12, п. 117, 20 березня 2018 року, і наведені в ній посилання).

Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що 9 червня 2018 року заявниця подала до Апеляційної палати апеляцію на рішення НКК, висунувши численні скарги процесуального й матеріального характеру. Дійсно, в апеляції було зазначено стверджувану нездатність НКК забезпечити процесуальні гарантії й поставлено під сумнів її активну одночасну роль у зборі доказів та інформації й ухваленні рішення по суті справи. Суд вважає, що заява, зроблена в апеляційній скарзі заявниці, схожа на аргументи з тією самою або аналогічною метою, яка й зазначена нею в цьому Суді, тобто стосується відсутності неупередженості з боку НКК через те, що остання сформулювала «обвинувачення» й ухвалила рішення по суті. На думку Суду, заявниця виклала основу скарги «принаймні по суті» в Апеляційній палаті, яка на основі статті F Додатка до Конституції та статтю 63 Закону про перевірку (див. пункти 112 і 152 вище) є засобом правового захисту, який потрібно вичерпати для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції.

Відповідно ЄСПЛ виснував, що заперечення Уряду з цього приводу потрібно відхилити (пункти 247-251).

  1. Стосовно отримання шестимісячного терміну, у своїх зауваженнях щодо прийнятності та суті справи, поданих 10 січня 2020 року, заявниця скаржилася на те, що (i) три члени колегії Апеляційної палати не відповідали встановленим законом критеріям прийнятності, щоб їх можна було внести до короткого списку і згодом призначити членами Апеляційної палати; (ii) ще один член Апеляційної палати не повідомив про конфлікт інтересів у зв’язку із засудженням брата або сестри цього члена 1997 року колегією апеляційного суду, членом якої був батько заявниці. Заявниця стверджувала, що вона дізналася про останню подію 25 листопада 2019 року, після того, як про неї їй повідомив інший суддя Конституційного суду, якого звільнили з посади в результаті процедури перевірки.

ЄСПЛ зазначав, що навіть попри те, що Уряд не висунув заперечень проти недотримання заявницею шестимісячного терміну, суд не має права скасовувати застосування шестимісячного терміну на цій підставі (див. рішення у справі «Блешич проти Хорватії» (Blečić v. Croatia) [ВП], № 59532/00, п. 68, ЄСПЛ 2006-III; і далі справу Рамоса Нуньєс де Карвальо е Са, згадану вище, п. 98). Отже, Суд повинен установити, чи були ці твердження частиною первинних скарг, подання яких перервало перебіг шестимісячного періоду.

У першій заяві заявниця скаржилася на те, що органи перевірки не були незалежними та неупередженими з причин, викладених у п. 230 вище. Вона ні по суті, ні неявно не стверджувала, що три члени Апеляційної палати не дотрималися встановлених законом критеріїв прийнятності. Вона не стверджувала, що постала перед труднощами під час отримання надійної або навіть офіційної інформації про право цих членів на участь у розгляді відповідно до встановлених критеріїв до появи таких звинувачень і в будь-якому випадку після повідомлення про справу «Севдарі проти Албанії» (Sevdari v. Albania) (№ 40662/19), 22 листопада 2019 року, у якій сторонам було запропоновано конкретні запитання стосовно результатів національного провадження щодо деяких членів Апеляційної палати у зв’язку зі стверджуваним недотриманням установлених законом критеріїв прийнятності. За таких обставин Суд не переконаний, що заявниці не дозволяли отримати доступ до таких матеріалів під час національного провадження та висловлювати будь-які підозри щодо дотримання членами Апеляційної палати критеріїв прийнятності. Крім того, вона не зробила жодних кроків для оскарження ймовірного недотримання деякими членами Апеляційної палати встановлених законом критеріїв прийнятності у відповідних національних органах після подання заяви до Суду і до того, як Суд виніс рішення про прийнятність. До того ж національні провадження, що стосуються виконання цими членами встановлених законом критеріїв прийнятності, наразі перебувають на розгляді національних органів влади.

Заявниця також не скаржилася у своїй першій заяві на те, що четверта членкиня Апеляційної палати не повідомила про конфлікт інтересів і не заявила відвід від участі у провадженні. Те, що вона начебто дізналася про цю подію 25 листопада 2019 року, без обґрунтування того факту, що вона не могла дізнатися про рішення апеляційного суду 1997 року ще до цієї дати, не може бути причиною для її звільнення від зобов’язання виявляти належну обачність під час національного провадження, отримувати офіційну інформацію й висловлювати заперечення проти участі цієї членкині в складі колегії Апеляційної палати. На цьому тлі Суд не вважає, що заявниця не мала змоги дізнатися про це під час національного провадження.

Того, що у своїй заяві заявниця посилалася на статтю 6 Конвенції і сповіщення про заяву було надіслано уряду-відповідачу згідно з цією статтею, недостатньо, щоб виправдати подання наступних скарг відповідно до цього положення, коли від самого початку у формі заяви не було вказано фактичні причини подання скарги. Оскільки сфера застосування статті 6 Конвенції дуже широка, Суд обов’язково обмежує розгляд конкретними підставами скарги, яку заявниця подала первинно (див. справу Рамоса Нуньєс де Карвальо е Са, згадано вище, п. 103–04).

За таких обставин Суд дійшов висновку, що заявниця вперше подала ці скарги лише 10 січня 2020 року, більше як через шість місяців після повідомлення про рішення Апеляційної палати від 23 листопада 2018 року (див. п. 59 вище). Суд раніше встановив, що нова скарга, подана вперше в зауваженнях заявниці щодо прийнятності та суті справи, була подана після закінчення шестимісячного терміну, що порушує пункт 1 статті 35 Конвенції (див. також справи «Фабіан проти Угорщини» (Fábián v. Hungary) [ВП], № 78117/13, п. 98, 5 вересня 2017 року, і «Майскі проти Хорватії» (Majski v. Croatia), № 33593/03, п. 34, 1 червня 2006 року). Отже, цю скаргу було подано несвоєчасно, і її потрібно відхилити відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції (пункти 252-257).

Загальний висновок щодо прийнятності

ЄСПЛ наголосив, що за винятком підстав для скарг заявниці на порушення пункту 1 статті 6, оголошених неприйнятними в пункті 257 вище, інші скарги не є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому їх належить визнати прийнятними.

ІІ. Щодо суті.

Зважаючи на численні скарги заявниці, ЄСПЛ спочатку розглянув скаргу, у якій стверджується, що органи перевірки не були незалежними та неупередженими (1). Потім він розглянув скаргу щодо несправедливості під час розгляду та скаргу (2) на відсутність публічних слухань в Апеляційній палаті (3) й завершить розглядом скарги про порушення принципу правової визначеності (4) (пункт 259).

  1. Щодо дотримання принципу 

«незалежного та неупередженого суду, встановленого відповідно до закону»

Заявниця стверджувала, що всупереч вимогам, викладеним у низці міжнародних документів, як-от Європейська хартія про статус суддів і Велика хартія суддів, органи перевірки складалися (майже повністю) з членів, які не є працівниками судової системи. Жоден із членів органів перевірки не володів необхідним юридичним і/або судовим досвідом і вміннями для вивчення складних питань фактів і права.

Члени органів перевірки були повністю обрані Парламентом після процедури попереднього відбору, проведеної Спеціальним парламентським комітетом без участі судової влади. На думку заявниці, роль МОМ зводилася до нагляду за процесом подання заяв, підготуванням рекомендацій щодо кандидатів і поданням списку кандидатів на затвердження Парламенту. У процесі відбору була відсутня прозорість, оскільки кандидати не розкривали дані про свою професійну кваліфікацію та компетенцію. Крім того, деякі кандидати працювали в державних установах або займалися політикою.

До того ж термін повноважень членів органів перевірки був обмежений п’ятьма роками для членів НКК і дев’ятьма роками – для членів Апеляційної палати. За словами заявниці, цей обмежений термін повноважень зробив їх уразливими до зовнішнього впливу, що поставило під сумнів їх незалежність. Вона також стверджувала, що робота органів перевірки перебуває під постійним контролем Уряду, який 2018 року присудив їм «премію за результативність». У законі не було формально визнано їх незмінюваність.

Заявниця стверджувала, що остаточний результат попереднього розслідування, проведеного НКК, завдав шкоди її справі. Це було підкреслено тим фактом, що тягар доведення автоматично й виключно лягав на неї.

Вона також стверджувала, що з моменту вступу на посаду 2013 року Уряд почав прямі й жорсткі атаки на судову систему, часто публічно звинувачуючи суддів у корупції та некомпетентності, а також називаючи їх «злочинцями». Прем’єр-міністр навіть не погодився зі складом Ради з призначення суддів. Вона надала репортаж із телевізійного інтернет-порталу від 2 травня 2018 року, у якому прем’єр-міністр заявив:

«Перевірка вже розпочалася. Щодня […] ви були свідками результатів, які продовжують посилюватися. Корумповані судді та прокурори будуть усунуті з системи. Той, хто не може довести законність свого багатства, хто не може продемонструвати доброчесність в ухваленні попередніх рішень, хто не може довести свою здатність залишатися в новій системі правосуддя, більше не буде її членом. Це гарний привід дивитися в майбутнє з оптимізмом».

Заявниця стверджувала, що Апеляційна палата не мала жодних конституційних повноважень щодо перевірки, які належали виключно Конституційному суду.

Оцінка ЄСПЛ

ЄСПЛ виклав у своєму рішенні подання, отримані від третіх сторін, яким було дозволено втрутитися у справу, тому немає потреби розділяти їх за кожною скаргою заявниці, а саме Європейської комісії яка представляла Європейський Союз та неурядової організації «Республіка», яка виступала за захист і дотримання прав людини.

1.1. Далі, ЄСПЛ ніж визначати, чи є органи перевірки незалежними та неупередженими, мав встановити, чи є вони «судом, встановленим законом», до якого заявниця мала доступ за критерієм Вілхо Ескелінена.

ЄСПЛ повторив загальні принципи поняття «суд, встановлений законом», викладені в недавньому рішенні Великої палати у справі «Гудмундур Андрі Астрадсон проти Ісландії» (Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland) ([ВП], № 26374/18, пп. 124–27, 211 –13, 219–21, 223 і 229, 1 грудня 2020 року).

ЄСПЛ також повторює, що орган, який не класифікується як один із судів держави, може в цілях пункту 1 статті 6 підпадати під поняття «суд» в основному сенсі цього терміна. Відповідно до встановленої практики Суду, «суд» характеризується в цьому основному значенні терміна своєю судовою функцією, тобто врегулюванням питань, що входять до його компетенції, з урахуванням правових норм і після розгляду в установленому порядку. Він також повинен відповідати низці додаткових вимог, «як-от незалежність, зокрема від виконавчої влади, неупередженість, тривалість терміну повноважень його членів…» (див. рішення у справі Гудмундура Андрі Астрадсона), згадано вище, п. 219, і наведені в ній посилання). Право ухвалення рішення закладено в самому понятті «суд» (див. справу «Муту і Пехштайн проти Швейцарії» (Mutu and Pechstein v. Switzerland), № 40575/10 і 67474/10, п. 139, 2 жовтня 2018 року, і наведені в ній посилання).

ЄСПЛ зазначив, що на додаток до Звіту про оцінювання та Стратегії реформування влада Албанії внесла низку поправок до конституції й ухвалила низку важливих законодавчих актів для реформи в секторі правосуддя. Отже, усі чинні судді, прокурори, юридичні консультанти та помічники повинні були пройти перехідне повторне оцінювання, який мала здійснювати НКК у першій інстанції та Апеляційна палата у випадках подання апеляції.

Створення й функціонування НКК та Апеляційної палати викладено в статті 179/b Конституції, доповненої статтями C і F Додатка до Конституції та Законом про перевірку, який ухвалив Парламент. ЄСПЛ вважав, що вони забезпечують досить чітку правову основу для створення органів перевірки, які відповідатимуть за проведення перехідного повторного оцінювання суддів, прокурорів, юридичних консультантів і помічників (див. пункти 103, 106, 112 і 122–28 вище). Те, що органи перевірки були створені виключно з метою проведення перехідного повторного оцінювання, також було зазначено в рішенні Конституційного суду № 2/2017 (див. пункт 169 вище). У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначає, що для цілей пункту 1 статті 6 суд необов’язково повинен бути судом, що є частиною стандартного судового механізму. Його може бути створено для розгляду конкретного питання, яким можна належно керувати за межами звичайної судової системи (див. справу «Муту і Пехштайн проти Швейцарії», цитовано вище, п. 139).

ЄСПЛ також зазначає, що відповідно до Закону про перевірку, НКК уповноважена розглядати всі питання фактів і права. Вона веде провадження відповідно до Закону про перевірку, Кодексу адміністративного судочинства й Закону про адміністративні суди (див. пункти 145, 152, 153 і 178 вище). Після закінчення провадження ухвалюють рішення по суті. Рішення стає остаточним і обов’язковим у разі неподання апеляції. Якщо особа, яку перевіряють, або громадський уповноважений оскаржать рішення НКК, Апеляційна палата ухвалює рішення щодо апеляції, враховуючи всі питання фактів і права, порушені у підставах для апеляції. Це було надалі підтверджено Конституційним судом у рішенні № 2/2017.

У цій справі склад колегій НКК та Апеляційної палати було визначено відповідно до закону, тобто жеребкуванням. Заявниця не скаржилася на процедуру формування судових колегій. Після вивчення всіх питань фактів і права НКК ухвалила рішення у справі заявниці. Під час розгляду апеляції Апеляційна палата розглянула підстави для апеляції заявниці й мала повну юрисдикцію з питань фактів і права.

Нарешті, як стаття 179/b Конституції, так і Закон про перевірку, що додатково підтверджено рішенням Конституційного суду № 2/2017, передбачають, що НКК та Апеляційна палата виконуватимуть свої функції незалежно.

За цих обставин ЄСПЛ дыйшов висновку, що з огляду на той факт, що НКК та Апеляційна палата були створені та сформовані законно й відповідали вимогам щодо «суду, встановленого законом», заявниця мала доступ до «суду» за змістом першої умови критерію Вілхо Ескелінена. Отже, пункт 1 статті 6 Конвенції застосовується в цивільно-правовій частині (пункти 281-288).

1.2. Далі ЄСПЛ розглянув питання: чи є органи перевірки «незалежними та неупередженими»?

Стосовно незалежності

Суд зазначає, що термін «незалежний» стосується незалежності щодо інших органів влади (органів виконавчої влади та Парламенту), а також стосовно сторін. Щоб установити, чи може суд вважатися «незалежним» за змістом пункту 1 статті 6, необхідно враховувати, серед іншого, спосіб призначення його членів і термін їхніх повноважень, наявність гарантій проти зовнішнього тиску й питання про те, чи створює цей орган видимість незалежності (див. також справу «Клейн та інші проти Нідерландів (Kleyn and Others v. the Netherlands) [ВП], № 39343/98 та 3 інших, п. 190, ЄСПЛ 2003-VI; справу Олександра Волкова, згадано вище, п. 103; справу «Денісов проти України» (Denisov v. Ukraine) [ВП], № 76639/11, п. 60, 25 вересня 2018 року).

Суд повторює, що існує дуже тісний взаємозв’язок між гарантіями «незалежного та неупередженого» суду та правом на «суд, встановлений законом». Хоча кожен із них слугує конкретним цілям у ролі окремих гарантій справедливого судового розгляду, Суд вбачає взаємну рису в інституційних вимогах пункту 1 статті 6, оскільки вони керуються метою дотримання основоположних принципів верховенства права та розподілу влади. Суд зазначає, що в основі кожної з цих вимог лежить необхідність підтримувати довіру суспільства до судової системи й гарантувати її незалежність від інших гілок влади (див. рішення у справі Гудмундура Андрі Астрадсона, згадано вище, пп. 231 і 233).

У зв’язку з цим термін «незалежність» стосується необхідної особистої й інституційної незалежності, яка потрібна для неупередженого ухвалення рішень, а отже є передумовою для неупередженості. Це характеризує (i) напрям думок, який позначає несприйнятливість судді до зовнішнього тиску з погляду моральної доброчесності та (ii) набір інституційних і операційних механізмів, що передбачають як процедуру, за допомогою якої суддів можна призначити в спосіб, що забезпечує їхню незалежність, так і критерії відбору, що засновуються на заслугах; усе це має забезпечувати гарантії проти неналежного впливу та/або можливість необмеженої свободи розсуду щодо інших органів державної влади на початковому етапі призначення судді й під час виконання суддею своїх повноважень.

Стосовно неупередженості

Суд повторює, що неупередженість зазвичай означає відсутність упереджень, а її наявність або відсутність можна перевірити різними способами. Згідно з усталеною практикою Суду наявність неупередженості за пунктом 1 статті 6 має бути визначена відповідно до: (i) суб’єктивних критеріїв з урахуванням особистої переконаності та поведінки конкретного судді, тобто через визначення того, чи мав суддя будь-які особисті упередження або виявляв необ’єктивне ставлення в цій справі; (ii) об’єктивних критеріїв, тобто через з’ясування того, чи надав сам судовий орган і, зокрема, його склад достатні гарантії для унеможливлення будь-яких законних сумнівів щодо своєї неупередженості (наприклад, див. справи «Кіпріану проти Кіпру» (Kyprianou v. Cyprus) [ВП], № 73797/01, п. 118, ЄСПЛ 2005-XIII; «Мікаллеф проти Мальти» (Micallef v. Malta) [ВП], № 17056/06, п. 93, ЄСПЛ 2009).

Однак чіткого поділу між суб’єктивною й об’єктивною неупередженістю не існує, оскільки поведінка судді може не тільки викликати об’єктивні побоювання щодо неупередженості судового органу з погляду стороннього спостерігача (об’єктивний критерій), але й перейти у питання про особисте переконання судді (суб’єктивний критерій) (див. справу Кіпріану, згадано вище) У деяких справах, коли може бути важко отримати докази, що спростовують презумпцію суб’єктивної неупередженості судді, вимога щодо об’єктивної неупередженості забезпечує додаткову важливу гарантію (див. рішення у справах «Пуллар проти Сполученого Королівства» (Pullar v. The United Kingdom), 10 червня 1996 року, п. 32; Звіти про судові рішення та постанови 1996-III; «Отегі Мондрагон проти Іспанії» (Otegi Mondragon v. Spain), № 4184/15 і 4 інших, п. 54, 6 листопада 2018 року). У зв’язку з цим навіть видимість може мати певне значення, іншими словами, «правосуддя має не лише здійснюватися, його також має бути видно». На карту поставлено довіру, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати в суспільстві (див. рішення у справі «Моріс проти Франції» (Morice v. France) [ВП], № 29369/10, п. 78, ЄСПЛ 2015).

Застосування до цієї справи

У цій справі Суд, зважаючи на скаргу заявниці на відсутність незалежності та неупередженості з боку органів перевірки (див. п. 230 вище), розгляне, чи обидва органи перевірки дотрималися вимог щодо «незалежного та неупередженого» суду (наприклад, див. справи «Кларк проти Сполученого Королівства» (Clarke v. the United Kingdom (рішення), № 23695/02, 25 серпня 2005 року; Rustavi 2 Broadcasting Company Ltd та інші, згадано вище, п. 329–64). Крім того, Суд визначить, чи була Апеляційна палата судовим органом, що має повну юрисдикцію.

НКК

Щодо питання незалежності НКК заявниця оскаржила порядок призначення членів Незалежної кваліфікаційної комісії, а саме їх обрання всіх разом Парламентом. Суд вважає, що в Європі існує безліч різних систем відбору та призначення суддів, а не єдина модель, яку можна було б застосувати до всіх країн. Суд повторює у зв’язку з цим, що хоча поняття розподілу повноважень між політичними органами уряду й судовою владою набуває все більшого значення в його судовій практиці, вибори або призначення суддів виконавчою або законодавчою владою прийнятні відповідно до Конвенції за умови, що після обрання або призначення вони вільні від впливу або тиску та здійснюють свою судову діяльність цілком незалежно (див. справи «Сасілор-Лормін проти Франції» (Sacilor-Lormines v. France), № 65411/01, п. 67, ЄСПЛ 2006-XIII; «Флукс проти Молдови» (Flux v. Moldova) (№ 2), № 31001/03, п. 27, 3 липня 2007 року; «Тіам проти Франції» (Thiam v. France), № 80018/12, п. 80, 18 жовтня 2018 року; а також справа Гудмундура Андрі Астрадсона, згадано вище, п. 207).

Хоча загалом у Суду немає підстав ставити під сумнів порядок призначення членів НКК, проте йому залишається оцінити, чи мала в цьому випадку Незалежна кваліфікаційна комісія «видимість незалежності», якої потребує практика Суду з погляду гарантій проти стороннього тиску. Заявниця не надала доказів того, що члени НКК, які займалися її справою, отримували будь-які вказівки або зазнавали тиску з боку виконавчої влади. У матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що були такі вказівки або тиск із боку виконавчої влади на колегію. Те, що напередодні оголошення НКК резолютивної частини в її справі прем’єр-міністр зробив загальну заяву про перебіг перевірки без будь-якого конкретного посилання або згадки її справи, не можна розглядати як вказівку або тиск із боку виконавчої влади на органи перевірки (див. пп. 22 і 264 вище). Заява прем’єр-міністра містила загальні зауваження про процес перевірки й не була спрямована проти конкретної справи або окремої особи.

Щодо до терміну повноважень Суд зазначає, що відповідно до національного законодавства члени НКК мають п’ятирічний термін повноважень без права продовження. Суд не вбачає проблем із фіксованим терміном повноважень членів органів перевірки. Якщо припустити, що встановлений термін був відносно коротким, це зрозуміло з огляду на незвичайний характер процесу перевірки, що додатково підкреслено в рішенні Конституційного суду № 2/2017 (див. п. 164 вище).

Суд також зазначає, що незмінюваність членів НКК протягом терміну їх повноважень має значення, адже вважається гарантією їхньої незалежності (див. справи «Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства» (Campbell and Fell v. The United Kingdom), 28 червня 1984 року, п. 80, серія A № 80; «Мактуф та Дам’янович проти Боснії і Герцеговини» (Maktouf and Damjanović v. Bosnia and Herzegovina) [ВП], № 2312/08 і 34179/08, п. 49, ЄСПЛ 2013 (витяги), хоча й у контексті кримінальної справи; див. також загальні принципи, що випливають із постанов СЄС у п. 224 вище). Відсутність будь-якого формального визнання незмінності суддів у Законі про перевірку не означає відсутність незалежності за умови, що це дійсно визнано й наявні інші необхідні гарантії (див. справу Сасілор-Лормін, згадано вище, п. 67). Із положень Закону про перевірку зрозуміло, що це дійсно так. Ні законодавча, ні виконавча влада не може вимагати відставки або звільнення з посади членів органів перевірки. У розділі 17 Закону про перевірку вказано обмежені випадки, коли вони можуть бути відсторонені від посади (див. пункт 127 вище). Той факт, що вони можуть бути відсторонені від посади тільки в разі вчинення дисциплінарного проступку, в установленому законом порядку, не ставить під сумнів необхідні гарантії їх незмінності, які є в цій справі.

Що стосується відсутності чинних суддів у складі НКК, то Суд дійсно вказав на необхідність суттєвого представництва суддів у відповідному дисциплінарному органі (див. справу Олександра Волкова, згадано вище, п. 109). Ця потреба особливо важлива під час звичайних дисциплінарних проваджень щодо суддів і прокурорів. Проте Суд повинен враховувати надзвичайний характер процесу перевірки суддів і прокурорів у Албанії. За оцінкою національного законодавчого органу цю процедуру було запроваджено у відповідь на нагальну необхідність у боротьбі з високим рівнем корупції в системі правосуддя. Вона складається з оцінювання трьох критеріїв і точно спрямована на всіх чинних суддів і прокурорів. Саме через це процедура перевірки суддів і прокурорів в Албанії є своєрідною, а тому її варто вирізняти з-поміж будь-якого звичайного дисциплінарного провадження стосовно суддів чи прокурорів.

На думку Суду, той факт, що членами НКК не стали представники чинного суддівського корпусу, відповідав духу й меті процесу перевірки, а саме – запобігання будь-яким індивідуальним конфліктам інтересів і забезпечення довіри громадськості до процедури. Суд також посилається на суворі вимоги до права на зайняття посади, яким повинні були відповідати члени НКК (див. п. 123 вище). Він зазначає, що ці члени були обрані Парламентом відповідно до процедури, встановленої законом. Крім того, статус членів НКК такий самий, як і в суддів Верховного суду.

Те, що Уряд виплатив 2018 року НКК премію за результатами року на знак визнання роботи, на думку Суду, не може поставити під сумнів незалежність її членів. Суд зазначає, що НКК згідно із законом зобов’язана ухвалювати рішення по суті кожної окремої справи, а заявниця, як зазначено вище, не показала, що члени НКК не діяли незалежно в її справі.

Суд також підкреслює важливість гарантій, викладених у національному законодавстві, а саме те, що НКК має повну свободу дій під час ухвалення рішень щодо своєї організаційної структури та персоналу; вона не виконує інструкції або вказівки виконавчої влади. Крім того, НКК вносить пропозицію про щорічний розподіл бюджету Парламентом без будь-якого втручання з боку виконавчої влади.

Насамкінець Венеційська комісія та Конституційний суд дійшли висновку, що НКК втілює в собі характеристики незалежного судового органу.

Зважаючи на викладене вище та з урахуванням конкретних обставин справи заявниці, Суд не вбачає доказів відсутності незалежності з боку НКК.

Що стосується неупередженості, Суд зазначає, що заявниця не оскаржувала суб’єктивну неупередженість членів НКК. Суд не бачить жодних причин вважати інакше. Як повідомила заявниця, побоювання стосовно відсутності неупередженості ґрунтувалися на тому факті, що НКК провела попереднє розслідування, а згодом ухвалила рішення по суті її справи. Суд розуміє, що ця ситуація могла викликати певні побоювання з боку заявниці щодо неупередженості НКК, і вважає, що справу потрібно розглядати з погляду критерію об’єктивної неупередженості. Зокрема, він повинен розглянути питання про те, чи може скарга заявниці на відсутність неупередженості НКК розглядатися як об’єктивно обґрунтована за обставин її справи.

Суд зазначає, що на відміну від звичайного дисциплінарного провадження процедура перевірки не почалася після подання скарги або звинувачення в неправомірній поведінці. НКК почала розслідування трьох декларацій, поданих заявницею, унаслідок автоматичного застосування Закону про перевірку, а не на підставі своїх власних висновків про те, що проти заявниці потрібно порушити дисциплінарне провадження. Фактично НКК не взяла на себе роль прокурора, висуваючи будь-які претензії або звинувачення проти заявниці (див. для порівняння справу Каменос, згадано вище, п. 105). Отже, її завдання були обмежені виключно повторним оцінюванням трьох критеріїв, викладених у Додатку до Конституції та Законі про перевірку. Завершивши розслідування, НКК зробила попередні висновки без ухвалення будь-яких остаточних висновків і показала ці висновки заявниці, у відповідь на які їй було запропоновано виступити на свій захист.

Ухвалюючи рішення про завершення провадження у справі, НКК оцінювала, чи отримані докази, зокрема аргументи й документи, які заявниця надала у відповідь, були достатніми, щоб залишити її на посаді або застосувати дисциплінарне покарання відповідно до Закону про перевірку (див. п. 150 вище та порівняйте й зіставте зі згаданою вище справою Каменос, п. 107). Попередній висновок, що ґрунтується на доступній інформації без урахування захисту заявниці, не можна розглядати як такий, що шкодить остаточному висновку, який потрібно було зробити після того, як заявниця представила свої аргументи під час усного слухання. Важливо, щоб остаточне рішення було ухвалене на основі всіх доступних елементів, зокрема, наданих доказів і аргументів, наведених під час слухання (наприклад, див. справи «Гаушільдт проти Данії» (Hauschildt v. Denmark), 24 травня 1989 року, п. 50, серія A, № 154; «Морель проти Франції» (Morel v. France), № 34130/96, п. 45, ЄСПЛ 2000-VI).

Отже, немає жодної плутанини між встановленим законом зобов’язанням НКК почати розслідування, у якому заявниці не було висунуто ніяких звинувачень і не зроблено висновків щодо її неправомірної поведінки, і її зобов’язанням ухвалити рішення про притягнення заявниці до дисциплінарної відповідальності. Такий процесуальний порядок не рідкість у дисциплінарних або інших адміністративних процедурах у європейських правових системах. На думку Суду, самого лише факту того, що НКК зробила попередні висновки у справі заявниці, недостатньо, щоб викликати об’єктивно обґрунтовані побоювання щодо неупередженості НКК.

Апеляційна палата

Стосовно Апеляційної палати Суд зазначає, що заявниця подала апеляційну заяву на рішення НКК до Апеляційної палати. Згодом вона підготувала додаткові детальні пояснення, заперечуючи кожен висновок, зроблений НКК. Апеляційна палата у своєму рішенні розглянула всі підстави апеляції заявниці, враховуючи наведені аргументи. Вона навіть скасувала деякі висновки НКК після нової оцінки доказів у матеріалах справи й розгляду аргументів заявниці, тим самим замінивши висновки НКК своїми власними. Закон про перевірку і Додаток до Конституції також уповноважують Апеляційну палату повністю скасовувати рішення НКК. За таких обставин Суд переконаний, що Апеляційна палата після розгляду письмової апеляції та клопотання заявниці мала повну юрисдикцію для розгляду й ухвалила детальне рішення за кожною з підстав її апеляції.

Нарешті, Суд розгляне, чи виконала Апеляційна палата вимоги щодо незалежності та неупередженості.

Щодо «видимості незалежності», то заявниця не навела жодних фактів, які могли б поставити під сумнів незалежність Апеляційної палати від виконавчої та законодавчої влади.

Суд наголошує, що членів Апеляційної палати призначають відповідно до процедури, передбаченої Законом про перевірку, на дев’ятирічний термін без права поновлення; цей термін довший, ніж термін повноважень членів НКК. Члени Апеляційної палати мають такий самий статус, як і судді Конституційного суду. Національне законодавство також гарантує, що членів Апеляційної палати призначають суддями апеляційних судів після завершення терміну їхнього повноваження.

Незмінюваність членів Апеляційної палати на посаді, попри відсутність будь-якого офіційного визнання цього, також гарантована Законом про перевірку, так само як і для членів НКК. Їх можна звільнити з посади в установленому законом порядку в разі дисциплінарного порушення. Той факт, що для членів Апеляційної палати передбачено дисциплінарне провадження, й вони мають зобов’язання щодо правил судової дисципліни й етики, не дає підстав сумніватися у їхній незалежності (див. також загальні принципи на основі рішень Суду Європейського Союзу в п. 224 вище).

Що стосується відсутності представництва суддів в Апеляційній палаті, то Суд звертає увагу на свої висновки в пунктах 299–300 вище. Він також звертає увагу на свої висновки в пункті 301 вище стосовно премії за результатами роботи за рік, призначеної 2018 року. Суд враховує передбачені законом гарантії, які також застосовуються до Апеляційної палати, а саме, що вона: (i) ухвалює рішення по суті кожної окремої справи; (ii) має повну свободу дій під час ухвалення рішень щодо своєї організаційної структури та персоналу; (iii) не виконує інструкцій або вказівок від виконавчої влади; (iv) вносить пропозицію про щорічний розподіл бюджету Парламентом без будь-якого втручання з боку виконавчої влади. Подальше спостереження за перебігом провадження здійснюють міжнародні спостерігачі, що, очевидно, є додатковою гарантією. Зрозуміло, що члени органів перевірки підпорядковані закону загалом і правилам професійної етики зокрема.

Стосовно ймовірної відсутності неупередженості заявниця не навела жодних аргументів, які можна було б розглянути по суті.

Зважаючи на викладене вище та з урахуванням конкретних обставин справи заявниці, Суд не вбачає доказів відсутності незалежності та неупередженості з боку Апеляційної палати.

Висновок

Це означає, що НКК та Апеляційна палата були незалежними й неупередженими. А отже, не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції стосовно цього питання (пункти 289 – 317).

  1. Стосовно дотримання вимоги про справедливість

Заявниця стверджувала, що в провадженні в НКК не було мінімальних процесуальних гарантій: у неї не було належної інформації про «обвинувачення», яке висунула НКК, а також не було достатньо часу для підготування належного захисту. У межах результатів адміністративного розслідування НКК не згадала про питання, що стосуються неточності щорічних майнових декларацій або можливого приховання статків.

Основним аргументом її апеляції, що стосується законного доходу її партнера, використаного для придбання квартири площею 101 кв. м, заявниця долучила до своєї заяви до Апеляційної палати два докази, а саме довідку, видану албанською компанією, з якою її партнер уклав умовний договір купівлі-продажу у 2003 році, і довідку, видану колишнім італійським роботодавцем її партнера, який підтверджує, що останній працював на компанію з 1995 до 2001 року (див. п. 52 вище). Попри те, що обидва докази мали значення для справи, Апеляційна палата відмовилася долучити їх до матеріалів справи, зазначивши у своєму рішенні нечіткі та недостатні причини.

Нарешті заявниця стверджувала, що НКК, очевидно, допитала представників компанії, з якою її партнер уклав умовний договір купівлі-продажу у 2003 році, але не повідомила про це під час судового провадження, що призвело до порушення принципу рівності процесуальних можливостей сторін.

Оцінка ЄСПЛ

Суд повторює, що його завдання не полягає в тому, щоб зайняти місце національних судів. Саме національні органи влади, зокрема суди, повинні розв’язувати проблеми тлумачення національного законодавства (див. також справу «Неждет Шахін і Періхан Шахін проти Туреччини» (Nejdet Şahin and Perihan Şahin v. Turkey) [ВП], № 13279/05, п. 49, 20 жовтня 2011 року).

Стаття 6 Конвенції не встановлює жодних правил щодо прийнятності доказів або способу, у який їх потрібно оцінювати, оскільки вони насамперед є предметом регулювання національного законодавства та національних судів (див., серед багатьох рішень, рішення у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (García Ruiz v. Spain) [ВП], заява № 30544/96, п. 28, ЄСПЛ 1999–I). Саме національні суди повинні оцінювати доречність запропонованих доказів, їх доказову цінність і тягар доведення (див. справи «Centro Europa 7 Srl та Ді Стефано проти Італії» (Centro Europa 7 Srl and Di Stefano v. Italy) [ВП], № 38433/09, п. 198, ЄСПЛ 201; «Lady SRL проти Республіки Молдова» (Lady SRL v. the Republic of Moldova), № 39804/06, п. 27, 23 жовтня 2018 року).

Суд зазначає, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, передбачає право сторін судового провадження подавати будь-які зауваження щодо своєї справи, які вони вважають доречними. Мета Конвенції полягає в тому, щоб гарантувати не права, які є теоретичними або ілюзорними, а ті, які є практичними й ефективними; право може вважатись ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження фактично «почуті», тобто належним чином розглянуті національними судами. Іншими словами, дія статті 6 полягає також у тому, щоб покласти на «суд» зобов’язання належно вивчати подання, аргументи й докази сторін без шкоди для оцінювання того, чи мають вони стосунок до справи (див., серед інших рішень, рішення у справі «Перес проти Франції» (Perez v. France) [ВП], № 47287/99, п. 80, ЄСПЛ 2004-I).

Хоча стаття 6 вимагає, щоб національні суди правильно вказували причини, на яких засновуються їх рішення, вона не вимагає детальної відповіді на всі аргументи, висунуті позивачем. Проте це зобов’язання передбачає, що сторона судового розгляду може розраховувати на конкретну й чітку відповідь на ті аргументи, які мають вирішальне значення для результату відповідного провадження (див., серед багатьох інших рішень, рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), 9 грудня 1994 року, пп. 29–30, серія A, № 303-A).

Зважаючи на ці відповідні загальні принципи, Суд визначить, чи було провадження в цілому справедливим.

Суд зазначає, що у зв’язку із внесенням заявниці до пріоритетного списку осіб, щодо яких належить провести повторне оцінювання, НКК почала адміністративне розслідування трьох декларацій, які заявниця подала відповідно до Закону про перевірку. Розслідування було розпочато відповідно до Закону про перевірку. Після його завершення НКК поінформувала заявницю про свої попередні висновки. У звіті прямо вказувалося, що було зроблено попередні висновки про те, що, серед іншого: (i) були невідповідності щодо джерела прибутку від майна; (ii) не було підтверджувальних документів, які стосуються джерел коштів, використаних для придбання майна; (iii) не було достатньо законного доходу, щоб виправдати надмірну кількість ліквідних активів протягом певних років; (iv) були невідповідності щодо частки заявниці в певних активах.

НКК зробила попередні висновки, вивчивши всі документи, отримані від різних установ, а також пояснення й інформацію, які заявниця надала у відповідь на запитання комісії. Крім того, у звіті згадано документи, які стали підставою для цих висновків. На думку Суду, інформація, яку заявниця отримала після завершення адміністративного розслідування, мала допомогти їй усвідомити серйозність попередніх висновків для підготування належного захисту.

Те, що заявниця стверджувала, що НКК утримала певні докази, є просто припущенням, яке зроблено із запізненням і не підтверджено жодними доказами.

Під час розгляду в НКК, зокрема, після того, як тягар доведення було покладено на заявницю, щоб вона спростувала попередні висновки, заявниця подала чимало аргументів на свій захист і численні письмові подання. Вона отримала доступ до матеріалів справи й методики, використаної для розрахунку витрат, із метою підготування захисту. Вона отримала час, щоб подати свою відповідь. Немає ніяких вказівок на те, що в неї не було часу й можливостей для підготування належного захисту, оскільки, як очевидно, вона не зверталася з проханням до НКК або Апеляційної палати чи не висловлювала стурбованості з цього приводу.

Суд також зазначає, що НКК мала повну юрисдикцію з усіх питань фактів і права. Її було спеціально створено для тлумачення й застосування Закону про перевірку. Для оцінки фактів дійсно були потрібні спеціальні знання або конкретний професійний досвід, тому в Законі про перевірку перелічено допоміжні органи, які можуть допомагати НКК у виконанні обов’язків. Це також було підкреслено в рішенні Конституційного суду, який також додав, що остаточне рішення ухвалює НКК. У справі заявниці НКК ухвалила рішення із зазначенням достатніх причин для її звільнення з посади судді.

Отримавши повідомлення про рішення НКК, заявниця, інтереси якої, як і раніше, представляв обраний нею адвокат, подала розлогу апеляцію до Апеляційної палати, оскаржуючи, крім того, фактичні докази, які стали підставою для її звільнення. Вона також подала додаткові письмові заяви. З рішення Апеляційної палати зрозуміло, що вона по пунктах розглянула підстави апеляції заявниці та ретельно вивчила висновки фактів і закону, зроблені НКК, відповідно дотримуючись вимоги щодо «повної юрисдикції» в цьому провадженні, як автономно визначено у світлі предмета й мети Конвенції (див. справу Рамоса Нуньєс де Карвальо е Са, згадано вище, п. 177). Вдруге вивчивши факти й матеріали справи, Апеляційна палата підтвердила деякі висновки, зроблені НКК, замінила оцінку НКК своєю власною та скасувала деякі інші висновки НКК. Суд вважає, що Апеляційна палата діяла відповідно до статті F Додатка до Конституції та Закону про перевірку, який передбачав, що вона може підтримати, змінити або скасувати рішення НКК.

У зв’язку з цим Суд вважає, що Апеляційна палата надала достатні причини для свого рішення, відповідаючи на кожну з підстав апеляції заявниці. Суд також вважає, що Апеляційна палата зазначила достатні причини для відмови від прийняття нових доказів, поданих заявницею. Стаття 6 вимагає, щоб національні суди належно зазначали причини, на яких ґрунтуються їх рішення. Це зобов’язання передбачає, що сторона провадження може розраховувати на конкретну й чітку відповідь на ті аргументи, які мають вирішальне значення для результату провадження, що розглядається.

У світлі всіх зазначених вище обставин Суд робить висновок, що не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо справедливості провадження (пункти 324 — 336).

  1. Стосовно дотримання вимоги про відкриті слухання в Апеляційній палаті

Заявниця стверджувала, що Апеляційна палата мала провести відкрите слухання в її справі з урахуванням викладених нею підстав для апеляції, які стосувалися питань фактів і права. Закон про перевірку не передбачав можливості проведення відкритих слухань в Апеляційній палаті, і вона не могла подати відповідний запит. Не було жодних виняткових обставин, які б виправдовували відмову від відкритого слухання в Апеляційній палаті.

Оцінка ЄСПЛ

Суд постановив, що право на відкрите слухання відповідно до пункту 1 статті 6 передбачає право на усне слухання справи щонайменше в одній інстанції (див., зокрема, рішення у справі «Фішер проти Австрії» (Fischer v. Austria), 26 квітня 1995 року, п. 44, серія A № 312). Відсутність слухання в другій або третій інстанції може бути виправдана особливостями провадження за умови, що слухання відбулося в першій інстанції (див. рішення у справі «Саломонссон проти Швеції» (Salomonsson v. Sweden), № 38978/97, п. 36, 12 листопада 2002 року). Хоча це не має стосунку до цієї справи, Суд натомість зазначає, що відсутність відкритого слухання у першій інстанції може бути виправлене, якщо провести відкрите слухання на стадії апеляції, за умови, що сфера застосування апеляційного провадження поширюється на питання фактів і права (див., наприклад, у контексті дисциплінарних проваджень справу «Бутерлевічюте проти Литви» (Buterlevičiūtė v. Lithuania), № 42139/08, пп. 52–54, 12 січня 2016 року).

Хоча зобов’язання щодо проведення слухання не є абсолютним, Суд постановив, що в контексті дисциплінарних проваджень щодо суддів, з урахуванням того, що поставлено на карту, а саме впливу можливих покарань на життя та кар’єру відповідних осіб і фінансових наслідків, відмова від усного слухання має бути винятковим заходом і повинна бути належно виправдана у світлі судової практики (див. справу Рамоса Нуньєс де Карвальо е Са, згадано вище, п. 210).

Стосовно цієї справи Суд, по-перше, зазначає, що НКК, яка була незалежною та неупередженою, провела відкрите слухання, на якому заявницю представляв адвокат, обраний нею, та де вона виступила з усними заявами й надала додаткові докази у письмовій формі (порівняно зі справою Рамоса Нуньєс де Карвальо е Са, згадано вище, п. 209). Щоб вивчити ці додаткові докази, НКК довелося б відкласти засідання без ухвалення рішення у справі заявниці.

По-друге, в апеляції заявниці та додаткових письмових матеріалах немає вказівок на те, що вона просила про проведення відкритого слухання щодо апеляції (порівняно зі справою Рамоса Нуньєс де Карвальо е Са, згадано вище, п. 209). Хоча Закон про перевірку безпосередньо не передбачає й не забороняє можливість проведення відкритого слухання в Апеляційній палаті, Суд зазначає, що органи перевірки застосовують також процедури, викладені в Законі про адміністративні суди, якщо такі процедури не встановлено в Законі про перевірку. У розділі 51 Закону про адміністративні суди перелічено умови проведення відкритого слухання щодо апеляції. Попри відсутність запиту від заявниці, Апеляційна палата вказала у своєму рішенні достатні причини для того, щоб не проводити відкрите слухання в її справі.

Врешті, Суд визначить, чи потрібно проводити відкрите слухання щодо апеляції, попри проведення відкритого слухання в НКК і відсутність відповідного запиту від заявниці в Апеляційній палаті. У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявниця мала багато можливостей подати свою справу в Апеляційну палату в письмовій формі (порівняйте справу Вілхо Ескелінена, згадано вище, п. 74). Підстави для апеляції стосувалися здебільшого юридичних питань або радше технічних питань щодо оцінювання активів, хоча це питання можна було б успішно розглянути на основі лише матеріалів справи (див. з відповідними змінами справу «Варела Ассаліно проти Португалії» (Varela Assalino v. Portugal) (рішення), № 64336/01, 25 квітня 2002 року; «Шулер-Зграгген проти Швейцарії» (Schuler-Zgraggen v. Switzerland), 24 червня 1993 року, п. 58, серія A, № 263). Провадження не вимагало заслуховування свідків або надання інших усних свідчень. Зважаючи на викладене вище, Суд не вважає, що характер провадження вимагав відкритого слухання щодо апеляції в Апеляційній палаті.

Відповідно порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в частині відсутності відкритого слухання в Апеляційній палаті не було. (пункти 339-344).

  1. Дотримання принципу правової визначеності

Заявниця стверджувала, що Закон про перевірку не передбачає якихось конкретних законодавчих обмежень щодо оцінювання активів. Це дозволило органам перевірки вивчити операції, що відбувалися в дуже далекому минулому, що призвело до необґрунтованого перенесення тягаря доведення. Врешті, заявницю звільнили з посади у зв’язку з обставинами й фактами, що виникли ще в 1990-х роках, щоб виправдати придбання квартири коштом доходів її партнера. Дуже широкі часові межі процесу перевірки поставили заявницю в неможливе становище з об’єктивних причин.

Оцінка ЄСПЛ

Суд постановив, що всі строки позовної давності слугують кільком важливим цілям, а саме забезпеченню правової визначеності й остаточності, захисту потенційних відповідачів від застарілих вимог, проти яких може бути важко протидіяти, і запобіганню будь-якої несправедливості, яка могла б виникнути, якби суди були зобов’язані ухвалювати рішення щодо подій, які відбувалися в далекому минулому, на основі свідчень, які могли стати ненадійними й неповними з плином часу. Терміни позовної давності – спільна риса національних правових систем Договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших правопорушень (див. справу Олександра Волкова, згадано вище, п. 137).

Проте Суд вважає, що варто також враховувати особливості широко застосовних процесів аудиту активів. На думку Суду, з урахуванням того, що особисті або сімейні статки зазвичай накопичуються протягом трудового життя, встановлення жорстких часових обмежень для оцінювання статків значно обмежило б і вплинуло на здатність органів влади оцінювати законність усіх статків, набутих протягом професійної кар’єри особою, яка проходить перевірку. У зв’язку з цим оцінювання статків має певні особливості на відміну від звичайних дисциплінарних розслідувань, які потребують надання державі-відповідачу більшої гнучкості в застосуванні встановлених законом обмежень, сумісних із метою відновлення та зміцнення довіри суспільства до системи правосуддя та забезпечення високого рівня доброчесності, якого очікують від представників судової системи. Це особливо правильно в контексті Албанії, де попередня перевірка майнових декларацій не була особливо ефективною. Врешті, це також може бути питанням тлумачення того, коли саме в цьому контексті могло трапитися конкретне дисциплінарне порушення, тобто – у момент початкового набуття статків або пізніше, коли про них було повідомлено під час періодичного декларування статків. Водночас така гнучкість не може бути необмеженою, а наслідки для правової визначеності та прав заявниці відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції варто розглядати індивідуально.

Щодо цієї справи Суд зазначає, що судова кар’єра заявниці почалася 1995 року та безперервно тривала до її усунення з посади 2018 року. Суперечливі висновки проти неї засновувалися на інформації в її контрольній майновій декларації та попередніх майнових деклараціях, поданих нею та її партнером. Мета оцінювання статків полягала в перевірці законності джерела їх набуття та перевірці правдивості даних у контрольній майновій декларації порівняно з попередніми щорічними майновими деклараціями. Саме через це органи перевірки використовували як доказ попередні щорічні майнові декларації, які заявниця подала до HIDAACI, щоб гарантувати, що всі статки, включно із законними фінансовими джерелами, які слугували підґрунтям для їх набуття, були точно розкриті й обґрунтовані.

Органи перевірки вивчали статки, основні фінансові джерела яких були забезпечені в 1990-х або 2000-х роках. Зрозуміло, що заявниця була в досить скрутному становищі, щоб виправдати законний характер фінансових джерел, через нестачу часу і потенційну відсутність підтверджувальних документів. Проте ця ситуація частково пояснювалася тим, що сама заявниця не повідомила про відповідне майно під час його придбання, що було значно ближче за часом до періоду, протягом якого нею та її партнером було забезпечено основні фінансові джерела. Крім того, Суд зазначає, що пункт 2 розділу 32 Закону про перевірку передбачає обставини, які пом’якшують відповідальність, якщо для особи, яку перевіряють, об’єктивно неможливо надати підтверджувальні документи. Щодо справи заявниці органи перевірки встановили, що заявниця не надала жодних підтверджувальних документів, які виправдовують існування об’єктивної неможливості продемонструвати законний характер доходу її партнера з 1992 до 2000 року. Суд також вважає важливим взяти до відома висновок Апеляційної палати про те, що заощаджень партнера заявниці, навіть якби вони були враховані відповідно до вимог, було б недостатньо для придбання вказаного майна.

Суд також повторює, що для цілей «цивільно-правової» частини пункту 1 статті 6 Конвенції те, що тягар доведення перейшов на заявницю під час процедури перевірки після того, як НКК надала доступ до попередніх висновків, отриманих у результаті завершення розслідування та доказів у матеріалах справи, саме собою не було свавільним (див. рішення у справі «Гогітідзе та інші проти Грузії» (Gogitidze and Others v. Georgia), № 36862/05, п. 122, 12 травня 2015 року в контексті провадження про конфіскацію майна; з відповідними змінами справу «Грейсон і Барнхем проти Сполученого Королівства» (Grayson and Barnham v. the United Kingdom), № 19955/05 і 15085/06, пп. 37–49, 23 вересня 2008 року, в контексті постанови про конфіскацію в справах про торгівлю наркотиками).

Отже, Суд вважає, що, беручи до уваги процес оцінювання особистих або сімейних статків, накопичених протягом професійного життя судді, пом’якшувальні обставини, передбачені в Законі про перевірку, неподання заявницею документів, що підтверджують об’єктивну неможливість продемонструвати законний характер доходу її партнера та її власне неповідомлення про майно в момент його придбання, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо стверджуваного порушення принципу правової визначеності не було (пункти 348-352).

Б. Стосовно стверджуваного порушення статті 8 Конвенції

Заявниця скаржилася на порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з її незаконним звільненням з посади та довічною забороною на юридичну практику.

І. Критерії прийнятності

1.Стосовно скарги на звільнення заявниці з посади

Заявниця стверджувала, що її звільнення з посади відповідало порогу для досягнення критеріїв, викладених у справі Денісов проти України» ((Denisov v. Ukraine) [ВП], № 76639/11, п. 60, 25 вересня 2018 року), у результаті чого стаття 8 була застосовна. Вона оскаржила в Апеляційній палаті своє звільнення, наслідки якого були очевидні для її особистого життя. За таких обставин вона вичерпала всі національні засоби правового захисту.

Оцінка ЄСПЛ

У справі Денісова (цитовано вище) Велика палата підтвердила, що трудові спори не вилучені зі сфери «приватного життя» за змістом статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які такі спори можуть вплинути внаслідок звільнення, пониження, відмови в доступі до професії або інших аналогічних несприятливих заходів. До цих аспектів належать: (i) «внутрішнє коло» заявника; (ii) можливість заявника налагоджувати й розвивати відносини з іншими людьми; (iii) соціальна й професійна репутація заявника. Проблема приватного життя зазвичай виникає в такій суперечці двома шляхами: через основні причини оскаржуваних заходів (у цьому випадку Суд застосовує підхід, що засновується на причинах), або в певних випадках – через наслідки для приватного життя (у цьому випадку Суд застосовує підхід, що засновується на наслідках – там само, п. 115).

У разі застосування підходу, що ґрунтується на наслідках, рівень суворості з огляду на всі наведені аспекти набуває вирішального значення. Саме заявник має переконливо показати, що цього рівня було досягнуто у його справі. Заявник має надати докази, які підтверджуватимуть наслідки оскаржуваного заходу. Суд лише визнає, що стаття 8 Конвенції є застосовною лише за умови, коли ці наслідки дуже серйозні та значною мірою впливають на його приватне життя (див. справу Денісова, цитовано вище, п. 116).

Суд установив критерії для оцінювання суворості або серйозності стверджуваних порушень у різних нормативно-правових контекстах. Страждання заявника належить оцінювати через порівняння його життя до та після вжиття відповідного заходу. Суд також вважає, що під час визначення серйозності наслідків у справах, пов’язаних із трудовими відносинами, доцільно оцінити суб’єктивне сприйняття заявника на фоні об’єктивних обставин конкретної справи. Цей аналіз повинен охоплювати як матеріальний, так і нематеріальний вплив стверджуваного заходу. Проте саме заявник має визначити й обґрунтувати характер і ступінь своїх страждань, які повинні мати причинно-наслідковий зв’язок з оскаржуваним заходом. З огляду на правило щодо вичерпання національних заходів правового захисту, основні елементи таких тверджень мають бути належно доведені до відома національних органів влади, до компетенції яких належить розв’язання такого питання (див. справу Денісова, цитовано вище, п. 117).

Суд зазначає, що під час оцінювання застосовності статті 8 у цій справі зазначене положення не може застосовуватися у межах підходу, що базується на таких мотивах: звільнення заявниці з посади судді пов’язане з її посадою й не мало стосунку до її приватного життя. Хоча набуття або створення майна можна розглядати як аспект приватного життя, до дисциплінарної відповідальності можуть призвести не кількість або розмір статків чи спосіб життя особи, а її нездатність обґрунтувати законність джерела, використаного для придбання або створення майна, а також для забезпечення суспільної довіри до її доброчесності. У будь-якому випадку Суд вважає, що аудит активів не торкається інтимного аспекту приватної поведінки, яка розглядається як порушення етичних норм (порівняно зі справою «Озпинар проти Туреччини» (Özpınar v. Turkey), № 20999/04, 19 жовтня 2010 року).

Що стосується підходу, який ґрунтується на наслідках, Суд зазначає таке. Заявницю звільнили з посади судді відповідно до Закону про перевірку; вона втратила всю свою заробітну плату після набуття чинності рішенням (див. рішення у справі «Полях та інші проти України» (Polyakh and Others v. Ukraine), згадано вище, пп. 208–09; порівняно зі справою «J.B. та інші проти Угорщини» (J.B. and Others v. Hungary) (рішення), № 45434/12 та два інших, пп. 132–33, 27 листопада 2018 року; «Камелія Богдан проти Румунії» (Camelia Bogdan v. Romania), № 36889/18, пп. 85–86, 20 жовтня 2020 року). Це, без сумніву, мало серйозні наслідки для її «внутрішнього кола», тобто для добробуту її та її сім’ї. Крім того, органи перевірки додатково вивчили її професійну компетентність і виявили, що вона підірвала довіру суспільства до системи правосуддя (на відміну від ситуації у справі J.B. та інші проти Угорщини (рішення). Ще одним наслідком цього висновку є те, що в очах суспільства заявниця зазнавала та досі зазнає стигматизації як не гідна виконувати судові функції.

З урахуванням цих зауважень Суд вважає, що стаття 8 Конвенції може застосовуватися в цій справі, а тому відхиляє заперечення Уряду.

Встановивши, що стаття 8 може бути застосована в цій справі, Суд повторює, що заявниця оскаржила рішення НКК, подавши апеляційну заяву до Апеляційної палати. У докладному обґрунтуванні апеляції було оскаржено кожен висновок НКК, який призвів до її звільнення, що вплинуло на її право на повагу до її приватного життя. Апеляційна палата не відмовилася від юрисдикції в цій справі, але розглянула справу по суті відповідно до Закону про перевірку.

З урахуванням викладеного вище, на основі засобу правового захисту, передбаченого в Законі про перевірку, Суд робить висновок, що заявниця по суті подала свої скарги згідно зі статтею 8, а тому виконала вимоги пункту 1 статті 35 Конвенції. Отже, заперечення Уряду про невичерпання національних засобів правового захисту має бути відхилено.

Наголошуючи на тому, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції, Суд оголошує її прийнятною (пункти 359- 367).

  1. Стосовно скарги заявниці на довічну заборону юридичної практики

Заявниця стверджувала, що в неї була ліцензія на заняття юридичною практикою. Однак суть її скарги полягала в тому, що вона ризикувала втратити адвокатський статус відповідно до Закону про адвокатську діяльність без будь-якої можливості стати членом Палати адвокатів.

Оцінка ЄСПЛ

Суд повторює, що для того, щоб мати можливість подати скаргу відповідно до статті 34, особа повинна мати можливість стверджувати, що вона є жертвою порушення прав, викладених у Конвенції. Щоб заявити, що вона є жертвою порушення прав, оскаржуваний захід має безпосередньо торкатися такої особи: Конвенція не передбачає подання позову для тлумачення прав, які містяться в ній, і не дозволяє окремим особам подавати скаргу на будь-яке положення національного законодавства просто тому, що вони вважають, що воно може суперечити Конвенції, навіть якщо не має на них безпосереднього впливу. Проте особа може заявити, що закон порушує її права у випадку відсутності індивідуальних можливостей щодо його дотримання, якщо від неї вимагається змінити поведінку, інакше вона ризикує зазнати судового переслідування, або якщо ця особа є членом класу людей, які ризикують зазнати безпосереднього впливу законодавства (див., наприклад, справи «Тенасе проти Молдови» (Tănase v. Moldova) [ВП], № 7/08, п. 104, ЄСПЛ 2010, і цитовані там посилання; «Мішо проти Франції» (Michaud v. France), № 12323/11, п. 51, ЄСПЛ 2012).

Суд зазначає, що в цій справі провадження регулювалося та завершилося відповідно до Закону про перевірку. Органи перевірки не ухвалювали жодних рішень щодо права заявниці займатись адвокатською практикою; вони також не згадували, навіть опосередковано, положення Закону про адвокатську діяльність. Крім того, заявниця стверджувала, що в неї була ліцензія на заняття юридичною діяльністю. У цій ситуації Суд підкреслює, що вона не може стверджувати, що є жертвою порушення її прав, які передбачені в статті 8 Конвенції.

Те, що заявниця стверджує, що стане потенційною жертвою в майбутньому через ризик втратити адвокатський статус відповідно до Закону про адвокатську діяльність, є простою підозрою або припущенням з її боку. На цей час на неї не вплинуло ухвалене проти неї несприятливе індивідуальне рішення. Суд вважає, що вона може оскаржити будь-яке несприятливе рішення, яке Палата адвокатів може ухвалити проти неї в майбутньому, у суді, й відповідно надати державі-відповідачу можливість усунути будь-які стверджувані порушення її прав за Конвенцією, як того потребує пункт 1 статті 35 Конвенції. Крім того, заявниця не показала, що сфера застосування Закону про адвокатську діяльність була конкретно спрямована проти суддів чи прокурорів, щодо яких було винесено рішення під час процедури перевірки (порівняйте й зіставте цитовані вище справи Тенасе та «Сейдич і Фінци проти Боснії і Герцеговини» (Sejdić and Finci v. Bosnia and Herzegovina) [ВП], № 27996/06 і 34836/06, ЄСПЛ 2009). Загалом, заявниця не повинна буде змінювати будь-яку поведінку відповідно до Закону про адвокатську діяльність; на неї поширюватимуться встановлені вимоги цього закону.

Відповідно Суд вважає, що за обставин зазначеної справи ця скарга є несумісною з огляду на її обставини, а тому має бути відхилена відповідно до пунктів 3 (а) і 4 статті 35 Конвенції.(пункти 370 — 373).

ІІ. Щодо суті

Суд також перевірить, чи відбувалося у зв’язку зі звільненням заявниці з посади втручання в її право на повагу до її приватного життя, і якщо так, то чи було втручання виправданим.

  1. Чи було втручання

Заявниця стверджувала, що рішення про її звільнення з посади судді було втручанням відповідно до статті 8 Конвенції.

Оцінка Суду

З огляду на міркування в пунктах 363 та 364 вище щодо застосовності статті 8 Конвенції Суд вважає, що в результаті звільнення заявниці з посади відбулося втручання в право на повагу до її приватного життя. (див., наприклад, згадану вище справу Озпинар, пп. 47–48, і справу «Куликов та інші проти України» (Kulykov and Others v. Ukraine), № 5114/09 і 17 інших, п. 138, 19 січня 2017 року).

Зазначене вище втручання буде порушенням статті 8 Конвенції, якщо його не можна виправдати згідно з пунктом 2 статті 8 як таке, що «відповідає закону» й має одну або кілька законних цілей, перелічених у ньому, і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення поставленої мети або цілей (див. рішення у справі «Янкаускас проти Литви» (Jankauskas v. Lithuania, № 2), № 50446/09, п. 71, 27 червня 2017 року).

  1. Чи втручання «відповідало закону»

Заявниця стверджувала, що нормативним положенням Закону про перевірку не вистачає чіткості та зрозумілості. Зокрема, не було розуміння методу, який використовували органи перевірки для розрахунку витрат на проживання та дорожніх витрат. Закон про перевірку також не містив визначення фрази «підрив довіри суспільства до системи правосуддя». Його тлумачення та застосування надавали органам перевірки широку свободу розсуду. Відповідно не було ситуації, яка б призвела до конфлікту інтересів згідно з національним законодавством у зв’язку з участю заявниці в колегії Конституційного суду, яка розглянула конституційну апеляцію, подану представником громадськості. Органи перевірки мали необмежену свободу дій у тлумаченні й застосуванні Закону про перевірку в справі заявниці.

Оцінка Суду

Термін «відповідно до закону» потребує, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві. По-друге, йдеться про якість відповідного закону, який має бути доступним для зацікавленої особи й передбачуваним із погляду його наслідків (див. також справу «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (Fernández Martínez v. Spain) [ВП], № 56030/07, п. 117, ЄСПЛ 2014 (витяги)). Щоб закон відповідав вимозі щодо передбачуваності, він повинен із достатньою точністю визначати умови, за яких може застосовуватися захід, щоб відповідна особа – за необхідності з відповідними порадами – могла регулювати свою поведінку (див. як нещодавній приклад справу «Алтай проти Туреччини» (Altay v. Turkey, № 2), № 11236/09, п. 54, 9 квітня 2019 року).

Суд зазначає, що після вивчення критеріїв повторного оцінювання заявницю звільнили з посади з двох основних причин. По-перше, що стосується оцінювання статків, з’ясувалося, що вона надала неправдиву декларацію та приховала квартиру площею 101 кв. м. По-друге, що стосується оцінювання професійної компетентності, заявниця підірвала довіру суспільства, не заявивши відвід від розгляду конституційної скарги. Суд розгляне кожну з наведених нижче підстав, щоб визначити, чи втручання відбувалося відповідно до закону.

Що стосується розкриття неправдивої інформації та приховання квартири площею 101 кв. м, то Суд зазначає, що рішення органів перевірки ґрунтувалися на Законі про перевірку й попередньому законодавстві про розкриття інформації щодо статків. Крім того, що Закон про перевірку був опублікований, він також передбачав провадження щодо конституційного перегляду. Суд вважає, що втручання відповідало якісним вимогам доступності та передбачуваності.

Стосовно висновку про те, що заявниця підірвала довіру суспільства до системи правосуддя, Суд зазначає, що хоча ця підстава для звільнення з посади сформульована в досить загальних термінах, нерідко таке положення є в дисциплінарному законодавстві та правилах судової дисципліни. Це положення звичайно варто розглядати та тлумачити разом з іншими конкретнішими дисциплінарними правилами, що діють у відповідний момент і передбачають покарання за порушення етичного або професійного характеру. У цій справі підстави, передбачені в Законі про перевірку, було доповнено законодавчими положеннями, які діяли у відповідний момент і регулювали відвід суддів Конституційного суду й інших суддів, а саме пунктом 1 (c) розділу 36 Закону про Конституційний суд і статті 72 ЦПК, на які НКК та Апеляційна палата посилалися у своїх рішеннях. За цих обставин Суд вважає, що втручання було досить передбачуваним.

Суд упевнений, що втручання в приватне життя заявниці відповідало закону, як того потребує пункт 2 статті 8 Конвенції. У зв’язку з цим Суд розгляне нижче, чи мало таке втручання одну або кілька законних цілей, перелічених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення зазначеної мети або цілей.

  1. Чи мало втручання законну мету

Заявниця стверджувала, що втручання не мало законної мети. Законної мети, зазначеної в аргументах Уряду, а саме очищення судової системи від корупції, можна було досягнути менш нав’язливими засобами, наприклад через обов’язкове підготування суддів. Європейська комісія не закликала до повсюдної перевірки чинних суддів і прокурорів з метою викорінення корупції.

 Оцінка Суду

Суд зазначає, що Звіт про оцінювання посилався на низку опитувань громадської думки й численні звіти, які показали високий рівень корупції в системі правосуддя. У зв’язку з цим GRECO також підкреслювала великі масштаби корупції в судовій системі у своїх звітах із 2002 року.

Важливо, що мета Закону про перевірку, як зазначено в статті 1, полягає в тому, щоб «гарантувати належне функціонування верховенства права, справжню незалежність системи правосуддя, а також відновлення довіри суспільства до установ [цієї] системи». Венеційська комісія також зазначила, що перевірка суддів і прокурорів «не тільки виправдана, але й необхідна для захисту [країни] від лиха корупції, і якщо її не усунути, вона може повністю зруйнувати судову систему». Конституційний суд також додав, що будь-які обмеження, які накладаються Законом про перевірку, були виправдані суспільними інтересами щодо зниження рівня корупції та відновлення довіри суспільства до системи правосуддя, що своєю чергою було пов’язано з інтересами національної безпеки, громадського порядку та захисту прав і свобод інших людей.

За цих обставин Суд не бачить підстав сумніватися в тому, що мета Закону про перевірку загалом і втручання у справу заявниці зокрема відповідала цілям, визначеним у рішенні Конституційного суду та була в інтересах національної безпеки, суспільної безпеки й захисту прав і свобод інших осіб, як зазначено в пункті 2 статті 8 (див. також справу Івановські, згадано вище, 179).

  1. Чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві»

Заявниця стверджувала, що її звільнення з посади було непропорційним. Органи перевірки не надали вагомих причин, що виправдовують її звільнення з посади. Вони не вважали, що вона зіткнулася з об’єктивною неможливістю показати законні джерела доходу, який її партнер заробив понад двадцять років тому. Крім того, органи перевірки широко витлумачили національне законодавство й несправедливо дійшли висновку, що вона була стороною договорів про недобудовану нерухомість від 2003 і 2005 років.

На її думку, витрати на життя її партнера в 1990-ті роки було визначено неправильно на основі даних Італійського інституту статистики за 2002–2004 роки. Деякі витрати на відрядження були свавільно покладені на неї, навіть якщо вони були витрачені з діловою метою й оплачені установами, що приймали.

Органи перевірки вийшли за межі, встановлені Законом про перевірку, і звільнили її через щорічні майнові декларації, які вона подавала до HIDAACI та щодо яких було отримано позитивну оцінку. Закон про перевірку не містив визначення фрази «підрив довіри суспільства до системи правосуддя». Його тлумачення та застосування надавали органам перевірки широку свободу розсуду. Відповідно до національного законодавства не було ситуації, що призвела до конфлікту інтересів. Окрім того, органи перевірки виокремили тільки один епізод у її 20-річній кар’єрі.

На думку заявниці, не було жодних процесуальних гарантій для запобігання свавільному застосуванню Закону. У законодавстві не встановлено відповідну шкалу покарань за дисциплінарні проступки, а також не розроблено правила, що забезпечують їх застосування згідно з принципом пропорційності.

Оцінка Суду

Суд повторює, що будь-яке втручання в право на повагу до приватного життя буде вважатися «необхідним у демократичному суспільстві» для законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній потребі», зокрема, якщо воно пропорційне законній меті, а причини, наведені національною владою для його обґрунтування, є «відповідними та достатніми» (див., наприклад, справу Фернандеса Мартінеса, згадано вище, п. 124; справу «Дубська та Крейзова проти Чеської Республіки» (Dubská and Krejzová v. Czech Republic) [ВП], № 28859/11 і 28473/12, п. 174, 15 листопада 2016 року). У той час як національні органи влади повинні провести первинне оцінювання необхідності, остаточне оцінювання того, чи є наведені причини втручання доречними й достатніми, залишається предметом розгляду Суду відповідності вимогам Конвенції (наприклад, див. справу Полях та інші, згадано вище, п. 283).

Суд також зазначає, що звільнення з посади є серйозним, якщо не найсерйознішим дисциплінарним покаранням, яке може бути застосовано для особи. Застосування такого заходу, який негативно позначається на приватному житті людини, вимагає розгляду переконливих доказів, що стосуються етичних норм, доброчесності та професійної компетентності людини.

У цій справі, як зазначено в пунктах 391 і 392 вище, Суд вважає, що Закон про перевірку набрав чинності після Звіту про оцінювання та Стратегії реформування, а також істотних поправок до Конституції. Це була реакція на тривожний рівень корупції в судовій системі за оцінкою національного законодавчого органу й інших незалежних спостерігачів, а також на нагальну необхідність боротьби з корупцією, що було також підкреслено в рішенні Конституційного суду. Суд уважає, що за таких обставин реформа системи правосуддя, яка передбачає позачергову перевірку всіх чинних суддів і прокурорів, відповідала «нагальній суспільній потребі».

Залишається відповісти на запитання про те, чи не вийшла національна влада за межі свободи розсуду держави-відповідача за обставин справи заявниці. Отже, Суд розгляне, чи здійснили органи перевірки окреме оцінювання підстав, які призвели до застосування дисциплінарного покарання у вигляді звільнення з посади, а саме оцінювання статків і професійної компетентності.

Суд зазначає, що органи перевірки вивчили контрольну майнову декларацію заявниці. Згідно із Законом про перевірку, від заявниці вимагалось обґрунтувати основні законні джерела, які були підставою для набуття статків. Суд повторює, що відповідно до зобов’язань Албанії за міжнародним договірним правом вимога розкривати інформацію про статки й обґрунтовувати їх законне походження була закріплена у внутрішньому законодавстві з 2003 року, яке також передбачає покарання за нерозголошення даних про статки або неправдиву інформацію про них. Це причина, через яку Закон про перевірку, як це було додатково підтверджено Апеляційною палатою, передбачав використання попередніх майнових декларацій як доказів для перевірки правдивості контрольної майнової декларації (див. пп. 136 та 188 вище).

Що стосується квартири площею 101 кв. м, то Апеляційна палата підтвердила висновок НКК про те, що заявниця заповнила неправдиву декларацію та приховала майно. Щодо її аргументів про те, що органи перевірки неправильно витлумачили закон, Суд вважає, що саме національні органи влади, а особливо суди, повинні тлумачити національне законодавство. Якщо тлумачення не є свавільним або явно необґрунтованим, роль Суду обмежується перевіркою сумісності з Конвенцією наслідків такого тлумачення (див. серед інших джерел справу «Радомілья та інші» (Radomilja and Others) [ВП], згадано вище, п. 149). Суд зазначає в цій справі, що два активи заявниці було придбано на підставі договору про недобудовану нерухомість, який у тлумаченні органів перевірки був і продовжує лишатися одним зі способів набуття права власності відповідно до законодавства Албанії. Після ретельного вивчення доказів у матеріалах справи органи перевірки зробили висновок, що заявниця також була стороною основних договорів, які слугували підставою для придбання квартири площею 101 кв. м, інформацію про яку вона не розкривала до 2011 року. Суд не вбачає нічого свавільного або явно необґрунтованого в рішеннях національних органів. До того ж Суд зазначає, що, згідно з Бангалорськими принципам поведінки суддів, судді, які за родом своєї роботи вважаються гарантами верховенства права, повинні відповідати особливо високим стандартам доброчесності в особистих справах поза судом – бути «бездоганними з погляду розумного спостерігача» – для того, щоб зберегти та зміцнити довіру суспільства й «підтвердити віру людей у доброчесність судової влади».

Що стосується наявності достатнього та законного доходу для придбання відповідної власності, який сприяв придбанню квартири площею 101 кв. м, Суд також зазначає, що Апеляційна палата встановила, що заявниця та її партнер не мали достатнього доходу.

Що стосується визначення фінансового становища заявниці, то Суд зазначає, що Апеляційна палата здійснила повторне оцінювання активів і пасивів заявниці та її партнера, встановивши, що в них не було законного доходу, щоб виправдати наявність ліквідних активів. Оскільки оцінювання зосереджувалося на фактах, які стосуються видатків на проживання та дорожніх витрат, і проводилося на основі доказів, вивчених органами перевірки, завдання Суду, як зазначено також у пункті 402 вище, не полягає в тому, щоб замінити своїм висновком висновки національних органів влади. Суд також бере до відома висновок Апеляційної палати про те, що заявниця не розкрила походження грошей на її рахунках в іноземному банку, відсутність доказів будь-яких банківських переказів і те, що її партнер не зміг у належний термін повідомити про отриману велику суму грошових коштів усупереч положенням закону.

Що стосується оцінювання професійної компетентності, Апеляційна палата підтримала висновок НКК про те, що заявниця не скористалася можливістю заявити відвід від участі в конституційному провадженні, що підірвало довіру суспільства до системи правосуддя. Зважаючи на рішення НКК та Апеляційної палати, а також на обставини цієї справи, Суд вважає, що через зазначені нижче причини органи перевірки не навели достатніх підстав для обґрунтування такого висновку. По-перше, батько заявниці був членом колегії апеляційного суду, який постановив, що кримінальне переслідування певних осіб, визнаних винними в підробці документів у першій інстанції, закінчилося. Отже, колегія апеляційного суду не розглянула справу по суті й не ухвалила рішення за обвинуваченням у підробці документів. Щодо заявниці, то її викликали розглянути конституційну скаргу, яка стосується окремого цивільного провадження. По-друге, оскільки ні в неї, ні в її батька не було будь-якого іншого особистого конфлікту інтересів у будь-якому з проваджень, Суд не вважає, що органи перевірки достатньою мірою продемонстрували наявність сумнівів у неупередженості заявниці. Суд враховує, що хоча Договірні держави зобов’язані організувати свою правову систему так, щоб забезпечити дотримання вимог права на справедливий судовий розгляд, неупередженість, без сумніву, є однією з найважливіших вимог, а автоматична дискваліфікація судді, що має кровні зв’язки з іншим суддею, який заслуховував іншу серію судових проваджень, що стосуються однієї або всіх сторін провадження, не завжди необхідна, особливо для країни розмірів Албанії (див. щодо застосування цього принципу справи «Дорожко та Пожарський проти Естонії» (Dorozhko and Pozharskiy v. Estonia), № 14659/04 і 16855/04, п. 53, 24 квітня 2008 року; «Рамляк проти Хорватії» (Ramljak v. Croatia), № 5856/13, пп. 29–42, 27 червня 2017 року; «Ніколас проти Кіпру» (Nicholas v. Cyprus), № 63246/10, пп. 62–65, 9 січня 2018 року; «Куліас проти Кіпру» (Koulias v. Cyprus), № 48781/12, пп. 61–66, 26 травня 2020 року). По-третє, немає жодних вказівок на те, що сторони конституційного провадження заперечували проти участі заявниці в колегії, навіть попри те, що вона мала те саме прізвище, що і її батько.

Попри зазначені вище причини, що стосуються оцінювання професійної компетентності заявниці, Суд вважає, що висновки, зроблені Апеляційною палатою щодо оцінювання активів, як описано в пунктах 407–09 вище, і враховані в сукупності, були досить серйозними відповідно до національного законодавства й самі могли виправдати звільнення заявниці з посади.

Суд також вважає, що з урахуванням індивідуальних висновків національних судів у пунктах 407–09 вище звільнення заявниці з посади судді Конституційного суду було пропорційним. Дійсно, Закон про перевірку передбачає два типи дисциплінарних покарань: звільнення з посади або відсторонення з посади із зобов’язанням відвідувати обов’язкове навчання. Суд постановив, серед іншого, що відсутність відповідної шкали покарань за дисциплінарні проступки може суперечити принципу пропорційності (див. рішення у справі Олександра Волкова, п. 182). У зв’язку з цим Суд повинен підкреслити, що Закон про Конституційний суд передбачає більш детальну ієрархію дисциплінарних покарань, які будуть застосовуватися після завершення звичайного дисциплінарного провадження. Однак процедури перевірки мають своєрідний характер, попри схожість, яку вони мають зі звичайним дисциплінарним провадженням. Вони були запроваджені у відповідь на ймовірну повсюдну присутність корупції в системі правосуддя, щоб позбавити її від корумпованих елементів і зберегти здорову частину системи. За виняткових обставин, що передували ухваленню Закону про перевірку, як також зазначено в пунктах 391, 392 і 404 вище, Суд вважає, що більш обмежена шкала покарань відповідає духу процесу перевірки в разі, якщо особа не відповідає одному з трьох критеріїв, закладених у Законі про перевірку.

Суд також наголошує, що, відповідно до Закону про статус суддів і прокурорів, звільнення заявниці з посади призвело до довічної заборони на повернення в систему правосуддя. У зв’язку з цим Суд повторює, що судді, а особливо ті, які обіймають посади, що мають високий ступінь відповідальності, як-от посади, на яких заявниця хоче відновити роботу, мають частину суверенної влади держави. Довічна заборона, накладена на заявницю й інших осіб, відсторонених від посади на підставі серйозних етичних порушень, що не суперечить або не є непропорційною законній меті держави щодо забезпечення доброчесності посади судді та суспільної довіри до системи правосуддя (див. рішення з відповідними змінами у справі «Найдін проти Румунії» (Naidin v. Romania), № 38162/07, 21 жовтня 2014 року, пп. 54–55, яка стосувалася абсолютного характеру заборони колишньому співробітнику політичної поліції заступати на державну службу; для порівняння: «Сідабрас та Джіаутас проти Литви» (Sidabras and Džiautas v. Lithuania), № 55480/00 і 59330/00, п. 58, ЄСПЛ 2004-VIII; «Райніс і Гаспаравічюс проти Литви» (Rainys and Gasparavičius v. Lithuania), № 70665/01 і 74345/01, п. 36, 7 квітня 2005 року; і «Жіскус проти Литви» (Žičkus v. Lithuania), № 26652/02, п. 31, 7 квітня 2009 року, стосовно обмежень можливості особи знайти роботу в приватному секторі). Це особливо стосується національного контексту процесу безперервної консолідації верховенства права.

Зважаючи на викладені вище причини, Суд вважає, що не було порушення статті 8 Конвенції щодо звільнення заявниці з посади (пункти 359 — 414).

В. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

Насамкінець заявниця скаржилася на те, що в неї не було ефективних засобів правового захисту, як того потребує стаття 13 Конвенції, щодо її скарги на порушення статті 8.

ЄСПЛ наголосив, що в цій справі заявниця подала апеляцію на рішення НКК про звільнення її з посади судді. Апеляційна палата, яка мала повну юрисдикцію з питань фактів і права, розглянула її апеляцію по суті, зокрема, питання стверджуваної несправедливості її звільнення з посади. Того, що Апеляційна палата відхилила її апеляцію, недостатньо для того, щоб Суд постановив, що це не було ефективним засобом правового захисту (див. також справу «Аманн проти Швейцарії» (Amann v. Switzerland) [ВП], № 27798/95, п. 89, 16 лютого 2000 року).

За цих обставин Суд вважає, що цю скаргу потрібно відхилити як явно необґрунтовану відповідно до пунктів 3 (а) і 4 статті 35 Конвенції.

ДО РІШЕННЯ ДОДАНО ОКРЕМІ ДУМКИ СУДДІВ СЕРГІДЕСА ТА ДЄДОВА

  1. РОЗБІЖНА ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ СЕРГІДЕСА

Суддя ЄСПЛ від Кіпру Георгіос Сергідес у своїй окремій думці наводячи низку аргументів дійшов висновку, що було порушено не тільки вимоги пункту 1 статті 6 щодо «суду, встановленого законом», «незалежного та неупередженого суду» та «відкритого слухання», але також не було дотримано критеріїв «справедливого судового розгляду» й принципу правової визначеності, який також закріплено в цьому положенні. Усі перелічені вище вимоги можна розглядати як невіддільні компоненти або аспекти права на справедливий судовий розгляд відповідно до пункту 1 статті 6, і щоразу, коли будь-який із них не виконано, вказане право буде порушено. Що стосується відсутності правової визначеності, я підтримую точку зору мого шанованого колеги судді Дєдова, висловлену в його окремій думці незгоди в цій справі.

Переходячи до скарги за статтею 8, він з усією повагою не погодився із пунктом 8 резолютивної частини рішення, у якому не встановлено жодних порушень. На його погляд, рішення НКК та Апеляційної палати були катастрофічними для професійного життя заявниці та мали серйозні наслідки також для її особистого життя. На його думку, було порушено статтю 8 Конвенції, оскільки не було надано достатніх підстав для звільнення заявниці з посади. Відповідно, на мій погляд, не було здійснено перевірку справедливого балансу й не було застосовано принцип пропорційності. Він повторив, що рішення про звільнення заявниці не було ухвалене «судом, встановленим законом», за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції, тому це порушення Конвенції ще більше загострило вплив вироку органів судової перевірки на професійне та приватне життя заявниці.

А також запропонував надати заявниці компенсацію матеріальної та моральної шкоди, а також судових витрат і витрат, розмір яких, однак, не потрібно визначати, оскільки я в меншості.

Суддя висловив надію, що ця справа надасть можливість переглянути й покращити систему перевірки в Албанії, зокрема, підтримає інституційну незалежність і неупередженість НКК, а отже, зробить її сумісною з вимогами пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 27 – 29).

  1. 2РОЗБІЖНА ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ДЄДОВА

У своїй окремій думці судді від Росії Дєдов висловив серйозні сумніви щодо того, що процедура перевірки з урахуванням обставин цієї справи була сумісна зі стандартами Конвенції.

Він зазначив, що це рішення було ухвалене без дотримання балансу між суспільними інтересами й гарантіями, спрямованими на захист судового імунітету, незалежності й незмінності суддів. Суд підкреслив (див. рішення у справі «Бака проти Угорщини» (Baka v. Hungary) [ВП], № 20261/12 23 червня 2016 року, п. 172) важливість «принципу незмінності суддів, який, відповідно до практики Суду й міжнародних документів, а також документів Ради Європи, є ключовим елементом для підтримки незалежності судової гілки влади».

Заявниця – звичайна суддя, яка не брала участі в жодних корупційних скандалах чи діяльності. У неї не було жодних зв’язків або недоречних контактів з організованою злочинністю. У неї не було записів про проступки, помилки або відмову в здійсненні правосуддя, які могли б підірвати довіру суспільства до Конституційного суду. Що стосується професійної компетенції, її майже 25-річна судова кар’єра та призначення в національний Конституційний суд дозволяють виснувати, що заявниця є одним із найкваліфікованіших фахівців у країні.

Крім того, заявниця не отримала надлишкового майна, яке могло б стати переконливим доказом і створити обґрунтовані підозри в корупції, які дозволили б владі звільнити її з посади судді. Найціннішим майном, яке заявниця разом зі своїм партнером придбала з початку своєї кар’єри судді 1995 року, була квартира площею 101 кв. м вартістю 61 050 євро (більша частина якої була покрита за кошти від продажу попередньої квартири на суму 56 000 євро). Оскільки органи національної влади не були задоволені узгодженістю документів, що підтверджують її джерела доходу, для влади здавалося нереальним, щоб два кваліфікованих фахівці (заявниця та її партнер) могли заробити й заощадити близько 5000 євро протягом 13 років (1992–2005 рр.); або заробити 61 050 євро за 25 років своєї кар’єри.

Цей висновок на тлі відсутності розумних і зрівноважувальних гарантій викликає сумніви в об’єктивності процесу перевірки. Представники влади не взяли до уваги відсутність суттєвої різниці між доходами та статками як зрівноважувального чинника, який говорить на користь заявниці (пункти 1 – 5).

Оприлюднено: Судово-юридична газета

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту