COVID-19 та права людини. Критерії ЄСПЛ

Олександр ДРОЗДОВ, адвокат, доцент кафедри кримінального процесу НЮУ ім. Ярослава Мудрого, член Комісії з питань правової реформи при Президентові України, член науково-консультативних рад Конституційного Суду України, Верховного Суду та Національної асоціації адвокатів України, голова Комітету НААУ з питань БПД, к.ю.н., доцент, заслужений юрист України;
Олена ДРОЗДОВА, адвокат, заступник голови Комітету НААУ медичного та фармацевтичного права і біоетики, доцент кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука, к.ю.н.

Avatar
ECHR: Ukrainian Aspect

автор

30 Березня 2020
|
5 361
|

COVID-19 І КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД

З кожним днем на жаль стає все актуальнішою тема Covid-19. Українська вживає майже щодня низку заходів для протідії та запобігання поширенню коронавірусу. Так 25 березня 2020 року Уряд України запровадив режим надзвичайної ситуації на всій території України на 30 днів, до 24 квітня 2020 року.

Того ж дня Кабінет Міністрів України у своєму розпорядженні «Про переведення єдиної державної системи цивільного захисту у режим надзвичайної ситуації» зазначив, що з урахуванням поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, висновків Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо визнання розповсюдження COVID-19 у країнах світу пандемією, з метою ліквідації наслідків медико-біологічної надзвичайної ситуації природного характеру державного рівня, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та відповідно до статті 14 та частини другої статті 78 Кодексу цивільного захисту України установити для єдиної державної системи цивільного захисту на всій території України режим надзвичайної ситуації до 24 квітня 2020 року.

Міністерство охорони здоров’я своїм наказом від 28 березня 2020 року «Організація надання медичної допомоги хворим на коронавірусну хворобу (COVID-19)» затвердити стандарт екстреної медичної допомоги «Коронавірусна хвороба (COVID-19)» та стандарти медичної допомоги «Коронавірусна хвороба (COVID-19)».

В свою чергу Вища рада правосуддя рекомендуваласудам неухильно дотримуватися приписів постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 щодо запровадження карантину з метою запобігання поширенню коронавірусу COVID-19.

Наразі в України здійснюються чисельні відповідні заходи в сфері освіти, свободи пересування, власності, організації поховання померлих осіб від коронавірусної хвороби та багато інших. Звісно, що такі заходи не можуть не позначитися на рівні захисту державою надзвичайно широко спектру прав і свобод людини, у тому числі й тих, які захищені положеннями статей 2 (Право на життя), 3 (Заборона катування), 4 (Заборона рабства і примусової праці), 5 (Право на свободу та особисту недоторканність), 6 (Право на справедливий суд), 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя), 9 (Свобода думки, совісті і релігії), 10 (Свобода вираження поглядів), 11 (Свобода зібрань та об’єднання), 12 (Право на шлюб), 13 (Право на ефективний засіб юридичного захисту), 2 (Право на освіту) Протоколу № 1, 2 (Свобода пересування) Протоколу № 4, 3 (Заборона вислання громадянина) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція, КЗПЛ).

Однак дотепер на офіційному рівні не помітно, щоб обговорювалося питання відступу України від зобов’язань під час надзвичайної ситуації встановлених статтею 15 Конвенції.

Нагадаємо, що статтею 15 КЗПЛ встановлено, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням згідно з міжнародним правом.

Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4(пункт 1) і 7.

Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов’язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.

Натомість, як повідомив в пості на своїй сторінці у Фейсбуці Микола Гнатовський з посиланням на повідомлення у пресі, сьомою державою-членом Ради Європи, що заявить про дерогацію за статтею 15 Конвенції (тобто про намір відійти від деяких своїх зобов’язань за Конвенцією), стане Болгарія. Усе гучніше лунають голоси занепокоєння щодо таких дій.

Також М. Гнатовський констатує, що, станом на сьогодні заяви про дерогацію через пов’язані з COVID-19 заходи зробили: 16.03.2020 – Латвія; 17.03.2020 – Румунія; 18.03.2020 – Молдова; 19.03.2020 – Вірменія; 20.03.2020 – Естонія; 23.03.2020 – Грузія.

Таким чином нам необхідно розуміти які критерії буде застосовувати Європейський суд з прав людини (далі – Суд, ЄСПЛ) під час розгляду можливих звернень проти України щодо обмеження основоположних прав і свобод людини під час здійснення заходів з протидії та запобігання поширенню коронавірусної інфекції. У зв’язку з наведеним пропонуємо нижче Вашій увазі переклад з англійської мовистаттю Д. Макбрайда.

Аналіз реагування на Covid-19 та вимоги ЄСПЛ

(стаття розміщена у блозі професора Антуана Бьюіза, її переклад та опрацювання здійснили Олександр та Олена Дроздови)

Шановні читачі, мені приємно представити вам публікацію гостя, Джеремі МакБрайда, мого шановного колеги Експертної ради Ради Європи з питань права НУО, а також адвоката, який представляє жертв у багатьох важливих справах в Європейському суді з прав людини. Звичайно, він особисто написав дуже необхідний і ретельний аналіз заходів, які зараз вживають багато держав-членів ЄСПЛ для боротьби з Covid-19 та Коронавірусною інфекцією, в тому числі застосування відступу від зобов’язань відповідно до Європейської конвенції з прав людини. Краще почитайте! (Антуан Бьюіз).

 

COVID-19 І КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД

Джеремі МакБрайд, баристер, Монктон Чемберс, Лондон, і запрошений професор, Центральноєвропейський університет, Будапешт

Вступ

Швидке поширення коронавірусу – а отже, наступний ризик для життя та велике навантаження на систему охорони здоров’я від осіб, які стали жертвами Covid-19, викликаного ним захворювання – призвели до встановлення урядами багатьох обмежень звичайного життя в державах-членах Ради Європи. Ці обмеження обов’язково мають вплив на здійснення прав та свобод відповідно до Конвенції незалежно від того, чи їх накладення супроводжувалось нещодавнім повідомленням відповідно до статті 15 КЗПЛ (Посібник зі статті 15 Європейської конвенції з прав людини за посиланням.Прим. автор. перекл.) про відступ від зобов’язань, як це вже було зроблено Вірменією, Естонією, Грузією, Латвією, Республікою Молдова та Румунією. Необхідність таких відступів від зобов’язань може залежати від таких факторів як характер обмежень та/або їх тривалість, і вона розглядається далі нижче.

До цього часу вживання державою заходів щодо боротьби з будь-якою формою хвороби не було важливою характерною рисою заяв, поданих до ЄСПЛ. Основними випадками таких заяв фактично була передбачувана відповідність заходів щодо захисту ув’язнених від гепатиту, ВІЛ та туберкульозу, або для лікування тих, хто став їх жертвою. У деяких справах це призвело до висновків про порушення заборони, передбаченої статтею 3, щодо нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження. Також був зафіксований один випадок тримання під вартою особи з ВІЛ та інший – призначення карантину, який не дозволяє одному члену сім’ї відвідувати іншого, що порушує питання дотримання права на свободу та безпеку і права на повагу до сімейного життя відповідно до статті 5 та 8.

Після розгляду зобов’язання діяти у відповідь на загрозу, яку створює Covid-19, в цій примітці розглянутий потенційний вплив вжитих або передбачених заходів на дотримання зобов’язань, передбачених Конвенцією про обмеження, в тому числі обсяг, якого може вимагати відступ від зобов’язань, або можливе перевищення дозволеного обсягу.

Оскільки на відступ від зобов’язань необхідно покладатися для обґрунтувати відступ від вимог, яких слід дотримуватися за відсутності надзвичайної ситуації, умови, передбачені статтею 15, повинні бути виконані. Неможливо сумніватися в тому, що загроза, яку складає Covid-19, залежно від відповідної країни, є фактичною або неминучою, та стосується цілої нації і впливає на продовження організованого життя в ній (A і Інші проти Сполученого Королівства [ВП], № 3455/05, 19 лютого 2009 року).

Чи небезпека є такою, що заходи або обмеження, які були б дозволені за більш звичайних обставин, є недостатніми для боротьби з нею, що дозволяє більше втручання в права і свободи, які можуть бути обмежені, що в противному разі було б можливо, є питанням, яке повинне розглядатися з посиланням на потреби ситуації. Проте у всіх справах такі заходи повинні бути не більшими ніж суворо необхідні, які тягнуть за собою існування гарантій від можливого зловживання повноваженнями.

Всі обмежувальні заходи – незалежно від того, чи засновані вони на відступі від зобов’язань – повинні завжди мати правову основу, яка включає дотримання відповідних конституційних гарантій та вимог відповідної держави-члена (MehmetHasanAltanпроти Туреччини , 13237/17, 20 березня 2018 року).

Зобов’язання діяти

Виклик, який ставить Covid-19 перед загрозою для життя та фізичної недоторканності, безперечно, може викликати позитивні зобов’язання для держав-членів щодо права на життя згідно зі статтею 2 та права на повагу до приватного життя відповідно до статті 8. Безумовно, можливо стверджувати, що недостатні кроки для інформування громадськості щодо ризиків, пов’язаних із захворюванням на Covid-19, та надання консультацій щодо конкретних запобіжних заходів, як і за інших обставин, розглянутих Судом, можуть призвести до порушення позитивного зобов’язання вжити заходи, необхідні для захисту життя.

Проте загроза, створена фізичними умовами, такими як накопичення метану (як у справі Öneryildiz проти Туреччини [ВП], № 48939/99, 30 листопада 2004 року) або невідповідний захист від природних небезпек (як у Budayevaта інші проти Росії, № 15339/02, 20 березня 2008 року), безсумнівно, відрізняється за своїм характером від загрози, яка виникає внаслідок появи абсолютно нового вірусу як у зв’язку з дуже специфічним місцем, в якому існували ці умови, так і у зв’язку з відомою заздалегідь інформацією про тяжкість ризиків бездіяльності.

Крім того, необхідно враховувати оперативний вибір, який повинен бути зроблений державою з точки зору пріоритетів та ресурсів, коли вона стикається з ризиками для життя та фізичної недоторканності (дивіться, наприклад, Osmanпроти Сполученого Королівства [ВП], № 23452/94 ). Хоча непередбачливість може вказувати на те, що інший напрямок дій є кращим, його розкриття не є підставою для виявлення порушення Конвенції.

Проте, після того, як характер заходів, необхідних для подолання загрози, стає зрозумілим і вони знаходяться в межах повноважень держави – особливо через обмеження діяльності, яку можуть здійснювати мешканці, – тоді невживання цих заходів може сприйматися як порушення позитивних зобов’язань, передбачених статтями 2 та 8 (як у Finogenovта інші проти Росії, № 18299/03, 20 грудня 2011 року). Звичайно, може бути значно простіше оцінити повноваження держави діяти, а не судити про те, які заходи необхідно вжити, особливо коли існує суперечлива медична та наукова думка щодо найкращого напрямку дій.

Що особливо ускладнює пандемію Covid-19 у зв’язку з цим – це те, що реакція ніколи не може бути локалізованою, і, дійсно, співпраця за кордонами, безсумнівно, є важливою. Крім того, хоча може бути відповідальність за невживання деяких примусових заходів для стримування поведінки, що ставить під загрозу життя та фізичну недоторканність інших осіб – наприклад, ігнорування вимоги соціального дистанціювання – безсумнівно, існують межі щодо обсягу, який є відповідним порівняно з поведінкою ідентифікованих осіб, які порушують здійснення іншими прав і свобод відповідно до Конвенції (порівняйте з Identoba та інші проти Грузії , № 73235/12, 12 травня 2015 року).

Свобода та пересування

Проте, безсумнівне існування певного зобов’язання діяти з метою захисту життя та фізичної недоторканості обов’язково буде доречним під час оцінювання сумісності можливих обмежень інших прав та свобод. Так, стаття 5 (1) (е) уточнює, що запобігання поширенню інфекційних захворювань є однією з підстав для позбавлення особи його або її свободи.

Крім того, захист здоров’я – це законна мета, з якою можливо встановити обмеження прав на повагу до приватного та сімейного життя, свободу сповідування своєї релігії та переконань, свободи вираження поглядів та свободи зібрань та об’єднань відповідно до статей 8-11 ЄСПЛ та свободи вибору місця проживання або виїзду з будь-якої країни, в тому числі власної, відповідно до статті 2 Протоколу № 4 ЄСПЛ.

У справі про позбавлення свободи Суд встановив (Енхорн проти Швеції, № 56529/00, 25 січня 2005 року), що також повинно бути продемонстровано, що поширення інфекційного захворювання є небезпечним для здоров’я або безпеки населення, а також те, що затримання інфікованої особи є останнім засобом для запобігання поширенню захворювання, оскільки менш суворі заходи були визнані та виявлені недостатніми для захисту інтересів суспільства. Крім того, щоразу, коли ці критерії перестають виконуватись, припиняє існувати й підстава для позбавлення свободи.

У випадках обмежень інших прав стандарт, якого необхідно дотримуватися, полягає в тому, що ці обмеження повинні бути необхідними в демократичному суспільстві і, таким чином, пропорційними переслідуваній законній меті. Безсумнівно, державам будуть залишатися певні межі розсуду. Проте лише в одній справі, в якій було розглянуто застосування карантину – Куімов проти Росії, № 32147/04, 8 січня 2009 року – Суд наголосив, що обмеження повинне бути «тимчасовим заходом, який необхідно припинити відразу після того, як це дозволять обставини», а також на тому, що «суворі та постійні обмеження … які діють протягом тривалого часу, ймовірно, будуть непропорційними законним цілям, що переслідуються” (пункт 96). Це вказує на те, що підхід до оцінювання прийнятності обмежень буде переважно однаковим незалежно від права або свободи.

Проте, у випадку Covid-19 варто враховувати, що Суд був готовий визнати – навіть без відступу від зобов’язань відповідно до статті 15 ЄСПЛ – значне втручання у право, коли держава вжила заходів у відповідь на «існування виняткової кризи без прецеденту» (хоча й фінансової; Koufakiі Adedyпроти Греції (ухв.), № 57665/12, 7 травня 2013 року, пункт 37). Хоча такий підхід був застосований у зв’язку з втручанням у право власності внаслідок заходів зі зниження заробітної плати для збереження національної економіки, не було б дивним, якщо б широкі обмеження для збереження інфраструктури охорони здоров’я, також не надавали доволі широкі, якщо не необмежені, межі розсуду. Ймовірно, це є особливо справедливим з огляду на очевидну необхідність в узагальнених заходах, а не заходах, вжитих проти конкретних осіб, як це спостерігається в обмежених справах, які до цього часу розглядав Суд та які стосувалися суміжних питань.

У справі EnhornСуд визнав, що «вірус ВІЛ був і є небезпечним для здоров’я і безпеки суспільства». Проте примусова ізоляція заявника у цій справі була визнана не останнім можливим заходом для перешкоджання поширення вірусу ВІЛ, оскільки менш суворі заходи не розглядалися на предмет того, чи були б вони недостатніми для захисту інтересів суспільства. Крім того, Суд також вважав, що тривалість цієї ізоляції – майже півтора року після періоду в майже сім років – не встановлювала справедливий баланс між необхідністю забезпечення того, щоб вірус ВІЛ не поширювався, та правом заявника на свободу.

Залишається визначити, чи обмеження, накладені для зупинення розповсюдження коронавірусу, є позбавленням свободи або є лише втручанням у свободу пересування відповідно до статті 2 Протоколу № 4 ЄСПЛ. Як неодноразово наголошував Суд: «Для того, щоб визначити, чи була особа «позбавлена свободи» у значенні статті 5, відправною точкою повинна бути його або її конкретна ситуація і необхідно враховувати цілий ряд таких критеріїв як тип, тривалість, наслідки та спосіб здійснення заходу, про який йде мова. Різниця між позбавленням і обмеженням свободи полягає в ступені або інтенсивність, а не в характері або сутності (De Tommaso проти Італії [ВП], № 43395/09, 23 лютого 2017 року, пункт 80).

Безумовно, ізоляція вдома, навіть якщо там умови можуть бути набагато кращими ніж у в’язниці, може складатипозбавлення свободи (дивіться Buzadji проти Республіки Молдова [ВП], № 23755/07, 5 липня 2016 року). Проте існує різниця між повною забороною виходити з дому та неможливістю зробити це, за винятком випадків необхідності, між 22:00 та 6 ранку. Останнє не вважатиметься таким, що складає «домашній арешт» і, таким чином, позбавлення свободи для цілей статті 5 ЄСПЛ (як у DeTommaso).

Набагато більше обмежена можливість виходу з дому – наприклад, для необхідних покупок або занять спортом – може розглядатися по-різному навіть за відсутності будь-якого фактичного фізичного примусу, особливо якщо також існує повна заборона приймати відвідувачів (порівн. зі справою в Гуцарді проти Італії [П], № 7367/76, 6 листопада 1980 року з Nada проти Швейцарії [ВП], № 10593/08, 12 вересня 2012 року). Проте відсутність будь-якого нагляду в таких випадках також може бути фактором, що перешкоджає такому висновку, оскільки відповідні особи тоді не будуть знаходитися під виключним контролем органів влади (порівняйте відсутність цього в Nadaз існуванням у справі Amuurпроти Франції, № 19776/92, 25 червня 1996 року). Фактор на підтримку думки про позбавлення свободи також може бути наслідком невиконання вимог залишатися вдома, таких як великі штрафи або примусове ув’язнення (як це передбачено у відступі Грузії від зобов’язань).

Незалежно від того, чи соціальне дистанціювання, здійснене за допомогою кримінальних санкцій, складає позбавлення свободи або лише втручання у свободу пересування, його прийнятність як обмеження будь-якого права відповідно до Конвенції призведе до застосування ряду чинників. Таким чином, важливо, чи може бути доведена необхідність зупинки розповсюдження коронавірусу, чи був ухвалений захід лише тоді, коли інші менш масштабні обмеження не діяли, а також те, чи не зберігали його довше, ніж це було дійсно необхідно для досягнення переслідуваної мети. Здатність отримати предмети першої необхідності для життя та добробуту буде важливим фактором під час визначення дотримання балансу між будь-яким з цих прав та інтересами суспільства. Не менш важливим у зв’язку з цим буде здатність спілкуватися з іншими особами та отримувати новини та інформацію (порівняйте, Amuur).

Обмеження доступу до певних місць, районів або частин країни та навіть до місць проживання неминуче буде втручатися в право на свободу пересування, передбачену статтею 2 Протоколу № 4 ЄСПЛ. Проте одне обмеження, яке впливає на доступ фізичної особи до певного району міста, яке тривало 14 днів, не вважалося Судом непропорційним, коли воно було призначене як відповідь на «надзвичайну ситуацію» через торгівлю людьми та вживання важких наркотиків після того, як менш суворі заходи не були ефективними (у справіLandvreugd проти Нідерландів, № 37331/97, 4 червня 2002 року та Olivieira проти Нідерландів , № 33129/96, 4 червня 2002 року).

Проте багато обмежень, які зараз призначаються, мають загальне застосування і стосуються багатьох частин країни, а в деяких випадках забороняють людям подорожувати на більш ніж на дуже короткі відстані від своїх домівок. Крім того, відступ Естонії від зобов’язань передбачає обмеження  поїздок на певні острови дозволяючи їхати туди лише особам з постійним місцем проживання там, якщо вони не проявляють симптомів Covid-19. Пропорційність цих обмежень – як щодо їх масштабу, так і тривалості – буде залежати від продемонстрованої ними доречності для запобігання поширенню хвороби, а також від їх впливу на отримання предметів першої необхідності, наприклад, придбання продуктів харчування та вилучення грошей (заявник у справі Landvreugdвсе ще мав можливість забирати своє соціальне забезпечення та пошту з району, який охоплювався забороною) та навіть житла в осіб, яким було заборонено повертатися до їх місця проживання.

Умовне звільнення осіб з в’язниці – як це передбачено в відступі від зобов’язань Грузії та Латвії – може захистити звільнених осіб від ризику зараження. Проте це не повинне відбуватися без оцінювання наслідків ризику для членів суспільства, оскільки це може означати, що застосування фізичного насильства звільненою особою може бути порушенням обов’язку піклуватися про жертву, що тягне за собою порушення статей 2 та 3 (дивіться, наприклад, Maiorano та інші проти Італії , № 28634/06, 15 грудня 2009 року та Opuz проти Туреччини , № 33401/02, 9 червня 2009 року).

Відступ Латвії від зобов’язань також передбачає можливе продовження термінів ув’язнення. Будь-яке таке продовження, з огляду на ймовірність відсутності причинно-наслідкового зв’язку з початковим вироком, не було б обґрунтованим відповідно до статті 5 (1)(a). Крім того, якщо цей захід не є заходом, необхідним для запобігання поширенню інфекційних захворювань – наприклад, коли відповідний ув’язнений був інфікований Covid-19 – і, таким чином, позбавлення свободи не може бути обґрунтованим відповідно до статті 5 (1)(d), посилання на відступ від зобов’язань, безперечно, буде необхідним для запобігання будь-якого порушення Конвенції. Проте за таких обставин важко помітити, що нагальні потреби ситуації дійсно суворо вимагають  відкладення звільнення.

В’їзд та виїзд

Відступи від зобов’язань Вірменії, Естонії та Латвії передбачають заборону в’їзду до них всім або деяким особам, які не є громадянами або законними резидентами. Крім того, Вірменія передбачає заборону своїм громадянам виїжджати з країни за винятком перевезення вантажів і практично подібний результат буде досягнутий наказом Латвії закрити міжнародні пасажирські перевезення, а також вимогою скасування, відкладення і не планування всіх відряджень в країни, які постраждали від COVID-19, і закликами до осіб утримуватися від закордонних поїздок. У своїх відступах від зобов’язань і Республіка Молдова, і Румунія передбачають невизначені обмеження свободи пересування.

Відповідно до статті 3 (2) Протоколу № 4 ЄСПЛ, нікому не може бути відмовлено у в’їзді на територію держави, громадянином якої він або вона є. За умови відступу від зобов’язань це право не було б порушене ними. Крім того, виняток, зроблений ними для законних постійних мешканців, є сумісним з їх правом на повагу до приватного та сімейного життя згідно зі статтею 8. Проте існують труднощі в дотриманні обох прав, якщо оскаржується громадянство або проживання на законній підставі в державі, яка відмовляє у в’їзді, (дивіться, наприклад, Oudrhiri проти Франції ( ріш. ), № 19554/92, 31 березня 1993 року). У випадках, коли у відповідному статусу необґрунтовано відмовлено, відмова у в’їзді може складати висилку, що суперечить вищезазначеним правам.

Тому важливо, щоб і надалі існував ефективний засіб судового захисту для підтвердження цих прав, як цього вимагає стаття 13 ЄСПЛ (дивіться порушення цього положення, виявленого у справіMilenKostovпроти Болгарії, № 40026/07, 3 вересня 2013 року, стосовно пов’язаного права, передбаченого статтею 2 Протоколу № 4). Крім того, з огляду на те, що наслідками відмови у в’їзді можуть бути повернення відповідної особи в країну, в якій йому або їй можуть відмовити у в’їзді або підпорядкувати великому ризику зараження Covid-19, пошук такого засобу судового захисту повинен мати призупиняючий вплив на виконання будь-якого рішення про висилку (порівняйте, M.S.S. проти Бельгії та Греції [ВП], № 30696/09, 21 січня 2011 року, пункт 293).

Хоча текст статті 3 (2) Протоколу № 4 ЄСПЛ не визначає жодних обмежень, які можуть бути накладені на гарантоване право, можливо очікувати, що Суд вважатиме їх такими, що мають це на увазі (порівняйте такий підхід до необмеженого права на освіту у справіLeyla Şahin проти Туреччини [ВП], № 44774/98, 10 листопада 2005 року, пункт 154). Крім того, це право не може бути обмежене. Таким чином, можливо стверджувати, що заборона повернення громадян та законних мешканців тимчасово буде важливою через ризик інфікування інших осіб Covid-19. Проте, майже напевно, Суд не може вважати це переконливим обґрунтуванням з урахуванням заходів безпеки, які посадові особи можуть вжити для уникнення зараження в пункті в’їзду та наступну можливість карантину таких осіб. Всеохоплюючий і нерозбірливий підхід також може розглядатися як такий, що складає дискримінацію за станом здоров’я особи (порівняйте Kyutinпроти Росії , № 2700/10, 10 березня 2011 року).

Можливість особи виїхати з будь-якої країни, в тому числі власної, гарантується статтею 2 (2) Протоколу № 4 ЄСПЛ. Проте стаття 2 (3) передбачає, що до неї можуть застосовуватися обмеження, у тому числі для охорони здоров’я, якщо це необхідно в демократичному суспільстві. Такі обмеження, наприклад, були підтримані поза кризою охорони здоров’я для забезпечення виконання зобов’язань військової служби (Marangos проти Кіпру (ухв.), № 31106/96, 20 травня 1997 року) та для попередження злочинності (Antonenkovта інші проти України, № 14183/02, 22 листопада 2005 року).

Тимчасове обмеження виїзду всім особам, коли існує невизначеність щодо того, чи будуть вони інфікувати там осіб або повернуться в країну зараження, ймовірно, вважатиметься встановленням справедливого балансу між вимогами загального інтересу та правами відповідних осіб. Проте, таку заборону поїздки за межі країни може бути складніше обґрунтувати, коли це перешкоджає поверненню особи в країну його або її законного проживання, або вона триває протягом тривалого періоду, особливо, коли країна, яку необхідно відвідати, була не тією країною, в якій був ризик інфікування. Таким чином, повинне проводитися періодичне повторне оцінювання необхідності такої заборони (порівняйте, A.E. проти Польщі, № 14480/04, 31 березня 2009 року).

Приватне та сімейне життя

Вплив карантину через грип на можливий контакт батька та його дитини був лише частково підставою для втручання в сімейне життя заявника, яка була розглянута у справіKuimov проти Росії, № 32147 / або 8 січня 2009 року. У цій справі більша частина відповідного періоду була наслідком того, що дитина перебувала під тимчасовою опікою у зв’язку з її фізичним та психологічним здоров’ям. Проте, що стосується періоду карантину, який тривав трохи більше 3 місяців, Суд наголосив на тому, що він «не тривав необґрунтовано довго, і, крім того, заявнику було дозволено щотижня бачити А. через скляне вікно»(пункт 103).

Подібні можливості внаслідок заборони відвідувати родичів для запобігання розповсюдженню коронавірусу можливо розглядати як такі, які перешкоджають порушенню статті 8 внаслідок доступності зв’язку через відеодзвінки. Крім того, відносно невелика тривалість в справі Kuimovвідображала характер захворювання, а більш тривале переривання контакту можливо вважати обґрунтованим для якогось подібного інфекційного захворювання як коронавірус.

Тестування та лікування

Затримання особи з метою перевірки того, чи він або вона інфіковані коронавірусом, може бути обґрунтованим згідно зі статтею 5 (1) (b) ЄКПЛ як таке, що проводиться з метою забезпечення виконання передбаченого законодавством зобов’язання, якщо дійсно існує правова вимога у зв’язку з цим. Хоча зазвичай воно буде дозволене лише тоді, коли відповідна особа спочатку мала можливість пройти цю перевірку, негайне застосування затримання без такої можливості може бути можливим, коли це може виявитися важливим для ефективного виконання відповідного зобов’язання, що ймовірно, стосується випадків, коли існують занепокоєння щодо того, що він або вона може інфікувати інших (порівняйте цей підхід, прийнятий у справіMcVeigh та Інші проти Сполученого Королівства (витяг), № 8022/77, 18 березня 1981 року стосовно особи, підозрюваної в участі в терористичній діяльності).

Будь-яке таке затримання не повинне бути свавільним або не повинне бути здійснене з прихованою метою. Крім того, під час затримання повинен бути дотриманий принцип пропорційності та воно повинне бути розроблене для забезпечення негайного виконання зобов’язання, і тому повинне мати досить коротку тривалість і, безумовно, бути припинене після виконання зобов’язання (порівняйте занадто тривалі терміни затримання для перевірки особиVasileva проти Данії, № 52792/99, 25 вересня 2003 року та Epple проти Німеччини , № 77909/01, 24 березня 2005 року та незвільнення після завершення такої перевірки у справіShimovolos проти Росії , № 30194 / 09, 21 червня 2011 року).

Крім того, обов’язкова перевірка на туберкульоз за допомогою туберкулінової шкірної проби або рентгенографії грудної клітки для захисту здоров’я населення та відповідної особи не вважалися непропорційним втручанням у право на фізичну недоторканність згідно зі статтею 8 ЄКПЛ (Acamanne та інші проти Бельгії (ухв.), № 10435/83, 10 грудня 1984 року) та подібну точку зору, ймовірно, можна обрати щодо відносно не нав’язливих методів тестування на коронавірус. Проте в способі проведення тесту не повинна застосовуватися така жорстока сила, яка може складати нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження (порівняйте Jalloh проти Німеччини [ВП], № 54810/00, 11 липня 2006 року).

З іншого боку, примусове медичне лікування затриманої особи, яке є справжньою терапевтичною необхідністю із встановлених принципів медицини, не повинне порушувати статті 3 ЄСПЛ. Звичайно, це не буде так, коли медична необхідність була переконливо продемонстрована та були дотримані процесуальні гарантії. У випадку примусового годування такі гарантії тягнуть за собою судовий дозвіл (Nevmerzhitskyпроти України, № 54825/00, 5 квітня 2005 року, пункт 94). Проте, здається, це не вимагається у випадку медичної необхідності врятувати життя людини, якщо процедура є простою та налагодженою (Bogumil проти Португалії , № 35228/03, 7 жовтня 2008 року).

Крім того, судовий дозвіл не може вважатися необхідним у випадку менш нав’язливого медичного втручання. Дійсно, здається, Суд імпліцитно визнав це щодо примусової вакцинації без застосування або загрози насильства, що було визнано втручанням у право на фізичну недоторканність особи відповідно до статті 8 (Solomakhin проти України, № 24429/03, 15 березня 2012 року). Проте Суд вважає, що стаття 8 ЄКПЛ не була порушена, коли така вакцинація відбулася для припинення поширення інфекційних захворювань, а медичний персонал перевірив допустимість вакцинації особи до її проведення гарантуючи тим самим, що це не буде на шкоду відповідній особі в такому обсязі, щоб порушити баланс інтересів між недоторканністю особи та суспільними інтересами охорони здоров’я населення.

Іншої думки можливо досягти, коли вакцинація завдала шкоди здоров’ю особи або була використана вакцина поганої якості з закінченим терміном придатності, що не було встановлено в цьому випадку. Крім того, введення вакцини, яка все ще є експериментальною без згоди відповідної особи, безсумнівно, вважатиметься принаймні порушенням статті 8 ЄКПЛ.

Проте Суд визнав, що обов’язкова вакцинація під час епідемії з метою захисту інших осіб переважає заперечення, засновані на релігійних переконаннях (Jehovah’sWitnessesofMoscowта Інші проти Росії , № 302/02, 10 червня 2010 року, пункт 136 ).

Вимога надання медичної допомоги, визнана такою, що виникає згідно зі статтею 3 ЄСПЛ для осіб, які перебувають під вартою (дивіться, наприклад, Khudobinпроти Росії , № 59896/00, 26 жовтня 2006 року), безсумнівно, вважатиметься однаково застосовною до тих осіб, ув’язнення яких за допомогою соціального дистанціювання складатиме позбавлення свободи відповідно до статті 5 ЄКПЛ. Проте це зобов’язання не буде вимагати надання лікування за межами загальнодоступної медичної допомоги і, як визнав Суд, воно може бути сформоване шляхом визначення пріоритетів під час розподілу обмежених державних ресурсів (дивіться, наприклад, Pentiacova та інші проти Молдова (ріш. ), № 14462/03, 4 січня 2005 року).

Крім того, відмова у наданні доступу до методів лікування, які ще є експериментальними, не буде вважатися такою, що суперечить правам, передбаченим статтями 3 або 8 ЄСПЛ (Hriztozov та інші проти Бельгії, № 47039/11, 13 листопада 2012 року). Крім того, сумнівним є те, чи пріоритетний розподіл ресурсів охорони здоров’я тим, хто надає основні послуги, або, швидше за все, виживе, буде вважатися таким, що не має об’єктивного та розумного обґрунтування, наприклад, застосування заборони дискримінації у статті 14 ЄКПЛ разом з правами, передбаченими статтями 3 та 8 ЄКПЛ.

Функціонування судів

Занепокоєння щодо недопуску всіх учасників правосуддя має і далі матиме вплив на провадження в судах. У деяких випадках можливе їх продовження без істотних порушень шляхом використання електронних засобів. Проте це навряд чи стосується більшості кримінальних проваджень та багатьох цивільних та адміністративних справ.

У багатьох випадках вплив буде обмежений затримкою, і, якщо криза триватиме лише протягом декількох місяців, навряд чи буде наслідком порушення права на судовий розгляд протягом розумного строку. Навіть якщо зрив буде довшим, зовнішній характер його причини означатиме, що його неможливо приписати державам, які постраждали, оскільки вони зробили всі можливі кроки, доступні для них, для пом’якшення його впливу (дивіться ситуацію, розглянуту в Khlebik проти України, № 2945/16, 25 липня 2017 року внаслідок відсутності доступу до вирішальних документів для провадження, оскільки частина території держави вже не перебуває під її контролем, а також  справуAgga проти Греції (№ 1) № 37439/97, 25 січня 2000 року, коли не було вжито заходів щодо подолання наслідків страйку адвокатів).

Крім того, хоча може бути певне втручання щодо відкриття провадження, право на доступ до суду не є абсолютним, і навряд чи вважатиметься в більшості справ порушенням статті 6(1) ЄСПЛ. Проте у невідкладних випадках, коли провадження може бути необхідним для захисту осіб, наприклад, від домашнього насильства, відсутність можливості отримати захисні заходи від суду може призвести до порушень статей 2 та 3 ЄСПЛ (порівняйте Opuz проти Туреччини , № 33401/02, 9 червня 2009 року).

За відсутності відступу від зобов’язань не може бути відхилення від звичайних термінів припровадження заарештованої особи до судді, який має повноваження визначити, чи повинні він або вона бути звільнені (дивіться Broganта інші проти Сполученого Королівства [P], № 11209 / 84, 29 листопада 1988 року). Проте, навіть якщо б був відступ від зобов’язань, який міг обґрунтувати деяку подальшу затримку (наприклад, значна нестача відповідного персоналу у зв’язку з тим, що багато хто з них були інфіковані Covid-19), навряд чи затримка на більш ніж 7 днів до такого перепровадження вважатиметься прийнятною (дивіться Aksoy проти Туреччини, № 21987/93, 18 грудня 1996 року та Sakik та інші проти Туреччини , № 23878/94, 26 листопада 1997 року).

Крім того, ймовірно було б складно обґрунтувати відступ від права, передбаченого статтею 5 (4) ЄСПЛ для оскарження законності тримання під вартою (прийняття такого відступу в справі Ірландія проти Сполученого Королівства [P], № 5310/71, 18 січня 1978 року, здається, не відповідає змінам міжнародного законодавства з прав людини з того часу).

Громадські та приватні зібрання

Значні обмеження громадських зібрань щодо кількості учасників або місць, де вони можуть відбуватися, були підтримані, коли їх метою був захист безпеки суспільства або запобігання громадських заворушень (дивіться, наприклад, Chappell проти Сполученого Королівства (ріш.), № 12587/86, 14 липня 1987 року та Rai, Allmondand“NegotiateNow” проти Сполученого Королівства (ріш, № 25522/94, 6 квітня 1995 року). Також було виявлено, що розгін зібрань не складав порушення права на свободу зібрань, якщо його метою був захист здоров’я та безпеки тих, хто бере участь у них (дивіться Cisse проти Франції , № 51346/99, 9 квітня 2002 року). Проте, це були випадки, які стосувалися окремих подій, а не обмежень або навіть повних заборон, які застосовуються до зібрань, що відбуваються на значній частині, або навіть на всій території держави.

Проте Суд визнав, що загальна заборона демонстрацій може бути обґрунтованою, якщо (a) існує реальна небезпека того, що їх наслідком стане порушення громадського порядку, якого неможливо запобігти за допомогою іншими менш суворих заходів та (b) міркування безпеки, застосовані для її обґрунтування, явно переважають несприятливий вплив заборони на демонстрації, які самі по собі не складають небезпеку для громадського порядку, (дивіться Lashmankin та інші проти Росії, № 57818/09, 7 лютого 2017 року, пункт 434). Подібні міркування також можуть бути використані, коли громадські зібрання будь-якого масштабу, як правило, складають реальний ризик сприяння поширенню інфекції – навіть якщо деякі не можуть – і, таким чином, надають обґрунтування для підсумкового втручання в політичні, релігійні та соціальні зібрання, захищені статтями 11, 9 та 8 ЄКПЛ, відповідно.

Проте матеріальними міркування щодо визначення того, чи накладення певних обмежень зібрань протягом більшого ніж короткого періоду часу є пропорційною відповіддю, будуть не лише продовжена тривалість загрози поширення інфекції, але й також те, чи призведе це до повного придушення прав, які є важливою основою демократичного суспільства. Безперечно, релігійне богослужіння не завжди повинне бути колективним, а соціальний контакт можливо підтримувати за допомогою різних форм сучасних технологій. Альтернативні засоби протесту можуть бути менш готовими для застосування і тому складніше обґрунтувати тривалий період. Надання такого обґрунтування цілком може бути пов’язане з впливом будь-яких обмежень свободи отримання та передачі інформації і ідей під час здійснення права, гарантованого статтею 10 ЄКПЛ.

Інформація та вираження поглядів

Існування пандемії, такої як коронавірус, безсумнівно, може викликати паніку. Таким чином, в органів влади може виникнути бажання обмежити розповсюдження неправдивої або недостовірної інформації, а також критику офіційної відповіді – на місцевому або національному рівні – на кризу, що розгортається. Наприклад, Вірменія у своєму відступі від зобов’язань передбачає, що повідомлення в будь-якій формі публікацій (в тому числі веб-сайти та соціальні мережі) про інфекції, тестування та ізоляцію – всередині країни або в будь-якому іншому місці – а також будь-яку інформацію, що викликає паніку або створює ризик цього, повинна робити ексклюзивне посилання на надану офіційну інформацію про це та не суперечити їй.

Обмеження з подібним впливом можуть бути наслідком заходів, вжитих відповідно до відступу Республікою Молдова від зобов’язань з метою координації діяльності ЗМІ щодо інформування громадськості про ситуацію, ліквідацію її наслідків та захист населення, а також запровадження спеціальних правил використання засобів зв’язку.

Безумовно, обсяг обмеження, передбаченого відступом Вірменії від зобов’язань – який не вимагає врахування способу вираження розбіжних поглядів від офіційної або дійсно точності опублікованої інформації, – не суперечить цій наглядовій ролі громадськості в засобах масової інформації, Суд вважає це істотно важливим в демократичному суспільстві . Таким чином, у відповідь на заяви одного журналіста, які, як стверджувалося, викликали паніку серед громадськості, Суд постановив, що його завданням була «передача інформації та ідей щодо відповідних політичних питань та висловлення думки щодо можливих майбутніх наслідків конкретних рішень, прийнятих урядом» і виявив, що межі, встановлені статтею 10 (2) ЄСПЛ, не були перевищені (як у справі Fatullayevпроти Азербайджану , № 40984/07, 22 квітня 2010 року, пункт 122).

Крім того, і журналісти, і неурядові організації розглядаються Судом як такі, що несуть відповідальність за надання надійної та точної інформації виконуючи наглядову роль (дивіться, наприклад, Magyar Helsinki Bizottság проти Угорщини [ВП], № 18030/11 , 8 листопада 2016 року, і Radio France та інші проти Франції , № 53984/00, 30 березня 2004 року), і тому може бути відповідальність за публікацію недостовірної інформації без жодного кроку для перевірки її правдивості (Sallusti проти Італії, № 22350/13, 7 березня 2013 року).

У випадку використання соціальних засобів масової інформації фізичними особами, здається малоймовірним, що кримінальна відповідальність за розміщення публікацій в соціальних засобах масової інформації вважатиметься сумісним зі статтею 10 ЄКПЛ за відсутності будь-яких спроб оцінити потенціал цих заяв спровокувати будь-які шкідливі наслідки з належним врахуванням політичного та соціального підґрунтя, на якому вони були зроблені, а також обсягу їх розповсюдження (SavvaTerentyevпроти Росії, № 10692/09, 28 лютого 2018 року).

Питання стосовно того, чи може існування надзвичайної ситуації стати основою для встановлення суворіших обмежень права на свободу вираження поглядів, ніж за звичайних обставин, буде залежати від того, як можливо продемонструвати, що вони дійсно будуть сприяти виходу з кризи. Хоча розповсюдження чуток та неправдивої інформації може бути порушенням громадського порядку, придушення неофіційної інформації та поглядів суперечить демократії, яку надзвичайні заходи повинні захищати, та може підірвати довіру громадськості до урядів.

Весілля та похорони

Допустимість обмежень вже розглянутих зібрань буде неминуче впливати як на весільні церемонії, так і на супутні святкування. Проте відкладення можливості укласти шлюб через добре обґрунтовані занепокоєння щодо поширення захворювання навряд чи можливо вважати свавільним або непропорційним, оскільки це не може завдати шкоди самій сутності права відповідно до статті 12 (Право на шлюб) КЗПЛ (дивіться Frasik проти Польщі, №. 22933/02, 5 січня 2010 року).

Кількість смертей та занепокоєння щодо поширення інфекції можуть призвести до втручання у здатність сім’ї та друзів померлих осіб обирати час, місце та спосіб проведення їх похоронних обрядів та поховань, а також відвідувати їх, що підпадає під право на повагу до приватного та сімейного життя. Таке втручання буде сумісним зі статтею 8 КЗПЛ лише коли був досягнутий справедливий баланс між захистом цього права та законною метою громадської безпеки (дивіться, наприклад, Sabanchiyevaта інші проти Росії, № 38450/05, 6 червня 2013 та Ploski проти Польщі, № 26761/95, 12 листопада 2002 року). Міркування охорони здоров’я можуть зобов’язати проводити похорони за відсутності родини та друзів померлої особи, але навряд чи це може бути виправданням відсутності консультацій з ними щодо обрядів, яких необхідно дотримуватися – що також може залучати статтю 9 ЄСПЛ – або обґрунтувати використання невстановленого місця поховання.

Освіта

Продовження відвідування шкіл, коледжів та університетів вже не вважається сумісним із зусиллями для боротьби з розповсюдженням коронавірусу. Проте заборона відмови в праві на освіту згідно зі статтею 2 Протоколу № 1 ЄСПЛ застосовується до існуючих установ, і навряд чи відсутність можливості їх функціонування в звичному режимі буде означати, що цю заборону можливо повністю ігнорувати. Звичайно, зрозуміло, що, з огляду на доступні ресурси будь-які накладені обмеження повинні обмежувати право в такому обсязі, щоб завдати шкоди його сутності і позбавити його ефективності ( Leyla Şahin проти Туреччини [ВП]) № 44774/98, 10 листопада 2005 року, пункт 154).

Хоча жодна конкретна мета не визначена як основа для встановлення обмежень, охорона здоров’я буде розглядатися як законна. Проте, обмеження буде вважатися сумісним лише зі статтею 2 Протоколу № 1 ЄСПЛ, коли існує розумний взаємозв’язок пропорційності між використаними засобами та метою, яку необхідно досягти (LeylaŞahin, пункт 154). Це, безсумнівно, охоплює надання освіти за допомогою Інтернет-засобів, які намагалися повторити настільки ж практичну освіту, як і зазвичай. Безсумнівно необхідність переходу на онлайн-освіту може бути достатньою підставою для припинення навчання певною мовою, якою воно б надавалося в іншому випадку (порівняйте Catan та інші проти Молдови та Росії [ВП], № 43370 / 04, 19 жовтня 2012 року).

Проведення оцінювання може бути неможливим в такий самий спосіб, як це було б можливо, коли б учні та студенти могли відвідувати відповідні навчальні заклади. Проте відсутність будь-якої форми загального оцінювання ефективності в кінці курсу або року навчання – особливо коли це було б вирішальним для переходу до іншого закладу або зайнятості – може розглядатися як підрив ефективності наданої освіти. Таким чином, можуть вимагатися деякі модифіковані форми оцінювання, які переслідують ті ж цілі, як і звичайні форми (порівняйте виявлення порушення статті 2 Протоколу N 2 ЄКПЛ в MurselErenпроти Туреччини, № 60856/00, 7 лютого 2006 року, в якій результати іспиту заявника були анульовані без законної та раціональної підстави, що викликало свавілля) Також може вимагатися встановлення вимоги визнати таку модифіковану форму оцінювання для навчальних закладів та роботодавців (у зв’язку з цим дивіться визнання Судом у справі Tarantino та інші проти Італії , № 25851/09, 2 квітня 2013 року, важливості задоволення критеріїв прийому для зарахування на програму навчання).

Примусова праця

Відступ від зобов’язань Республікою Молдова передбачає заборону звільнення працівників, а громадян закликають надавати послуги в інтересах суспільства, в той час як Румунія передбачає можливі обмеження права на страйк.

Заборона примусової чи обов’язкової праці відповідно до статті 4 (2) ЄКПЛ є положенням Конвенції, відступ від якого неможливий. Проте, навіть без відступу від зобов’язань ця заборона обмежується виключенням із неї пункту 3 (с) «на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства». Колишня Європейська комісія з прав людини постановила, що обов’язкова участь орендаря-мисливця в заходах боротьби з епідеміями підпадає під дію цього винятку (С. проти Федеральної Республіки Німеччина ( ріш.) № 9686 / 82, 4 жовтня 1984 року). Для цього висновку було безсумнівно важливим, що завдання, яке заявник був покликаний виконати, не було занадто віддалене від того, що він зазвичай робив – він користувався правами на стрільбу на території, для якої місцеві органи влади видали загальний наказ про захист від сказу, який вимагав отруєння газом усіх лисиць – і не складало для нього жодної серйозної небезпеки.

Тому, посилання на цей виняток можливе лише тоді, коли особа, змушена виконувати конкретні завдання, має реальні повноваження їх виконувати (можливо, з урахуванням будь-якої відповідної підготовки, яку можливо було забезпечити), і є необхідні зусилля для захисту його або її від ризиків для його здоров’я чи безпеки, які можуть виникнути при цьому. Колишня вимога, як правило, виконувалась, коли від особи лише вимагалося залишитися на існуючій посаді. Виконання останньої буде залежати від розповсюдження та встановлення засобів захисту, запобіжних дій, таких як тестування, та вимог щодо осіб, що вступають у контакт з особами, які виконують відповідні завдання (наприклад, тримання певної відстані від них).

Крім того, необхідно зазначити, що у ряді випадків, пов’язаних із наданням лікарями невідкладної допомоги, що є частиною звичайної охорони здоров’я, а не ситуації, що охоплюється пунктом 3 (с), – важливий фактор у висновку стосовно того, що це не пов’язане з примусовою або обов’язковою працею, якщо накладений тягар не був непропорційним, щоб праця не могла вважатись несправедливою або обтяжливою, чи такою, що складає труднощі, які можливо уникнути (дивіться, наприклад, Kollerпроти Австрії (ріш.), № 23772/94 28 червня 1995 року і Steindel проти Німеччини (ріш.), № 29878/07, 14 вересня 2010 року). Обсяг зобов’язання працювати, а також його вплив на конкретну особу цілком може бути міркуванням під час визначення застосовності цього винятку. Це може бути суттєво важливим, якщо вживаються значні заходи для мобілізації пенсіонерів для відновлення їх колишніх функцій.

Обмеження, аж до заборони та включаючи заборону, можуть бути накладені на право на страйк незважаючи на право відповідно до статті 11 створювати та вступати до профспілок для захисту своїх інтересів. Зокрема, заборона страйків може вважатися пропорційною відповіддю, коли їх виникнення може мати дуже серйозні наслідки для здоров’я та безпеки, а також для навколишнього середовища (FederationofOffshoreWorkers’ TradeUnionsта Інші проти Норвегії, № 38190/97, 27 червня 2002 року). Це, очевидно, є питанням в рішенні щодо важливості діяльності, яка постраждає, але, за цих обставин, важко уявити заборону, яка не вважатиметься прийнятною – навіть без відступу від зобов’язань – коли мова йде про надання медичних послуг, виробництво та розповсюдження продуктів харчування та товарів першої необхідності і основних державних послуг. Проте, коли заборона введена, все одно необхідно мати певні засоби для професійних інтересів осіб, які захищають заборону, наприклад, шляхом застосування примусового арбітражу.

Власність

Багато обмежень, вже накладених у відповідь на поширення Covid-19, передбачали необхідність закриття магазинів, ресторанів та інших громадських закладів з наступним впливом на економіку не лише для їх власників або операторів, а й для тих, хто їм постачає деякі предмети, які останні могли б надавати втрачаючи частину або всю їх цінність. Заборони з таким впливом передбачені в відступі від зобов’язань Вірменії, Естонії та Латвії. Відступи від зобов’язань Вірменії, Грузії, Латвії та Республіки Молдова передбачають принаймні деякі з таких заходів: використання ліків, медичних виробів та інших матеріалів; спрямованість діяльності компаній на постачання продуктів харчування, лікарських засобів, товарів першої необхідності та необхідної для них сировини; регулювання цін, які можуть стягуватися за певну продукцію; і реквізиція товарів.

Усі такі заходи обов’язково впливають на право власності згідно зі статтею 1 Протоколу № 1 до ЄСПЛ в значенні експропріації, контролю над використанням або втручання у мирне користування власністю. Це право дозволяє накладати обмеження в інтересах суспільства або загальних інтересах, а заходи, чітко пов’язані із захистом здоров’я, безперечно розглядаються як такі, що служать законній меті.

Будь-яке позбавлення майна повинне супроводжуватися виплатою компенсації в певний момент, але лише відступ від зобов’язань Вірменії стосується «еквівалентної компенсації», яка виплачується тоді, коли вилучаються товари. Питання стосовно того, чи компенсація, яка вимагається згідно зі статтею 1 Протоколу № 1 ЄСПЛ, повинна відповідати ринковій вартості вилученого майна, буде визначатиметься тим, що вважається справедливим балансом між державними та приватними інтересами, але з огляду на цілі встановлення значно нижчої вартості може розглядатися як накладення надмірного тягаря на зацікавлених власників. Проте також можуть бути враховані зусилля держави щодо стимулювання економічного відновлення після того, як криза минула.

Відсутність можливості відкривати такі підприємства як магазини та ресторани, може розглядатися як контроль над використанням, якщо вона триває протягом короткого терміну, але може вважатися втручанням в мирне користування власністю у випадку тривалого періоду. Питання стосовно того чи таке закриття буде розглядатися як накладення надмірного тягаря на постраждалих і, таким чином, вимагати виплати компенсацій, є дуже незрозумілим за відсутності подібної ситуації, яка була розглянута Судом. Проте може бути важливим, щоб закриття стосувалося переважно контролю за діяльністю потенційних клієнтів, що може означати, що не було законних очікувань прибутку протягом періоду примусового закриття. Проте можуть бути необхідні деякі компенсації за запаси, які вже не можна використовувати (дивіться підхід Суду до виплати компенсації за запас, але не втрату репутації для підприємств, які постраждали від заборони легкої вогнепальної зброї ( Andrews проти Сполученого Королівства ( ріш. ), № 37657/97, 26 вересня 2000 року).

Також існує ризик того, що під час контролю виїзд з місця проживання люди можуть розкрасти або пошкодити порожні бізнес-приміщення. У таких випадках може бути очікування відповідного рівня охорони громадського порядку поліцією для запобігання або зменшення такої можливості. Проте навряд чи держава буде нести відповідальність за такі крадіжки або пошкодження приватними особами за відсутності свавілля або явної необґрунтованості заходів з охорони громадського порядку поліцією , особливо якщо увага зосереджена на запобіганні поширенню захворювання ( Zagrebačka Banka d.d. проти Хорватії , № 3954/05, 12 грудня 2013 року, пункт 251).

Висновок

Обсяг будь-яких обмежень, накладених у відповідь на загрозу пандемії, буде визнаний необґрунтованим втручанням у права та свободи відповідно до Конвенції – незалежно від того, чи є посилання на відступ від зобов’язань, чи ні – буде особливо залежати від конкретної ситуації в державі-члені, а також їх ступнею та тривалості. Існують сумніви в тому, чи всі накладені обмеження вимагають того, щоб відступ від зобов’язань залишався сумісним з вимогами Конвенції, але є й інші, які можуть стати необхідними, особливо, якщо вони триватимуть протягом тривалого періоду.

Хоча кількість держав-членів, які вже вдалися до відступу від зобов’язань в один момент, є безпрецедентною, є багато інших держав, які не подавши жодної заяви про відступ від зобов’язань, застосовують ті ж заходи, що і держави, що зробили це. Залишається зрозуміти, чи будуть оскаржуватися їх дії. Для багатьох накладені обмеження – навіть якщо вони незручні – будуть здаватися питанням здорового глузду. Проте інші, на яких накладені санкції за ігнорування, або які зазнають серйозних фінансових втрат за їх дотримання, можуть мати інші погляди.

Ситуація, безперечно, змінюється, і ті, хто покладається на відступ від зобов’язань, відповідно до статті 15 (3) ЄСПЛ повинні інформувати Генерального секретаря Ради Європи про вжиті заходи.

Підпишись прямо зараз!

Заповни форму, щоб отримувати новини на пошту