25 листопада 2025 року Велика палата Суду Європейського Союзу ухвалила знакове рішення у справі C-713/23, яке безпосередньо стосується свободи пересування громадян ЄС, визнання одностатевих шлюбів і заборони дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації. Справа виникла з конфлікту між польським законодавством, яке визнає шлюб лише як союз чоловіка і жінки, та правом ЄС, що гарантує громадянам право вільно пересуватися, проживати в іншій державі та зберігати там свій сімейний статус.

Основою спору стало становище двох громадян Союзу: Jakub’a Cupriak-Trojan’a, який має польське й німецьке громадянство, і Mateusz’a Trojan’a, громадянина Польщі. 6 червня 2018 року вони уклали шлюб у Берліні відповідно до німецького права. Проживаючи в Німеччині як подружжя, вони бажали повернутися до Польщі й жити там у тому ж правовому статусі. Після шлюбу пан Cupriak-Trojan додав прізвище свого чоловіка як другу частину свого прізвища; польський орган реєстрації актів цивільного стану у Варшаві визнав цю зміну і відобразив її в національних реєстрах. Однак коли пан Cupriak-Trojan звернувся з заявою про транскрипцію німецького свідоцтва про шлюб до польського реєстру актів цивільного стану, йому відмовили.

Польські органи мотивували відмову тим, що шлюб між особами однієї статі не передбачений польським правом, а тому транскрипція такого іноземного акта суперечила б «основоположним засадам правопорядку Республіки Польща». Воєвода Мазовецького воєводства, до якого було подано скаргу, підтвердив це рішення, наголосивши, що форма німецького свідоцтва про шлюб не відповідає польському бланку, оскільки транскрипція призвела б до внесення до запису про шлюб двох чоловіків як подружжя. З огляду на те, що польське законодавство прямо визначає шлюб як союз чоловіка і жінки, така транскрипція була визнана неможливою.

Подружжя оскаржило рішення до воєводського адміністративного суду у Варшаві, стверджуючи, зокрема, що конституційний принцип захисту шлюбу як союзу чоловіка і жінки не забороняє реєстрації шлюбів, укладених за кордоном між особами однієї статі, і що відмова порушує їхнє право на повагу до приватного і сімейного життя та на недискримінацію. Суд першої інстанції позов відхилив, вважаючи, що визнання такого шлюбу та його внесення до реєстру суперечило б польському конституційному устрою, який не передбачає існування в межах національного правопорядку шлюбів однієї статі.

Подальша касаційна скарга до Naczelny Sąd Administracyjny поставила вже не лише питання національного права, а й ключове питання права ЄС: чи може держава-член відмовити у визнанні й транскрипції одностатевого шлюбу, законно укладеного в іншій державі, якщо така відмова фактично перешкоджає громадянам Союзу реалізувати свободу пересування та проживання і вести сімейне життя у державі свого громадянства. Подружжя вказувало, що їхнє становище як одружених у Німеччині та «неодружених» у Польщі створює ситуацію «подвійного» цивільного статусу, яка робить повернення до Польщі небажаним та юридично нестабільним. До того ж у практичному плані це призводило до проблем із доступом до системи медичного страхування для одного з них, а також до суперечливої судової практики щодо зміни прізвища у земельних реєстрах.

Польський суд визнав, що правила про шлюб і цивільний стан загалом належать до компетенції держав-членів, але водночас поставив під сумнів, чи можуть такі правила застосовуватися без урахування права Союзу, зокрема статей 20 і 21 ДФЄС, які закріплюють громадянство ЄС і свободу пересування, а також статей 7 і 21 Хартії, що гарантують повагу до приватного і сімейного життя та забороняють дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації. Саме з цих міркувань він звернувся до Суду ЄС із запитом про попереднє рішення.

Суд ЄС насамперед нагадав, що кожна особа, яка має громадянство держави-члена, є громадянином Союзу, а цей статус є «основним статусом» громадян держав-членів. Із цим статусом безпосередньо пов’язане право вільно пересуватися та проживати на території держав-членів. Громадянин Союзу, який скористався цим правом і проживав у іншій державі, може посилатися на права, пов’язані зі своїм статусом, зокрема й проти держави свого громадянства, у тому числі під час повернення до неї. До цих прав належить і право вести нормальне сімейне життя разом із членами своєї сім’ї – як у приймаючій державі, так і в державі походження.

Суд підкреслив, що вже існує усталена практика щодо ситуацій, коли громадянин Союзу проживає в іншій державі, створює або зміцнює там сімейне життя (у тому числі через шлюб) і потім повертається до своєї держави громадянства. У таких випадках ефективність статті 21 ДФЄС вимагає, щоб сімейне життя, створене в приймаючій державі, могло продовжуватися й після повернення, а держава-член походження повинна забезпечити визнання сімейних зв’язків, які були правомірно сформовані за кордоном. У попередніх справах це стосувалося членів сім’ї – громадян третіх країн, а в рішенні у справі Coman – одностатевого подружжя, де один із подружжя був громадянином третьої держави. Тепер Суд зробив наступний крок і чітко застосував цю логіку до ситуації, коли обидва члени подружжя є громадянами держави-члена, що відмовляється визнавати їхній шлюб.

Велика палата визнала, що відмова Польщі визнати шлюб двох її громадян однієї статі, який вони законно уклали в Німеччині під час реалізації свободи пересування, є перешкодою для здійснення права на вільне пересування та проживання, гарантованого статтею 21 ДФЄС. Така відмова створює для них серйозні адміністративні, професійні й особисті труднощі, позбавляє можливості посилатися на подружній статус у багатьох сферах повсякденного життя та фактично змушує їх жити як неодружені після повернення до своєї країни. Це прямо підриває ефективність громадянства Союзу як основного статусу, оскільки громадяни можуть бути відлякані від реалізації свободи пересування чи від повернення на батьківщину.

Далі Суд проаналізував можливі підстави для виправдання такого обмеження. Польська сторона посилалася на конституційне розуміння шлюбу як союзу чоловіка і жінки, національну ідентичність і захист публічного порядку. Суд визнав, що в чинному праві ЄС держави-члени справді зберігають компетенцію щодо визначення інституту шлюбу й можуть вирішувати, чи дозволяти укладання одностатевих шлюбів на своїй території. Однак здійснення цієї компетенції не може відбуватися в ізоляції від права Союзу. Держава-член зобов’язана поважати свободу пересування та не може використовувати поняття публічного порядку або національної ідентичності для того, щоб позбавити громадян основних прав, передбачених ДФЄС і Хартією.

Суд підкреслив, що обов’язок визнати шлюб, укладений у іншій державі-члені, не означає, що Польща має змінити своє матеріальне сімейне право або запровадити інститут шлюбу між особами однієї статі для всіх внутрішніх ситуацій. Йдеться лише про обов’язок для цілей права ЄС – забезпечити визнання цивільного стану, законно набутого в іншій державі-члені, настільки, наскільки це необхідно для реалізації свободи пересування та пов’язаних прав. Інакше кажучи, Польща може не дозволяти укладення одностатевих шлюбів на своїй території, але не може відмовлятися визнавати такі шлюби, якщо вони були законно укладені її власними громадянами в іншій державі-члені, коли це визнання є необхідною умовою для того, щоб ці громадяни могли повернутися й жити там як подружжя.

Окремо Суд звернувся до Хартії основних прав. Стаття 7 гарантує право на повагу до приватного і сімейного життя, а стаття 21 забороняє дискримінацію, зокрема за ознакою сексуальної орієнтації. З огляду на те, що поняття приватного і сімейного життя в Хартії має такий самий мінімальний рівень захисту, як і в статті 8 ЄКПЛ, Суд врахував і практику Європейського суду з прав людини. ЄСПЛ послідовно визнає, що стосунки одностатевої пари можуть становити як приватне, так і сімейне життя, і що держави мають позитивний обов’язок забезпечити правове визнання та захист одностатевих пар. У низці рішень щодо Польщі Страсбурзький суд уже встановив, що повна відсутність будь-якої форми юридичного визнання одностатевих союзів і відмова реєструвати шлюби, укладені за кордоном, залишають такі пари в «правовому вакуумі» і порушують статтю 8 ЄКПЛ.

На цьому тлі Суд ЄС дійшов висновку, що невизнання одностатевого шлюбу громадян Союзу, укладеного в іншій державі-члені під час реалізації свободи пересування, суперечить не лише статті 21 ДФЄС, а й статтям 7 і 21 Хартії. Більш того, спосіб організації національної системи визнання іноземних актів цивільного стану не може призводити до дискримінації одностатевих пар. У польському праві транскрипція іноземних актів до реєстру актів цивільного стану є єдиним дієвим механізмом для забезпечення повного й автоматичного визнання шлюбу, укладеного за кордоном. Гетеросексуальні пари мають доступ до цієї процедури без перешкод, тоді як одностатеві пари фактично виключені з неї саме через свою сексуальну орієнтацію. Така ситуація, на думку Суду, є прямим порушенням заборони дискримінації, закріпленої в Хартії як імперативний загальний принцип права ЄС.

Важливо, що Суд наголосив: якщо національне законодавство не можна витлумачити відповідно до вимог права ЄС, національні суди зобов’язані не застосовувати норми, які суперечать статтям 20 та 21 ДФЄС і статтям 7 та 21 Хартії, і безпосередньо забезпечити громадянам Союзу права, що випливають із цих положень. Тобто польські суди, розглядаючи подібні справи, мають забезпечити ефективне визнання статусу подружжя, навіть якщо для цього потрібно обійти національні перешкоди, які не узгоджуються з правом ЄС.

У підсумковому формулюванні рішення Суд постановив, що статтю 20 та статтю 21(1) ДФЄС, прочитані у світлі статей 7 і 21(1) Хартії, слід тлумачити так, що вони перешкоджають законодавству держави-члена, яке на підставі заборони одностатевих шлюбів у внутрішньому праві відмовляється визнавати шлюб двох її громадян однієї статі, законно укладений в іншій державі-члені під час реалізації ними свободи пересування, або відмовляється вносити відповідне свідоцтво до акта цивільного стану, якщо така транскрипція є єдиним засобом визнання, передбаченим національним правом.

Рішення у справі C-713/23 має далекосяжні наслідки. По-перше, воно підтверджує, що свобода пересування та громадянство Союзу не є абстрактними концепціями: ці норми захищають реальне життя людей, їхні сім’ї та гідність. Держава-член не може створювати ситуації, коли громадяни, скориставшись правом жити в іншій державі-члені та створивши там сім’ю, втрачають свій сімейний статус після повернення на батьківщину. По-друге, Суд чітко окреслив межі, в яких держави можуть посилатися на національну ідентичність та публічний порядок: ці категорії не можуть слугувати виправданням для системної дискримінації одностатевих пар і для позбавлення громадян Союзу гарантій, що випливають із Хартії.

По-третє, рішення розвиває лінію практики, започатковану у справі Coman, і переводить її на новий рівень, застосовуючи ті самі принципи до ситуації, коли обидва члени подружжя є громадянами тієї держави, яка відмовляється визнавати їхній шлюб. Правовий висновок є однозначним: якщо держава-член дозволяє гетеросексуальним парам визнавати за собою шлюб, укладений за кордоном, через транскрипцію свідоцтва про шлюб, вона не може відмовляти в такій самій процедурі одностатевим парам, не порушуючи права ЄС.

Таким чином, рішення Суду не змушує держави-члени змінювати внутрішнє визначення шлюбу, але вимагає від них поважати реальність того, що одностатеві шлюби існують у праві інших держав-членів і що громадяни Союзу, які скористалися своїм правом на свободу пересування, мають право повернутися додому, залишаючись подружжям не лише в особистому, а й у юридичному сенсі.